ОЛЕКСАНДР ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ. «ПРОСВІТА» ПІД БАГНЕТОМ.

Лозівський історичний клуб імені Дмитра Яворницького

Дослідження

Книга "Просвіта під багнетом" – перша з серії історичних нарисів про український рух на Донбасі. Вона написана на основі внутрішньої документації слов''янського відділу НКВД, який після закінчення війни розробляв оунівське підпілля і займався діяльністю "Просвіти" на Слов’янщині. Рекомендована всім, хто хоче знати історію свого краю не в московській трактовці. Особливо бажане знайомство з нарисом працівникам Служби безпеки України, яких періодично влада нацьковувала на український визвольний рух. ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ. Найзахопленіші відгуки і рев обурення прихильників «єдиної і неділимої», обіцянки притягнути до кримінальної відповідальності з боку рідної Служби безпеки - такі неоднозначні реакції хворого донецького організму викликав сам факт виходу книги мізерним тиражем (всього 300 примірників). Ну коли відверті вороги нервуються - ще зрозуміло. Але чому сьогодні це турбує «органи»? Адже більшість матеріалів до книги ми отримали саме у колишнього працівника КГБ, складало це не одну папку документів і не десяток фотографій. Служба ж безпеки України, наскільки відомо, не оголошувала себе правонаступницею КГБ, бо це давно зробило російське ФСБ. Радимо працівникам відділів Охорони державної таємниці і Внутрішньої безпеки спочатку прочитати виданий під редакцією І.І.Кулаги у 2002 році нарис «Под псевдонимом «Дорошенко», де були опубліковані ксерокопії і анкети агента «Дорошенка», довідки про його агентурну роботу в середовищі ОУН, розкрито прізвища осіб, яких розстріляли внаслідок його «роботи», та детально змальовано місце і час подальших дій Головатого-Дорошенка вже у Львові. Тому Служба безпеки спочатку повинна розібратися зі своїми внутрішніми негараздами, а не пробувати ставити під контроль історичні дослідження та істориків, які взялися правдиво описати історію національного руху Українського Донбасу. Вже ні для кого не секрет, що колишні співробітники КГБ часто зберігають документацію, яку повинні були знищити. Багато з них передали світлини розстріляних повстанців УПА, зробивши це не з меркантильних, а з патріотичних міркувань. Автор теж належить до числа таких істориків яким повезло, і яким віддали певні свої архіви. Відомий факт, коли у Києві працівник КГБ продав за 1000 доларів спомини Б. Антоненка-Давидовича його рідні. Вони були конфісковані в ході обшуку 30 років тому, але гебіст по акту знищення спалив лишень перших 20 сторінок і таким чином зберіг для української громади безцінний рукопис (газета «Україна Молода», 18 січня 2007 року). Отож, товариші, не спалюйте вже давно списані таємні документи спецслужб, які ви зберігаєте. Краще зробіть з них копії і вийдіть на нас. Українському народу для написання правдивої історії вони ой як знадобляться. Запевняємо, що і в подальшому будемо друкувати всі наявні матеріали про «Просвіту» та ОУН на Донбасі, не зважаючи на шипіння з різних боків. Цим ми просто виконуємо давній борг перед своїми закатованими дідами і батьками, загиблими на Донбасі за Соборну Самостійну Україну. «І неможливе - можливе...» Історію пишуть часто ті, хто вішає героїв Англійське прислів''я Ця робота не писалася в нормальних умовах. Підбір матеріалів для неї почався ще в 1990-х роках, коли автор добув у працівника Служби безпеки України архівну справу під назвою «Список по учету членов украинского кооперативного товарищества «Просвита», существовавшего в период немецкой оккупации в гор. Славянске». Тека була доволі змістовною. Унікальна вона тим, що містить як документи самої «Просвіти», так і повну розробку НКВД її фігурантів. Загалом, то були дивні часи, коли у колишніх працівників КГБ можна було придбати багато цікавих фотографій або документів (як оригіналів так і копій) й сьогодні, зустрічаючи в «Шляху перемоги» світлини повстанців з Галичини та Волині, біографічні дані про яких відсутні, але водночас відоме їх ім''я, озброєння, місце загибелі, я розумію - на початку 90-х хтось врятував їх з архіву місцевого відділу КГБ в той час, коли в серпні-вересні 1991 року з Києва прийшов наказ знищити на місцях всю оперативну документацію й обліки по ОУН-УПА. Отже, з точки зору закону, зберігати оригінали чи то копії таких документів - свідоме порушення державної таємниці. Але з точки зору українського патріотизму - врятування джерел національної пам''яті. Я сам придбав таким способом три сотні світлин, документи слов''янського СД та багато чого іншого, обмінюючи їх на книги з власної бібліотеки. Можу стверджувати, що діючи лишень в рамках закону на сході України, зокрема на Донеччині, працювати в архівах дослідник продуктивно не зможе. Все ж таки це Донецька Зона, регіон зі сталими традиціями робітничо-кримінальних династій, а не Львів, Черкаси чи то в гіршому випадку Крим. Архіви донецького СБУ по українському націоналізму шикарні. Там є матеріали не менш цікаві, ніж справа краснодонської «Молодої гвардії». Та марно ви будете пробувати їх отримати сьогодні. Вам поставлять цілу купу умовностей і заборон. Мені прийшлося добувати їх у різний, часто фантастичний спосіб. Це зайняло довгих чотири роки. Стверджую, що на 80 відсотків матеріали по діяльності українських патріотів Донеччини 1930-50 рр. опрацьовані й подані в цій серії історичних нарисів. Останні 20 відсотків - це те, що добути не вистачило часу. Маю надію, що перевидання роботи буде і я доопрацюю матеріал архіву до кінця. «Всі тварини рівні, але є тварини рівніші за інших» - це головний принцип життя в Донецькій Зоні. Визнати його для себе - означає жити за її законами. Й досі одним дослідникам тут можна друкувати все, навіть те, що ніколи не буде розсекречене (зокрема називати агентів ЧК-НКВД), а інших не допустять навіть на поріг гебешного архіву. Особливо цікавою виходить праця на ниві національної історії у тих, хто вчора розстрілював, а сьогодні про це згадує з присмаком «честно выполненного чекистского долга». Непогано живеться в Донецьку й проплаченим владою новітнім міфотворцям, зокрема тим, хто 16 років тому душив викладання історії України на своїх історичних кафедрах. Треба класти цьому край. Новітня історія української Донеччини барвиста. Я знаю людину зі свого рідного селища Билбасівка на прізвище Курочка, який разом зі своїми товаришами 1983 року розбив вікна директорського кабінету, а разом з ними і бюст Леніна на знак протесту проти русифікації школи в селі. Це був стихійний, але дуже показовий протест. Відомі добровольці зі Сходу України, які воювали за свободу Чечні. В Грозному прізвищами двох з них названа площа та центральна вулиця. Зокрема прізвищем харківського унсовця Олега Челнова була названа в центрі Грозного площа «Мінутка». А хто пам''ятає або принаймні чув про те, як саме українські націоналісти з УНА-УНСО Донеччини не дали в 1993 році проголосити автономію Донбасу? Тоді саме їх заклик в листівці до українських патріотів - створювати боївки у випадку проголошення автономії й розпочинати збройну боротьбу проти лідерів автономістів з метою введення надзвичайного стану та розпуску Донецької облради спричинив до активних дій працівників донецького СБУ. Спецслужби зрозуміли всю небезпеку ситуації й самі звели нанівець спробу розірвати Україну. До речі, очолював автономістів Вадим Чупрун - колишній губернатор Донецької області, призначений на цю посаду Ющенком в 2005 році, а тоді, в 1993 р., - голова обласної ради. Все це дуже легко перевірити за матеріалами Служби безпеки України по Донецькій області. Метою роботи було подати хронологію боротьби за українську державність на Сході України в XX столітті. Донеччина зробила вагомий внесок у спільну справу, її мешканцям потрібно знати правду про своїх дідів та прадідів. Закритість матеріалів з цієї теми лишень стимулює сепаратистські настрої, тому якщо ця серія нарисів (її перелік подано нижче) набере розголосу - значить мета досягнута. Дякую усім, хто допоміг мені при здобутті матеріалів, особливо колишнім працівникам спецслужб (НКВД, КҐБ, СБУ). Виношу також щиру подяку панові Євгену Стахіву з далекої Америки, що організував збір коштів на видання, допомагав історичними матеріалами й консультаціями. Особливу подяку висловлюю нашим українським патріотам О.Пилипенку, В.Дегярьову, О.Ткачовій та М.Заславському, які в нелегких умовах допомогли фінансово та оргтехнікою. Дякую також голові «Просвіти» м.Слов''янська - Савенко В.Ф. Світлини до книги виготовляв старий товариш по національному руху Валерій Ковальчук. Спасибі також тим, хто хоча і не захотів, щоби його ім''я прозвучало в переліку осіб, які допомогли, але зо всіх сил матеріально та морально підтримували автора. «В боротьбі перетоплюється народ у націю» - говорив лідер ОУН Євген Коновалець. На Донбасі ця боротьба продовжується. Вона йде в наших лавах. Донецька Зона. Грудень 2006 року. Автор ПЛАНОВАНІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ ДОНЕЧЧИНИ. 1. Маріупольщина в боротьбі. 2. Агентура НКВД у лавах ОУН. Спецоперації НКВД та німців проти українського підпілля. 3. ОУН в Центральному Донбасі (Ясинувата, Донецьк, Макіївка та суміжні райони). 4. Оунівське підпілля Північного Донбасу. 5. ОУН Волноваського та Ольгінського району (стислий нарис). ЗБІРКИ 1. Під чоботом окупанта: українська мова на Донеччині з початку XX ст. до нашого часу (розсекречені та нерозсекречені матеріали НКВД-КГБ-СБУ). 