Микола Сищенко. Фарс в Сіверськодонецьку

Лозівський історичний клуб імені Дмитра Яворницького

Публіцистика

Фарс в Сіверськодонецьку. 1 березня 2008 року в Сіверськодонецьку відбувся другий з’їзд депутатів рад всіх рівнів України. Організатори намагалися надати йому якомога більше значимості. На з’їзд були запрошені представники міжнародних правозахисних організацій, дипломатичного корпусу Європарламенту і ОБСЕ. В роботі з’їзду прийняли участь 159 народних депутатів, делегації Росії, Норвегії, Румунії, Словакії, Нігерії, Литви, Польщі, представники 28 політичних партій і громадських організацій, більше 250 представників засобів масової інформації. На з’їзд прибуло 3647 делегатів від усіх регіонів України. Що це за з’їзд? Кому він знадобився? Чому в Сіверськодонецьку? Хіба це не наші українські депутати? Чому з’їзд не відбувся в Києві? На ці питання можна відповісти, ознайомившись зі складом делегатів з’їзду, з промовами, які на ньому виголошувалися і з українською історією. Отже, відносно складу. Наприклад, з Миколаївської області на з’їзд приїхало 44 депутати обласної, міських і районних рад. Із них 35 членів партії регіонів. Виходить, що майже 80 відсотків депутатів рад миколаївської області були представниками партії регіонів (ПР). А решту складали представники КПУ, ПСПУ. Народні депутати від ПР і КПУ в Верховній Раді п’ятого скликання знаходяться в опозиції і зараз намагаються будь-якою ціною створити більшість. Саме це і є метою цього з’їзду. Задурити народ своїми брехливими і демагогічними заявами, збаламутити його, спровокувати недовіру до нинішньої демократичної проукраїнської законодавчої і виконавчої влади і таким чином збільшити число своїх прихильників. Всі ці партії виступають за введення російської мови, як другої державної мови в Україні, за вступ до Єдиного економічного простору (ЄЕП), за якнайтісніше співробітництво з Росією, проти вступу в Північно-атлантичний блок (НАТО), в Європейський економічний союз (ЄЕС), за невизнання ветеранами війни чи учасниками визвольних змагань борців за незалежність України, які воювали в загонах Української повстанської армії (УПА) з німцями і радянськими військами під час Великої вітчизняної війни і з радянською владою після її закінчення, за невизнання голодомору 1932-33 років в Україні геноцидом українців. Чому така їх позиція являється згубною для незалежної України, а отже і ворожою для української нації? Пропоную поміркувати. Введення російської мови, як другої державної в Україні призведе до того, що всі, хто зараз відчуває якісь ускладнення через державну українську мову, або просто не бажає користуватися українською мовою, зразу ж перейдуть на звичну російську мову. А таких багато. Це, звісно, росіяни, люди інших національностей і багато тих українців, які не розуміють важливості державної мови в державі, або взагалі вважають рідною російську мову, бо так склалося завдяки винищенню української мови російськими царськими і комуністичними колонізаторами.. Це якась частина і вчителів, і медиків, і викладачів вузів і середніх учбових закладів, і судових, і правоохоронних працівників, і працівників всіх інших сфер, і само собою тих народних депутатів, які сьогодні вимагають введення російської мови як державної, або не виступають проти цієї вимоги активно. Таким чином українська мова стане мовою спілкування лише українських патріотів і буде переслідуватись традиційно російськомовною більшістю. Тоді й Росія буде активніше влізати в Україну по всіх напрямках, щоб остаточно русифікувати її і знову колонізувати. І вона з повним правом обґрунтує свої претензії: «Шановні, про яку таку Україну ви ведете мову? В Україні повинні проживати українці. А де вони у вас? У вас, навіть, в паспорті немає графи «національність». І більшість з вас розмовляє російською мовою. Не смішіть людей