Спогади, записані в селищі Панютиному та селі Хлібному.

Спогади, записані в селищі Панютиному та селі Хлібному.

Станіслав Деркач, учень сьомого класу сел. Панютине Лозівського району.

Я навчаюся в сьомому класі Панютинської школи №2, що на Харківщині. Останнім часом захопився історією. Записую від рідних та односельців розповіді про давні часи.
Так мешканець села Хлібного Анатолій Петрович Рюма (1927 р. н.) розповів мені наступну історію. В 1941 р. йому було 14 років. В Хлібному тоді стояли німецькі солдати. У селі ж переховувався радянський лейтенант. На тій же вулиці був німецький штаб і німецькі офіцери гуляли за перемогу. Лейтенант пішов грати з ними в карти. Виграв він чи програв – невідомо, але німці його заарештували і почали бити й допитувати. Анатолій Рюма тоді якраз ішов зі своїм товаришем за соломою. В цей же час двоє німців вели радянського лейтенанта і гукнули хлопців підійти. Аж тут лейтенант вихопив автомат, націлив на солдатів, а хлопцям наказав тікати. Німців він повів через поле, де оглушив, а сам втік. Тим часом почалася тривога, есесівці розпочали пошуки, котрі нічого не дали. Офіцер переховувався в селі до приходу радянських військ.
Іншу історію мені розповів тато, Деркач Віктор Терентійович, 1958 р. нар., мешканець селища Панютине Лозівського району Харківської області, а йому – його бабуся, Малюта Олена Дмитрівна, 1912 р. нар., із с. Ярмолинці (нині Хмельницької області). “В селі жила сім’я, – розповідала Олена Дмитрівна, – матір і два сини. Хлопці були не одружені. Вони воювали за Україну в УПА. На них хтось доніс голові колгоспу, той передав далі і в село приїхали емґебісти у вантажній машині. Оточили хату. Повстанці почали відстрілювалися. Врешті-решт, емґебісти підпалили хату. Старший син попрощався з матір’ю та братом, а тоді застрелив їх і себе. Вони не хотіли здаватися живими ”.
А цю історію переповіла мені мама, Деркач (у дівоцтві Мельник) Антоніна Михайлівна, 1959 р. нар., мешканка селища Панютиного. Їй розповіла бабуся, Зуб Галина Харитонівна, 1923 р. нар., хутір Водолазький Близнюківського району Харківської області. Був 1932 рік. На хутір приїхали радянські активісти і почали забирати в людей їжу. Мій прадід Харитон заховав мішок борошна під стріху. Активісти штрикали залізними щупами і знайшли те борошно. Дякувати Богу, Харитона і його сім’ю не вигнали з хати, як інших людей.
І цю історію мені розповіла мама, а їй – брат, Мельник Борис Михайлович, уродженець селища Високий Харківського району Харківської області, 1937 р. народження. В часи Другої світової війни Харківщину зайняли німецькі війська. Борисові тоді було 6 – 7 років. Разом із товаришем він ходив селом, шукаючи їжу. Німці часто пригощали їх шоколадом. Одного разу біля малого Бориса зупинився німецький мотоцикліст, щось сказав, дав плитку шоколаду, ще й портупею подарував. Борис взяв її і пішов вулицею, розглядаючи. Мимо нього йшов інший німецький солдат. Побачивши портупею, зажадав, щоб хлопчак віддав йому, а той не захотів віддавати, тоді німець пустив автоматну чергу над його головою. Борис злякався і кинувся тікати. Після цього випадку він погано говорив.
Висновок мій такий: і радянська влада, і німецька однаково чинили злочини проти українців.