2. Український рух на Донеччині в 20-50 роках XX століття. Том 1. Короткий нарис (обсяг до 300 сторінок). Том 2. Документи (обсяг до 300 сторінок). ЧАСТИНА І НЕВІДОМА ІСТОРІЯ ПРОВІНЦІЙНОГО МІСТЕЧКА. Сьогодні чомусь ці факти майже невідомі у Слов''янську. Окрім історії з купчиками, які гуляли й пропивали нажите, легенди про Шнуркова, що розплачувався з «совращенными барышнями» шляхом видачі грошових сум на утримання та виділяв землю, де поселяв за переказами менш шляхетних своїх красунь (с. Шнурки), Слов''янськ лишається у свідомості його мешканця таким собі Миргородом часів Миколи Гоголя. Проте є інша історія... Слов''янськ першим почав, в межах сьогоднішньої Донецької області, випускати газету - ще 1889 року. Було це сезонне видання для відпочиваючих на Слов''янському курорті. Воно проіснувало трохи менше тридцяти років. В 1906 році почала виходити газета "Свобода и порядок" - напрям конституційно-правовий. Після виходу декількох номерів газету, вірогідно, закрила поліція в період Столипінської реакції. В 1911-1912 роках Слов''янськ видавав "Северо-Донецкий край", газету літературну та політичну, її редактором був Мішон. Сьогодні всі ці часописи зберігаються у Москві. Нам вони були недоступні, та сам факт видання трьох часописів в невеликому провінційному містечку тодішньої Харківщини говорить про наявність масового освітнього елементу. Навколо Слов''янська збирали етнографічний матеріал українські письменники і поети. Хутір Сіркова Гатка (теперішня Мимовка на залізничному вокзалі) зберіг свою назву до 20-х років XX століття. Він, вірогідно, був українським поселенням ще з другої половини XVII століття. Тому український рух на Слов''янськ не впав із неба. Підґрунтя до нього підготувала вся попередня трьохсотлітня історія козачого міста Тор. Ще до 50-х років XIX століття місто було поділене на сотні, до революції 1917 року українські традиції збереглися майже без змін. Революція лишень розбудила і надала поштовх українцям до свого національного відродження. 1917 РІК. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА НА СЛОВ''ЯНЩИНІ 29 квітня 1917 року українська громада Харкова скликала Губернський український з’їзд. Його головою було обрано професора Зайкевича. З''їзд накреслив план організації роботи на Харківщині, обговорив справу українізації війська. Було утворено постійнодіючу Губернську українську раду на чолі з Рубасом. Ця Рада однією з перших визнала Центральну раду своїм тимчасовим урядом. Губернське земство влітку 1917 р. для вчителів народних шкіл Харківської губернії створило курси українознавства. 11 серпня того ж року відбувся з''їзд представників "Просвіт" Слобожанщини. У всіх цих заходах найактивнішу участь брали нащадки козаків Ізюмського слобідського полку. Центром національного українського руху до Лютневої революції на Ізюмщині було велике село Бугаївка. В Бугаївці народилися два українських поета - Степан Васильович Олександров, автор поеми "Вовкулака", та його син Володимир Степанович Олександров, автор відомої драми "Не ходи, Грицю, та на вечорниці", укладач альманаху "Складка". Саме тому це село вважалося найбільш національно свідомим на Півдні Харківщини, воно було зв''язано підпільно по національній роботі з рядом інших сіл Ізюмщини та деяких районів Харківської губернії. Після Лютневої революції 1917 р. напівлегальний український рух оформився у вигляді товариств "Просвіта", які розпочали надзвичайно активно національну роботу серед українців. Як зазначають у своїх документах більшовики, в самому Ізюмі та Слов''янську, дощенту зрусифікованих за півтори сотні років, їх підтримка була мінімальна. Це дало місцевим червоним привід заявити про безперспективність українського руху на Ізюмщині. Але за півроку ситуація змінилась діаметрально. Так, у випущеному 1927 р. нарисі по історії революційної боротьби Ізюмського округу ті ж самі більшовики зазначали наступне. "В период Октябрьской революции, когда классовая борьба обострилась еще больше, четко наметился водораздел между революционным крестьянством и рабочим классом с одной стороны, и буржуазией, помещиками и кулачеством - с другой стороны. Кулачество, часть помещиков и часть интеллигенции на Изюмщине чрезвычайно активно выступили против советов с желто-блакитным знаменем... Украинцы всех оттенков, от эсеров до монархистов, объединялись вокруг «Просвиты»...". Одразу після повалення царизму, навесні 1917 р., утворилася "Просвіта" в Слов''янську. Про той період ми знаємо небагато. Маємо лише два документи з карної справи Федора Фіалковського, члена "Просвіти", якого засудили до восьми років ув''язнення 1937 року. Це - допити самого в''язня та першого організатора й керівника Марії Миколаївни Квітки-Бєлінської. Вони характеризують моменти становлення "Просвіти" та напрямок роботи. ПРОТОКОЛ ДОПРОСА 7 октября 29 дня сотрудником г/о Славянска НКВД Бородавченко в качестве свидетеля Квитко-Белинская Мария Николаевна 1881 г р., место рождения - г. Славянск, место жительства - г. Славянск, ул. Розы Люксембург, №42. Род занятий - преподавательница украинского, русского языка и литературы, социальное происхождение (род занятий и имущественное положение): а) до революции отец служил делопроизводителем городской управы, имел один дом; б) после революции - служащая, учительница; Образование: окончила прогимназию, незаконченное высшее образование, беспартийная. Вопрос: Скажите в каком году была организована в Славянске «Просвита», кто был организатором «Просвиты»? Ответ: «Просвита» в Славянске была организована после Февральской революции 1917 года, инициаторами были учащиеся технического училища Милютенко Дмитрий и Часовникова Галя, руководил впоследствии Зубашев Иван, б/голова городской управы, принадлежал к социал-демократам. Вопрос: Кто принимал участие в организации «Просвиты»? Ответ: Согласно приказа Зубашева, все учителя должны были пройти курсы «Просвиты», среди служащих был и Фиалковский Федор Захарович. Вопрос: Какое участие в организации «Просвиты» принимал Фиалковский Ф.