і не морочте собі і людям голову. Ви були Малоросією, нею і залишитеся у складі Росії. І жити будете так, як захоче Москва.» І вступ до ЄЕП, чи будь-яке тісне співробітництво з Росією неминуче закінчиться втратою незалежності України. Це українці дуже добре знають на власному гіркому досвіді. Після того, як на Переяславській Раді домовилися про дружбу і взаємодопомогу. Та й досвід всіх поневолених Росією народів це підтверджує. Бо Росія завжди вела і веде себе сьогодні, як у прислів’ї: «Пусти свиню за стіл, так вона й ноги на стіл». Про це писав Тарас Шевченко, докоряючи Богданові Хмельницькому за необачне об’єднання з Росією: Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! (Російського царя звали Олексій Михайлович) Ти все оддав приятелям. А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все-то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може й справді! Нехай так і буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Вступ до НАТО убезпечить Україну від нового поневолення Росією, сприятиме розвиткові її збройних сил і науково-технічному прогресові. А вступ до ЄЕС сприятиме посиленому економічному розвиткові України і піднесенню рівня життя українців до рівня життя громадян розвинених європейських країн. Визнання воїнів УПА ветеранами війни і учасниками визвольних змагань встановить історичну справедливість у відношенні до тих героїв з боку незалежної держави України, за яку саме вони і воювали проти російських комуністичних окупантів, і сприятиме звільненню духу українців від російського рабства, зміцненню незалежності України. Невизнання голодомору 1932-33 років геноцидом українців всупереч спогадам живих свідків тих подій, опублікованим документам, об’єктивним історичним дослідженням, відомій уже всьому світові практиці людожерських дій комуністичної влади , починаючи з перших днів її існування, являється не просто невіглаством і хамством, а кощунством і святотатством над душами майже десяти мільйонів невинних людей, померлих від голоду в українських селах. За це українці повинні просто проклясти цих канібалів, які всупереч неспростовним історичним фактам не визнають геноциду українців, і прощення їм бути не може. З наведених аргументів витікає висновок, що вищеназвані партії і їм подібні за ідеологією являються ворогами українців. Це однозначно. Отже, з’їзд в Сіверськодонецьку це був з’їзд ворогів українців. А чому в Сіверськодонецьку, а не в Києві. А тому, що вони скористалися досвідом більшовиків, які в 1918 році загарбали Україну обманом, або, говорячи нинішньою бандитською лексикою, рейдерською атакою. Тоді події розвивалися так: Після падіння царського уряду, в Росії представниками різних громадських організацій і партій було створено Тимчасовий уряд (ТУ). Таким же чином на Україні було створено Українську Центральну Раду (УЦР). Представники російських більшовиків в неї не попали. Бо в Україні їх було дуже мало і популярністю в українців вони не користувалися. ТУ Росії з великими коливаннями, в умовах першої світової війни, визнав УЦР. І, навіть, дозволив на прохання українського уряду формувати в складі російської армії українські національні частини. Їх було сформовано загальною чисельністю більше двох мільйонів. Представники цих військових частин провели в Києві 18---21 травня 1-й Український військовий з’їзд, на якому створили Генеральний військовий комітет при УЦР на чолі з Симоном Петлюрою і запропонували УЦР проголосити Україну незалежною державою. На жаль, в поводирі українцям нав’язалися псевдо патріоти, очолювані Михайлом Грушевським, головою УЦР, і Володимиром Винниченком, головою уряду. Вони вважали, що Україна повинна бути у складі Росії, як автономія, про що вказували в трьох перших Універсалах (Зверненнях до українського народу і до російської влади), що росіяни і українці брати і