З.? Ответ: Кроме как слушатель Фиалковский другого участия в работе «Просвиты» не принимал. Вопрос: Какую цель ставила организация «Просвиты» помимо просвещения? Ответ: «Просвита» носила характер просвещения, в основном в овладении украинским языком и литературой, кроме того, устраивала вечера с постановкой украинских пьес и т.п., политической окраски, насколько я помню, она не имела. Вопрос: Кто читал лекции на курсах «Просвиты»? Ответ: Лекции читали профессора, приезжавшие с Харькова Плевако, Синявский и Хоткевич. ПРОТОКОЛ ДОПРОСА Показания обвиняемого Фиалковского Федора Захаровича от 1 октября Вопрос: Скажите какое участие вы принимали в организации «Просвиты» в гор. Славянске и кто является руководителем «Просвиты»? Ответ: После Февральской революции 1917 г. в г. Славянск были организоваы курсы под названием «Просвита» - на которых обучали желающих украинскому языку. По приезду с родины, т. е. с села Рясного, в августе м-це 17 года я тоже вступил на эти курсы «Просвиты», где принимал участие некоторое время. Письмоводителем «Просвиты» была Мария Николаевна Квитко-Белинская. На этих курсах обучали украинской литературе, грамматике и украинской истории... Грамматика была Огиенко... На курсах «Просвиты» принимало участие человек 20 состоящих из местных городских славянских учителей. Вопрос: Какая политическая платформа была в «Просвите»? Ответ: С программой «Просвиты» в период ее существования в гор. Славянске я знаком не был, в последующий период мне известно, что «Просвита» являлась одной из контр-революционных организаций на Украине. Вопрос: Назовите фамилии участников «Просвиты» г.Славянска и где находится Квитко-Белинская? Ответ: Участники: Квитко Клавдия Николаевна, теперь учитель школы им. Артема, Резникова Анна Ивановна - учительница школы им, Горького, Цапко Елена Павловна - учительница школы им. Горького, Горбасева работает в одной из школ Славянска, Иннокова Александра Алексеевна, зав. школой на курорте, Котляревский Григорий Порфирьевич в данное время находится в ссылке на Соловках за к-р деятельность, Квитко-Белинская проживала на Почтовой улице дом № 45, собственный дом, где работает точно не знаю, возможно, на изоляторном заводе». 1917 року на чолі організації культурно-освітніх справ на Слобожанщині стає Микола Плевако. В першу чергу він організував літні курси вчителів всієї Слобожанщини. На них читали лекції професори Д.Багалій, М.Сумцов, О.Ветухов. Але головний тягар ліг на плечі самого Плевако та його друга Олекси Синявського. Микола Плевако читав історію української літератури, Олекса Синявський викладав українську мову. Тому не важко здогадатися, що подібні курси або лекції читалися ними по приїзду в Слов''янськ в "Просвіті". Гнат Хоткевич, вочевидь, приїздив до української трупи, що діяла під керівництвом Ф.Качалова та Є.С.Лазаревича в селищі Ново-Слов''янськ. Восени 1917 року збори Ізюмського повітового земства прийняли постанову про підтримку уряду Києва. "Изюмское уездное земское собрание высказывается за присоединение Изюмского уезда к Украинской Демократической Республике на основе принятых Центральной Радой положений о санкционировании Украинской Республике Всероссийским Учредительным Собранием, создаваемым на основе четырехлетней формулы с пропорциональным представительством, при условии гарантий прав национальных меньшинств, причем окончательное выявление воли народа должно быть произведено путем плебисцита, организованного Учредительным Собранием... 3емское собрание признает краевым органом власти Генеральный Секретариат Украинской Центральной Рады..." Для поширення національної ідеї на Ізюмщині за кошти земства для шкіл, гімназій, органів влади був передплачений харківський часопис "Нова Громада". З грудня 1917 року в Ізюмі відбувся 5-й і останній повітовий селянський з''їзд для виборів кандидатів до Українських установчих зборів . Було прийнято наступну резолюцію: «... 2. 0бміркувавши сучасний момент, з''їзд Ізюмської Ради селянських депутатів постановив вітати Центральну Раду і її виконавчий орган - Генеральний Секретаріят, як першу Верховну Владу Української Народної Республіки й дійсного виразника волі Українського народу. 3. Заслухавши повідомлення про похід більшовиків проти Центральної Ради, з''їзд Повітової Ізюмської Ради Селянських Депутатів, висловлює своє обурення з приводу цього і заявляє, що всіма силами буде боротися проти насильників, які посміють підняти руки на верховну владу Української Народної Республіки - Українську Центральну Раду». З''їзд постановив взяти найдіяльнішу участь у виборах до Українських установчих зборів. Потім таємним голосуванням з''їзд обрав 3-х кандидатів від Ізюмського повіту до Українських установчих зборів. В порядку більшості одержаних голосів, були обрані кандидатами такі товариші: 1. Скрипниченко Дмитро Гаврилович. 