тому самостійна армія Україні не потрібна. Патріотичні національні частини вони послали знову на фронт, або запропонували відправлятися по домівках ділити панську землю. І позбавилися армії. А Миколу Міхновського, організатора українських національних військових частин, Винниченко наказав заарештувати за те, що він наполягав на необхідності власної армії і на проголошенні України незалежною від Росії державою, і під конвоєм відправити в діючу військову частину на фронт. В подальшому ці псевдо патріоти вже не допускали Міхновського до державної влади. Все це відбувалося на протязі 1917 року. Коли після Жовтневого перевороту в Петербурзі більшовики взяли владу в Росії в свої руки, то Ленін, розуміючи, що без українського хліба, вугілля, металу, цукру, працьовитих людей ні про яку комуністичну Росію не може бути й мови, вирішив підпорядкувати Україну своєму урядові безпосередньо, без всяких там автономій. Для того, щоб це зробити, не викликаючи докорів з боку українців, росіян і міжнародної спільноти, він вирішив зробити УЦР винною в порушенні мирних відносин з проголошеною Російською республікою, а також скористатися запрошенням ніби-то самих українців допомогти їм позбутися УЦР. Винною УЦР він зробив, направивши їй за підписом своїм і Лева Троцького 4 грудня 1917 року нездійсненний ультиматум. В ньому вимагалося не роззброювати на території України більшовицькі частини, пропускати їх на південь для війни з Каледіним, не покидати російсько-німецький фронт. В разі ненадання відповіді на цей ультиматум на протязі 48 годин, УЦР оголошувалася в стані війни з Російською республікою. Ленін добре знав, що в УЦР немає війська. Звісно, в умовах тодішнього безладу на території України виконати цей ультиматум, навіть, при бажанні було неможливо. Отже, привід розпочати воєнні дії проти УЦР він створив. Для отримання запрошення від українців про допомогу в боротьбі з УЦР він наказав більшовикам, членам своєї партії, які перебували в Києві, провести з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Ті скликали I Всеукраїнський з’їзд Рад 17 грудня 1917 року в Києві. Та УЦР закликала своїх прибічників прийняти участь у цьому з’їзді. В результаті серед 2500 делегатів з’їзду виявилося лише 60 більшовиків. Відповідно з’їзд підтримав політику УЦР і засудив ультиматум Раднаркому. Тоді більшовики разом з лівими есерами, декількома українськими соціал-демократами і безпартійними (всього 127 чоловік) переїхали до Харкова. Там разом з представниками Рад Донецького і Криворізького басейнів 21---25 грудня 1917 року вони провели Альтернативний I Всеукраїнський з’їзд Рад. З’їзд проголосив Україну Радянською республікою, федеративною частиною Російської Радянської Республіки, а, головне, розповсюдив на територію України дію декретів і розпоряджень Раднаркому, оголосив УЦР «націоналістичним контрреволюційним органом» і закликав трудящих до боротьби з нею. Що й потрібно було Леніну для обґрунтування законності воєнних дій проти УЦР. Безумовно, цей з’їзд не відображав волю українського народу. Бо більшовиків в Україні, навіть через півроку після цих подій, під час проведення 1-го з’їзду КП(б)У 5---12 липня в Москві, було 4364,або набагато менше 0,01 відсотка населення України. І українці їх не підтримували. Тому назва «Всеукраїнський» була фальшивою, а, відповідно, і всі рішення цього з’їзду були незаконними. В тому числі і проголошення Харкова столицею України. Та Леніна все це не турбувало. УЦР була повалена і Україна розпочала свій трагічний життєвий шлях у складі комуністичної Російської імперії. І значна частина провини за це лежить на Грушевському і Винниченкові, які зіграли роль українських попів Гапонів, спровокувавши українців на боротьбу за національну незалежність і залишивши їх без сильної армії. За це комуністична влада СРСР дозволила їм спокійно