2. Гавриленко Іван Степанович. 3. Зубашев Іван Якович Зазначимо, що Зубашев Іван Якович на цей момент був міським головою Слов''янська і водночас керував "Просвітою". За кілька днів перед цим у Петербурзі відкрилися Всеросійські установчі збори. Наскільки за півроку було пробуджено національну свідомість українців Ізюмщини у період з лютого по листопад 1917 року, свідчить кореспонденція з Ізюму, що датована початком грудня: "28 листопада у вівторок місто Ізюм святкувало день відкриття Всеросійських Установчих Зборів. О першій годині на площі проти Собору відбувся величезний мітинг і парад війська. Звичайно, гадалось мітинг провести під червоним прапором і навіть дуже червоним, а саме більшовицьким, але після виступу українських промовців свято відкриття Всеросійських Установчих Зборів перетворилося в українське свято. Гучне "Слава Україні!", "Нехай живе Українська Народня Республіка козаків, робітників і селян", "Вся влада Українській Центральній Раді" - було лейтмотивом цього мітингу (часопис "Нова Громада" - № 21 від 6-19 грудня 1917 р.). Відроджені "Просвіти" виконали свою місію. До речі, тоді ж діяв праобраз «Молодої Просвіти». Гурток української молоді "Ясний Промінь" складався з молодих членів "Просвіти". "Ясний Промінь" розгорнув широку культурну роботу, його базою була молодь вищого навчального училища Ізюму. Проіснував гурток до кінця грудня 1917 р. Більшовики так і не змогли прийти до влади в Ізюмському повіті законним шляхом. Тоді вони 16 лютого 1918 р. за прикладом "київських товарищів" розігнали 5-й з''їзд повітових рад Ізюмщини, позаяк більшість делегатів була налаштована антибільшовицьки. Український національний рух в нашому краї став поза законом. Що робили місцеві комуністи із свідомими українцями в той час, дуже докладно розповіла газета "Нова Рада" від 12 січня 1918 року в інформації "Большевицька робота": "До Генерального секретарства в освітніх справах прибув член філії Лозово-Павлівської "Просвіти" на Орлово-Єленовському руднику Єлисей Карпенко, делегат на Всеросійські установчі збори від Катеринославщини. Вдершись в "Просвіту" російська наволоч порозкидала всі книжки, пошматувала портрети Тараса Шевченка, Бориса Грінченка та інших українських письменників, поздирала зі стін і порвала українські національні прапори. Тим хто заговорить по-українському, загрожували Варфоломіївською ніччю. Погромники вдерлися також до помешкання Карпенка, розгромили його, повиколювали очі на портреті Тараса Шевченка. Сам господар ледве втік, привізши до Київа пошматовані портрети і прапори; перші, сховавши в шапці, а прапорами обмотавшись навколо тіла, бо місцеві залізниці були в руках "большевицької банди", яка обшукувала пасажирів". Голова "Просвіти" Слов''янська Марія Квітка деякий час переховувалася в надійних людей. В квітні 1917 р. в Слов''янськ вступили українські війська. На заклик вступати до лав гайдамаків відгукнулося багато гімназистів комерційно-торгівельного училища. Записався і брат Петра Мілютенка - Павло. Вірогідно цей факт, як і те, що й сам Павло Мілютенко брав активну участь в організації "Просвіти", змушувало останнього відмовлятися від усіх пропозицій відвідати Слов''янськ до самої своєї смерті. З добровольців в гайдамаки було утворено «Чорний каральний курінь», який налічував у своєму складі до 500 осіб. Керував ним офіцер Микола Кольцов. У цей же час діяла українська трупа на залізничному вокзалі. Зокрема, відомо, що була поставлена п''єса «Юрко Довбуш». Такий стан українського руху протримався на Ізюмщині до січня 1920 р. (за виключенням піврічного перебування 1919 р. в наших краях Добровольчої армії Антона Денікіна). "ПРОСВІТИ" 1922-1923 рр. ПІВНІЧНОЇ ДОНЕЧЧИНИ З приходом червоних на початку 1920 р. ставлення до української справи докорінно змінилося. Перше, що створили комуністи в Слов''янську, був концтабір - один з двадцяти п''яти, організованих 1920 р. в Україні. Наказом за № 7 від 1 березня 1920 р. його комісаром було призначено товариша Чевелу (з 28 лютого). Слов''янський район палав у вогні селянського повстання. Згідно повідомлення Губ. ЧК, в Донецькій губернії на серпень 1920 р. діяло лишень організованих постійних загонів повстанців 10 тисяч чоловік. 1200 з них різали комуністів в Слов''янському повіті. В липні 1920 р. в с. Терни (теперішнього Краснолиманського району) вибухнуло повстання селян, в якому брали участь 2000 чоловік. Повстанці повністю знищили загін, що займався "продразверсткой". У травні 1921 р. на Ізюмщині було ліквідовано петлюрівський повстанський комітет, яким керував агент Петлюри військовий повітовий комісар Фірсов. Організація планувала захопити місто. Вона діяла в тісному зв''язку з аналогічними комітетами Лозової і Павлограду. Основу організації складали колишні учасники "Просвіти" та українських партій. Влітку того ж року слов''янське ЧК подало дані про розповсюдження листівки, спрямованої проти організованого червоними голоду, де чітко видно руку місцевих петлюрівських активістів: "Червоноармійці, за що ви холодуєте й голодуєте? Що змушує вас плюндрувати і без того вже сплюндровану країну? Не вір комісарам, Україно, вони вчинили з тобою те, що зробили з Поволжям! Люди вбиватимуть одне одного за кусок хліба, а коли хліба забракне, їстимемо мертвих. Ні, не бувати цьому, вдосталь Україна звідала горя, селяни не давайте свого останнього хліба комісарам для відправки в Кацапію..." (Зі звіту ДонгубЧК про розповсюдження даної листівки в Слов''янському повіті в середині 1921 року // Ф. 1. - оп. 1. - спр. 1107. - ст. 137-138). Задля повної картини наведемо цитату з характеристики Слов''янського району, яку надав у 1950 р. місцевий відділ НКВД своєму донецькому керівництву: "Город Славянск и район в период 1918-20 гг. был сильно поражен белогвардейскими и другими бандами, оперировавших в то время банд Савонова и других. В районе села значительное количество участников этих банд. В селе Банном находился крупный Святогорский монастырь, ставший в период Гражданской войны очагом концентрации белогвардейской и церковной контрреволюции... В 1918 году существовала банда под руководством Гонтаря и Дорогана, которая пополнялась за счет кулацкой части сел Райалександровки, Ореховатки и др., насчитывающая до 50 человек. С мая 1919 года до ноября 1919 г. территория г.Славянска была занята Деникиным, а с отступлением последнего помещиком Горбаковым был организован карательный отряд, который формировался в Ореховатке... В селе Маяки существовала банда Савонова, которая охватывала села Маяки, Сидорово, Пришиб, Банно-Татьяновки, Богородичное и частично села Изюмского района. Банда насчитывала до 500 человек и в конце 1921 года была ликвидирована. Засоренность района вылилась в активное выступление кулацкого элемента. В Хрестищевском сельсовете распространялись к-р листовки, организовывались волынки, два раза ликвидировался колхоз. Аналогичные случаи имели место в Райгородоцком, Никольском и Привольнянском сельсоветах..." Повстанський рух в районі затих тільки в кінці 1922 року. Товариства "Просвіта" були витіснені з міст і перемістили свою діяльність до сіл. Вони продовжували діяти в межах теперішнього Краснолиманського (с. Шандриголове), Слов''янського (с. Богородичне), Артемівського (с. Федорівка-Два) районів. Ця тема ще не досліджена, тому подаємо нещодавно виявлені в архіві Донецької області матеріали: «...Богородичанская волость... Есть «Просвита», насчитывающая до 50 членов, помещается в школе. Шандриголовская волость... В Шандриголовке имеется «Просвита», организованная в июне 1922 г. Членов до 100 человек. Состоит преимущественно из середняков, есть библиотека до 2000 томов. Николаевская волость... Во второй Федоровке есть "Просвита", которой руководит местный учитель. Работа сводится к постановке спектаклей..." (Журнал "Просвещение Донбасса". – 1923. - №№ 1-2 (январь-февраль). - с. 134). Поки що це єдина на сьогодні згадка про легально діючі "Просвіти" в Донецькій губернії на початку 1923 року. Курс на знищення їх владою призвів до їхньої повної ліквідації приблизно до 1925 року. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА. УКРАЇНІЗАЦІЯ. ПЕДТЕХНІКУМ. ЗАЧИСТКА СЛОВ''ЯНСЬКА ПЕРЕД ВІЙНОЮ Легально діяти петлюрівський актив не міг вже з 1921 року. Як варіант продовження національної боротьби було обрано можливість створити Українську автокефальну православну церкву й влитися до лав «культурного фронту» - легалізуватись, ставши активним поборником курсу на українізацію. На прикладі Слов''янська видно як проходив цей процес. Так, вже в грудні 1923 року було подано на реєстрацію Статут громади УАПЦ с. Прелесного. Це була українська церква на Донбасі. Її першим священиком став о. Микола Нікуліщев, що перейшов з РПЦ до УАПЦ. Близько 1928 р. за надмірну, на думку комсомольців, націоналістичну активність і авторитет серед віруючих будівлю церкви було спалено. 1924-го року Донецька губернська антирелігійна комісія прийняла рішення про передачу в спільне користування тихонівцями і автокефалістами храму в селищі Ново-Слов''янськ. ПРОТОКОЛ №6 Заседания Донецкой губернской антирелигиозной комиссии от 18-го ноября 1924 года ...Слушали 5. б) О Ново-Славянской поселковой церкви б) Дать директиву передать церковь в совместное пользование автокефалистам и тихоновцам, согласовать этот вопрос с окружкомом КП(б)У гор. Артемовск Донецкой губ. Председатель (Ольховій) Секретарь (Гаврисейко) (Протоколы закрытых заседаний бюро и секретариата губкома КП (б)У. - Ф1. - Оп. 1. – д. 2274. - л. 6-7). Керівниками громади УАПЦ стали Марко Ботвін і Марапулець. Вони пройдуть через закриття своєї церкви 1930 року, передвоєнний терор, відновлять УАПЦ в 1941 році і будуть розстріляні СД влітку 1943-го. 1926-го року при райвно м. Слов''янська було утворено бюро українських лікнепів. Його головою став Юрій Онищенко - майбутній редактор "Донецької газети". Марія Квітка і Федір Фіалковський - члени "Просвіти" 1917 року - стали членами бюро. Вони активно взялися за справу українізації освіти. Юрій Онищенко, зокрема, говорив, що працювати треба дружньо і ідейно, використовуючи в навчанні підручники, складені ідейними українськими націоналістами: Іваницею (українська мова), Дорошкевичем (українська література), використовувати і поширювати Винниченка, Грушевського, Єфремова, не вносити по можливості слів російського походження при викладанні. У 1930 році Онищенка на короткий час арештувало ГПУ за звинуваченням у причетності до діяльності Спілки визволення України. Незабаром ГПУ Онищенка звільнило, поставивши під нагляд і обмеживши його контакти при викладанні. Але справу українізації Слов''янська вже було зроблено. 