доживати до своєї природної смерті. І не розшукувала їх і не вбивала, як, наприклад, Симона Петлюру, чи Євгена Коновальця. Оцей історичний приклад рейдерського захоплення цілої держави і надихає нинішніх ворогів незалежності України на проведення всеукраїнських з’їздів в далеких закутках України. Щодо промов на цьому з’їзді, то їх зміст сконцентрований у виступах Голови партії регіонів Віктора Януковича і найактивніших його соратників Дмитра Табачника, Вадима Колесниченка і В’ячеслава Богуслаєва. Янукович, як голова партії регіонів, був головною дійовою особою. Всупереч фактам, він неодноразово стверджував, що являється законослухняним громадянином, з чим не повинні погодитись такі непідкупні прибічники законності, як Ганна Герман, Олена Лукаш, Інна Богословська і інші регіонали. Адже були судові вироки і не один, а два, які визнали порушення ним законів. Однак до своїх політичних противників він дуже вимогливий в дотриманні законності і намагається знайти її порушення навіть там , де його немає. Ну а якщо вже є хоча незначне, то ПР зробить із мухи слона, щоб нацькувати необізнаних людей на своїх противників. Тут і, ніби-то, використання силових структур, щоб завадити проведенню з’їзду, і прив’язка цього з’їзду до визнання чи невизнання самостійності Косова, і незаконний прихід до влади демократичної коаліції, яку він охрестив «помаранчевою владою», бо ніяк не змириться зі своєю поразкою на президентських виборах, і політичні переслідування, і виклики на допити через засоби масової інформації, і «звільнення з роботи десятків тисяч наших прибічників лише за те, що вони думають інакше, ніж помаранчеві», і незаконне рішення про дострокові вибори до ВР, і незаконний лист Президента, Голови ВР, та Прем’єр-міністра з проханням про приєднання України до ПДЧ в НАТО, і намагання змінити Конституцію, і публічне рукоприкладство міністрів. З позицій рядового громадянина, для якого всі названі партії і «надриваються на роботі», я суб’єктивно прокоментую всі ці звинувачення. Щодо силових структур, то ні для кого не є таємницею, що всяке масове зібрання громадян повинно проводитися під наглядом і з дозволу силових структур. Тому їм треба знати обов’язково: хто, скільки, для чого, де, коли, протягом якого часу і так далі. І відповідно реагувати. Бо вони за це гроші отримують. Згідно закону, само собою. І що вони не впливали на проведення цього з’їзду видно з того, що всі, хто бажав полаяти демократичну владу, з успіхом це зробили. Отже звинувачення силових структур у намаганні завадити проведенню з’їзду--- це чиста демагогія, розрахована на нерозумних людей. Щодо Косова, то Україні нічого бігти попереду всіх зі своїм визначенням. Бо це питання вимагає дуже уважного розгляду історії конфліктуючих сторін. І в першу чергу з тієї позиції, що кожна нація, яка складає більше 75 відсотків населення якоїсь території, має право згідно цивілізованих норм, на державність на цій території. І сама вирішує, чи здатна вона створити державу і якою вона повинна бути. Щодо незаконного приходу до влади демократичної коаліції, то це перекладання звинувачення, як кажуть: « З хворої голови на здорову». І якщо діяти по чесному, то ПР і Януковичу особисто треба давно покаятись у тих порушеннях, які вони робили під час президентських виборів і не згадувати про них. І дякувати бога, що їм все безкарно обійшлося. А вони постійно твердять, що перемогли на тих виборах, зневажаючи людей, вважаючи їх дурними. Знову ж таки це їхня демагогія. Аналогічна історія відбулася і з достроковими виборами до ВР. ПР зі своїми друзями комуністами та соціалістами захотіла підкупом депутатів створити у ВР конституційну більшість і, поправши інтереси більшості громадян держави, українців, так би мовити «положити Україну під Росію». Бо всі вони не сприймають незалежну Україну. Хочуть