1934-го року з 77 шкіл району 71 була українською, а ще 2 мішаними. У 1930 році у Слов''янську було відновлено часопис "Большевик". Друкувався він українською мовою, лише зрідка ставлячи невеликі російські замітки. У жовтні 1930 року шляхом переведення 2-го і 3-го курсів студентів Артемівського ІНО (Інститут народної освіти) у Слов''янську було організовано педтехнікум. Його викладачами стали колишні активні учасники українських визвольних змагань. 1. Бєлінський Йосип Ілліч - священик УАПЦ. 2. Людвіченко Тихін Іванович - повстанець, офіцер в загонах отамана Струка. 3. Волинський Микола Костьович - дореволюційний діяч українських партій Чернігівщини. 1934-го року було «почищено» Артемівський ІНО, що опікувався Слов''янським педтехнікумом. Одним з «найстрашніших» викладачів з точки зору радянської влади був зав. кафедрою української мови Йосип Скатинський - заступник міністра віросповідань в одному зі складів уряду УНР. Можна тільки здогадуватися, які кадри він зміг влаштувати в якості викладачів. У 1932-у році Слов''янськ відвідав Микола Скрипник. Він є на фото в колі слов''янських учителів, випускник педтехнікуму Федір Баглай розповідав авторові з якою помпою його зустрічали у місті. У 1937-1938 рр. відбувається зачистка українського націоналістичного активу. В Слов''янську заарештовані Дрозденко, Бєлінський, Фіалковський, Людвіченко та ін. Більшість в''язнів одразу ж було розстріляно. З листопада 1937 р. під Мєдвєж’єгорськом в Карелії (урочище Сандармох) в сумно знаменитому тепер Соловецькому етапі українців енкаведисти розстріляли члена "Просвіти" 1917 року м. Слов''янська Котляревського Григорія Порфировича. Ще 1934-го року КОО ГПУ засудило його до розстрілу із заміною на 10 років таборів. На Соловках він деякий час працював завідувачем бібліотеки. 1939-го року відкрили нову середню школу № 15, яка мала російськомовний статус. З 1940 р. газета "Большевик" все більше друкує російських статей. Десь на межі 1940-41 років вона стає повністю російськомовною. Ще 1930-го року на вимогу учнів та хворих залізничної лікарні було закрито церкву в селищі Ново-Слов''янськ. Осередок УАПЦ було ліквідовано, а в храмі розмістився спортзал. Здавалося б радянська влада на початку 1941 року цілковито виконала план по знищенню своїх противників зі стану українських патріотів. Але через 10 місяців прийшли німці. ЧАСТИНА II Вступ німецьких військ Вже на початку жовтня 1941-го місцева радянська влада готувала спішну евакуацію установ та організацій. 8 жовтня було взято Маріуполь, за кілька днів німецькі війська захопили Володарське, Новоазовськ, Волноваху. В Сталіно (Донецьк) почалася паніка, бо стало зрозумілим, що обласний центр німці захоплять. Офіційно залишені партизанські загони та групи масово покотилися на схід, залишаючи міста і села. Таких груп була більшість, лишилися на місті лише маріупольці, бо їх район було взято зненацька, а міськком партії проводив своє чергове засідання, коли до його порогу під’їхав перший німецький танк. У Слов''янську на початку 20-х чисел жовтня вже не було радянської влади, але й вермахт не поспішав зайняти його, заклопотаний зайняттям Краматорська й місцевостей південніше (Добропілля, Красноармійськ). НКВД спішно розстріляло останніх в’язнів й зникло за Дінцем. Правда, відступаючи, було підпалено «Заготзерно» (замість того, щоб роздати його людям), у повітря злетіли більшість заводів, було знищено склади. Політика Сталіна виконувалась чітко: хто залишився на окупованій території повинен або померти з голоду, або покинути все надбане - і в тил з радянським військом. В нашому місті живуть нащадки заступника бургомістра Оленкевича (до війни він очолював «Славторг»). У 1945 році цього старого діда (1882 року народження) засудили на 25 років. Його згадували постійно в усіх публікаціях присвячених радянським партизанам, показуючи як зразок зрадництва. А правда співпраці полягала в наступному: одна з дочок була одружена з етнічним німцем Юнкінгом, якого вислали у вересні 1941 року до Казахстану. Його дружина сказала своєму чоловікові буквально наступне: «Куди ти їдеш, в евакуацію? Одного вже з сім’ї заслали, а ти ж поляк за національністю, забув скільки таких як ти постріляли?» Й вони лишилися. В. Оленкевич не пішов працювати в управу, аж поки бургомістр Виноградов не поставив дилему: або арешт, або допомога в налагоджуванні