жити в нашому благодатному краї, але бути громадянами Росії. Їхнє прагнення на цей раз не здійснилося. Слава богу, що в нашій ВР достатньо депутатів патріотів України і Президент також патріот України. Але українцям треба з цього зробити висновки і в подальшому голосувати так, щоб таких ворогів незалежної України в ВР було якомога менше. Що стосується політичних переслідувань, викликів на допити, звільнення з роботи, то це явне перебільшення, розраховане знову ж таки на те, що люди дурні: «Почули і повірили». Всяке неправомірне звільнення оскаржувалось у суді і люди поверталися на свої місця. Тим більше, що наші корумповані судді в більшості друзі партії регіонів. Так що кого й край треба звільнити за порушення, вони не дадуть. Виклики через ЗМІ на допити це ж свідоцтво крайньої демократичності влади і, на мою думку, знущання над законністю. От якби наряд міліції прийшов і повів під конвоєм на допит, коли людина сама не з’являється, порушуючи закон, тоді б було про що говорити. А так знову ж демагогія. «Лист трьох» це ж продовження дій розпочатих Януковичем прем’єр-міністром, від яких він зараз відхрещується. Лист цей свідчить про спадковість влади. А не повідомили до відсилки, бо знали, що ПР, КПУ, СПУ і невтомна ПСПУ зчинять такий галас, що й жити не захочеш. А держава повинна ж якомога скоріше створювати собі безпечне існування. І це може бути лише завдяки міжнародному союзу багатьох держав. Вороги ж незалежності галасують, що Росія тоді буде в небезпеці. Так що, знову входити в союз з Росією? Так українці ж уже робили таку дурість в 1654 і в 1917 роках. Внаслідок чого в Україну наїхало повно росіян і добровільно, і примусово, які тепер кажуть: «Раз ми тут живемо, то це Росія». Якщо ще раз з ними об’єднатися, то України й зовсім не стане. Богданові Хмельницькому те об’єднання можна пробачити, бо воно було вперше. Він і сам швидко розібрався з ким об’єднався і збирався відцуратися від Росії, та смерть не дала. УЦР, Грушевському і Винниченку пробачати не можна, бо вони вже знали про 250-річний досвід братання з Росією. А якщо й зараз втратити шанс і не відірватися від Росії, то українці справжні дурні, яких скільки не бий, все рівно не порозумнішають. Проведення референдуму з цього питання повинно проводитися лише після того, коли кожен громадянин України буде однозначно знати: що таке НАТО, чим воно займається, які права і обов’язки у держав, членів блоку, які матеріальні витрати понесе Україна, які гарантії своєї безпеки вона отримає. А ПР, КПУ, СПУ, ПСПУ намагаються одурити українців, скориставшись тим, що багато з них має уявлення про НАТО лише з інформації, розповсюджуваної комуністичною пропагандою про НАТО, як про хижого агресора. І на основі цієї інформації проголосує зараз проти НАТО і за обійми з Росією. Вони розуміють, що пізніше цього не станеться. Тому так нахабно і йдуть зараз в останній бій. Міняти Конституцію треба хоча б для того, щоб прем’єр-міністр за кордоном не висловлював від імені держави думки протилежні думкам Президента, і з багатьох інших причин, щоб забезпечити і незалежність України і добробут її громадян. А те, що чесні міністри публічно б’ються, погано і з цим повинен розібратися суд. Та значно гірше, коли прем’єр-міністр б’є не публічно міністрів і це приховують від народу. Це і нечесно, і негідно, і повинно обов’язково викриватися, і діставати гідну оцінку суду. Дуже активно виступає Янукович за розширення прав місцевого самоврядування. Це і справедливий бюджет, коли на місцях залишається не менше 50 відсотків податків, і виборні керівники місцевої влади, від селища до регіону, які краще знають місцеві проблеми, це і основа демократії, це і історичні традиції України, в якій багато міст на протязі століть користувались Магдебурзьким правом. За цими загальними, під час і вірними, фразами криється намагання добитися здійснення своїх планів не відкритою атакою, яка не вдалася, а законним, ніби-то, шляхом. Знову проглядається рейдерство в політиці: « Нам, ПР, КПУ, СПУ, ПСПУ, не вдалося ввести другу державну мову, російську, в Харкові, в Донецьку, в Луганську, в Миколаєві, в Криму і так далі, через те, що обласні ради не мають законного права вирішувати це питання, то ми надамо законом їм таке право. І таким чином зробимо половину України російською. А далі вже буде й легше покласти всю Україну під Росію. Нам не дозволяють залишити викладання в учбових закладах російською мовою, як воно було в СРСР, бо у місцевих органів немає на те законного права, то ми надамо їм таке право. І таким чином залишимо державну мову українську без перспективи розширення вживання. Нехай собі помирає потихеньку. Нам не дозволяють залишати податки, отримані в промислово розвинених районах, щоб задушити фінансовим голодом отих клятих націоналістів, бо це незаконно. Так ми законом дамо їм таке право.( А про те , що ці промислові райони знаходяться на єдиній українській землі і створювалися працею всього українського народу, давайте не згадувати. То вже в минулому). Захотілося якомусь місту, чи селу оголосити свою територію «без НАТО», а це виявляється незаконно, бо, знову ж таки, вони знаходяться на загальноукраїнській землі з єдиним державним управлінням. А ми законом дамо їм таке право. І нехай тоді уряд спробує проводити свою політику.» І так далі. Великі перспективи повернути Україну в обійми Росії з’являться у ПР, КПУ, СП і ПСПУ, якщо за їх пропозиціями розширити права місцевої влади. Що стосується Магдебурзького права, то воно існувало на території України. Таким правом користувалися Львів, Київ, Івано-Франківськ, Вінниця, Житомир, Полтава, Чернігів і багато дрібніших міст. Але після окупації України Росією воно було на її території скасоване повсюдно указом Миколи I в 1831 році, а в Києві в 1835 році. Так що відносно введення в Україні Магдебурзького права прихильникам його треба мати на увазі, що воно може допомогти повернути Україну до складу Росії, але в Росії його скасують. Там ніколи не любили місцевої самодіяльності. Безумовно мова це основа державності. І тому з таким запалом ведуть вороги українців боротьбу за послаблення позицій української мови в державі. В цій боротьбі вони не цураються використовувати будь-яку брехню. Головний метод їхньої боротьби це цькування української мови. Янукович подає приклад своїм спільникам:. «По даних статистики у Вінницькій області сьогодні лише один відсоток навчаючихся може вчитися російською мовою. у Волинській області --- 0,3 відсотка, в Тернопільській області --- 0,1. За існуючими даними в шести взагалі не залишилося жодної російської школи, ще в чотирьох лише по одній. Кількість російських театрів скоротилася майже втричі». Дуже б хотілося, щоб правдивість цих тверджень офіційно в загальноукраїнських ЗМІ підтвердило, чи спростувало Міністерство освіти і культури. Я особисто цьому не вірю. А от , наприклад по пресі стверджую, що українську газету чи журнал знайти в кіосках можна дуже рідко То де ж те витіснення російської мови? Та про це вони і не заїкаються. Не розказують і про те: а скільки ж було на Україні російськомовних шкіл, середніх і вищих навчальних закладів , коли і чому так сталося, чому діти хотіли навчатися російською мовою? І правильно це було по відношенню до українців, чи ні? Я вважаю, що кількість російськомовних навчальних закладів на Україні повинна бути пропорціональна кількості етнічних росіян і не більше. А менше можна. Тому, що громадяни України повинні знати досконало державну мову. А свою рідну вони добре вивчать і за допомогою своїх рідних та знайомих. Дуже підступно виглядає піклування Януковича про мультикультурність і толерантність в Україні і про дотримання духу європейської хартії, якщо він хоче нав’язати мову національної меншини державоутворюючій нації, яка складає 75 відсотків населення держави. Так само , як і патріотизм в державі може бути лише один, І, звісно, патріотами у всьому світі вважаються люди, які відстоюють інтереси своєї держави. Більшовики під час революції і громадянської війни, як пропагандистів, дуже широко використовували матросів, які вміли запальною промовою, розірвавши на грудях тільняшку, заволодіти симпатіями натовпу. Тільняшку розірвав, заклик у натовп кинув і справа зроблена. Натовп загіпнотизований таким темпераментом піде за ним. Такого матроса нагадує мені Вадим Колесниченко. Йому лише не вистачає тільняшки і безкозирки з написом «Регіони». Він вважає себе знавцем мовного питання, бо деякий час жив у західній Україні. З одного боку він набивається в родичі до західних українців, а з іншого, як той матрос, з запалом відстоює недоторканість російської мови в Україні. Якби він цей пафос використав, виступаючи проти захмарних, в реаліях України, заробітних плат і пільг народних депутатів і високих посадовців, то це було б похвально. Та проти цього так енергійно не запротестував жоден нардеп. А розсипати перли красномовства по вигаданій проблемі, це просто провокувати людей на протистояння. Коментувати виступ цього «матроса»---це постійно спростовувати брехню, перебільшення. Починаючи з його вітання представників західної України, які приїхали на з’їзд, ніби-то, всупереч протидії влади. Погана була та протидія, якщо вони своєчасно прибули на з’ізд. То навіщо про неї говорити? Далі він спекулює тим, що російськомовні громадяни проголосували за незалежність України. Причому анітрохи не сумнівається, що всі вони з ним однієї думки. Як та муха , що сиділа на волові, коли він орав, заявляла: «Ми орали». Так і він: «Ми створюємо…, ми оремо і збираємо врожай…» і так далі. Це він «створює і оре», отримуючи за своє демагогічне базікання більше двадцяти тисяч гривень на місяць, та ще й маючи чотирьох помічників. А ті, хто насправді створює і оре, отримують в десять разів менше і без усяких пільг і помічників. Проте полемізувати з ним марна справа. Дуже багато він наплів. Тому на всю його демагогію хочеться зреагувати так само, як він уже й чув не раз, і цитує: «Ваша рідна мова російська? І ви безсоромно волаєте, що її ганьблять? Які дурниці та наклепи! В нас єдина державна мова --- українська! От вчить її та не базікайте зайвого!». Додати тут нічого. Розумні і чесні російськомовні люди, навіть чистокровні росіяни, погодяться, бо поважають народ, ім’ям якого названа держава. Коли я дивлюсь на Дмитра Табачника він видається мені святою людиною --- такий у нього смиренний апостольський вигляд. Це про таких Тарас Шевченко писав: А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, --- І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. Здається, він, як людина освічена і вельми розумна, професор з одним «ф», являється головним ідеологом партії регіонів. І нічого дивного. Багато розумних людей в історії людства присвятило себе чорним справам. Дивує лише: «Що поганого йому, єврею, зробили українці, що він так гаряче прагне повернути їх в рабство?» Звісно ж, він, як і його колеги відстоює право і справедливість. А в дійсності виходить, що відстоює він безправ’я і кривду. Він, як і всі його спільники притримується однієї лінії поведінки: сто разів хай тебе викриють, що ти брешеш, а ти продовжуй, як ні в чому не бувало, твердити своє. Все рівно знайдуться чи дурні, чи необізнані, що стануть на твою сторону. Згідно улюбленої тези партії регіонів: поки суд не визнав тебе злочинцем, ти чесна людина. Щодо брехні, то поки не буде офіційного переліку абсолютно доведеної брехні і брехунів, всі брехуни, не зафіксовані ні в яких документах, залишаються правдивими людьми. І завжди у них знайдуться захисники: «Та всі вони брешуть». «Неконституційний розпуск Верховної Ради…» .А інша сторона говорить, що він конституційний. Врешті решт розберіться між собою і видайте людям один варіант. Конституція ж у нас одна. А цей розпуск і вибори підтримала більшість українського народу. Оце вам і є найголовніша конституція. А ви там у Верховній Раді , якщо не здатні написати однозначно конституцію, то не заважайте своїми протестами працювати Верховній Раді. Табачник, як і його спільники, читав і запам’ятав лише історії, написані до здобуття Україною незалежності. А ви, депутати ВР від ПР, КПУ, СПУ, блоку Литвина, та запросіть до себе ще Вітренко з її гвардійцями, і разом почитайте «Історію України» Губарєва В. К, видану в Донецьку в 2005 році. Там ви дізнаєтеся чому це українці так полюбили російську мову, що , навіть, і Тарас Шевченко, вам на радість, писав російською мовою. А якщо ви знайдете її неправдивою, то спростуйте її в судовому порядку згідно ваших правил. Та узнаєте з неї, що й крім Тараса Бульби і Богдана Хмельницького були в Україні козаки, і патріоти були, як гетьман Мазепа, і зрадники були, як Іскра, Кочубей, сотник Іван Ніс (про цього ви прочитаєте в книзі Павла Штепи «Московство») та ближчий до нас Григорій Петровський, і кріпаки були, і російські можновладці, що загарбали майже всі українські землі були, і Петро Валуєв був, і українські «попи Гапони» були, і кат багатьох мільйонів невинних людей, Ленін, був і ще багато, багато знайомого і нового. Як заповідав Тарас Шевченко: Не дуріте самі себе, Учитесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. До речі вищеназвана «Історія» це довідник, складений згідно шкільної програми, затвердженої Міністерством освіти і науки України. Так що твердження Табачника, що «сьогодні практично заборонено вивчення української історії останніх трьохсот років» це нахабна брехня, розрахована на довірливих і необізнаних людей. І саме Табачник презирливо вважає більшість українців «неосвіченими, неінформованими, неконкурентними в сучасному світі, враженими комплексом неповноцінності, до смерті заздрісними більш успішним сусідам і ненавидячими їх за цю успішність». Є багато й таких українців. Це виборці партії регіонів.Та вони потроху прозрівають, оволодівають інформацією і прийде час,коли виборцями партії регіонів , комуністів, соціалістів, вітренківців залишаться лише їм подібні вороги українців. В’ячеслав Богуслаєв, як «ідейний борець за грошові знаки», торкнувся проблем економіки. Він обґрунтував, що вступ до НАТО це для України «економічна труба», а братання з Росією це «молочні ріки і кисільні береги». Що було в братстві з Росією ми знаємо А що буде з НАТО життя покаже. Сподіваємося буде краще всупереч його прогнозам. Даремно ці брехливі проповідники проливають крокодилячі сльози над Україною і намагаються розділити українців на західних і східних. Українці вже добре навчені попередніми віками. Тісніше згуртуються і побудують нову, заможну і щасливу Україну. Я розумію фарс, як смішну або трагічну за наслідками пародію на справжнє явище, розіграну не акторами, а звичайними людьми. З’їзд партії регіонів, навіть з причепившимися до неї комуністами, соціалістами і вітренківцями десь в районному центрі це пародія на Всеукраїнський з’їзд Рад, наслідки якої для українців можуть бути лише трагічними. А намагання видати його за прояв волі українців це вже фарс. Загалом же цей з’їзд являється з’їздом провокаторів, які намагаються внести розбрат серед громадян України заради того, щоб створити собі безбідне життя. Є серед них багато «матросів», є й жінки, які б з радістю одягли шкіряні червоні комісарські штани, є й «Іудушки», є, навіть «Андрій Бульба». Микола Сищенко, публіцист, Ініціатор створення «Партії добробуту народу України» Тел. 8 093 5 784 785 9. 04. 2008 року