цивільного життя в місті, яке замерзло й голодувало. Радянська влада сама наштампувала ворогів режиму за попередні 20 років свого панування. Відчути щиру подяку свого народу за ті мільйонні жертви безвинних людей і моря крові та сліз, вона змогла в повній мірі тоді, коли німців принаймні половина населення України 1941 року зустріла як визволителів. Парадоксально: завжди ця країна чинила впертий опір будь-кому, хто пробував її завоювати, а тут цілі міста зустріли окупантів з хлібом та сіллю. Опору приходу загарбникам (окрім частини залишеного комуністичного активу) не було аж до перших розстрілів заручників та вивозу до Німеччини. На початку окупації німців підтримала не лише західна Україна, Прибалтика й західна Білорусь. Німцям не чинив опір центр і схід України. В декількох містах Донеччини почались розкопки могил розстріляних. Особливого розголосу звірства НКВД набули в обласному центрі - Сталіно. На Рудчинково (Кіровський район сьогодні) виявили масові поховання вбитих в''язнів. Але особливо що вразило мешканців - це розстріли радянських госпіталів, неевакуйованих при відступі, часто разом з персоналом, знищення 15-17-річних учнів ФЗУ, які в хаосі й паніці заплутались без провідників й були розстріляні під Макіївкою. Вже ніхто не дивувався замурованим трупам в тюрмі на 1-й лінії (вулиця Артема), розкопаним на подвір’ї в''язниці. Але навіщо було стріляти дітей і добивати своїх поранених? Все це можна назвати вигадками німців, коли б 1989 року студенти Донецького університету не проводили розкопок на місті розстрілів. Майже 2 метри товщини складала маса людських тіл, при чому їх верхній шар муміфікувався й не згнив. Там і знайшли мої друзі по істфаку червоноармійців з шинами на руках чи ногах, медсестру з красивою світлою косою, учнів-фезеушників, причому одяг на трупах не зітлів й по ньому дуже легко було ідентифікувати страчених. Знайшовся й живий свідок. 1991 року він жив у Слов’янську, а його спогади були надруковані в газеті «Город». Також у розстрільній ямі лежало медичне обладнання. Ось такою була радянська влада на початку війни, так вона любили й захищала людей від наступаючих німців. Люди часто не давали підривним командам знищувати шахти, розуміючи, що це їх останнє місце роботи в умовах військового часу й тоді по цих стихійних бунтах застрочили кулемети. Так було і в Донецьку, і Серго. Й у звітах каральних органів знову випливло забуте слово з часів опору колективізації: «волинка». Весь жах терору відступаючої влади відчув Слов''янськ. Спершу відкрили підвал НКВД на місці, де зараз крамниця «Нива». Там знайшли штабелі трупів, закладених дровами. Потім знайшли каналізаційний колектор, забитий тілами в’язнів. Їх виклали на впізнання рядком по вулиці Юних Комунарів від магазину «Освіта» й до перехрестя її з вулицею Рози Люксембург - в акурат на тому місці, де зараз каштанова алея. Так місто зустріло 7 листопада 1941 року - День жовтневого перевороту. Замисліться: там, де ви ходите кожного дня, 65 років тому стояв сморід, стогін та плач. Звичайно, згідно логіки червоних, громадяни повинні були зразу після цього хапати до рук зброю й кидатись на німців, а ще краще - приписати ці розстріли гестапо, й замість заупокійної молитви над закатованими понести вінки до пам''ятника Леніну та організувати мітинг на підтримку справедливої політики комуністичної партії з повним й одноголосним підтриманням червоного терору. Але сталося якраз навпаки. Першим арештам підлягали євреї, комсомольці, комуністи та працівники НКВД. Євреїв у Слов''янську на момент його окупації було досить багато, бо дехто з них не вірив, що буде заарештований або розстріляний, а решта просто не встигла евакуюватись. Вони потрапили одразу ж до тенет гестапо. Як правило, їх змушували витягати трупи розстріляних чекістами в’язнів, мести вулиці, прибирати бруд. Кінець-кінцем усіх було розстріляно на кагатах, в рову поблизу рибгоспу та на крейдяних схилах гори Карачун. З комуністами та комсомольцями історія була складніша. На окупованій території залишились підпільний міськком партії і комсомольська організація у кількості 25 осіб. Все «підпілля» успішно провалилося у перші ж кілька тижнів окупації. В довідці про його діяльність, що складена через 30 років після закінчення війни, лишень констатується, що причина провалу невідома. Це не відповідає дійсності. Ще у 1944 році колишній перший секретар підпільного міськкому Г.Лопков вказував цю причину: в сейфі, що знаходився в будинку міськради, залишилися незнищеними старі паспорти підпільників з бланками виписаних нових документів на фіктивні ім''я та прізвище. Такий подарунок німці не могли не оцінити. Всі, хто не зміг покинути місто, потрапили до гестапо, а комсомольське ж підпілля взагалі себе не проявило. Його доля залишається невідомою до сьогодні. Лишався ще загін Карнаухова, який провів один бій, і його головна частина відійшла на Банне, Новоселівку, Дробишеве та ін. Але цю історію вже достатньо описували за 60 років після війни, тому залишимо цього героїчного партизана поки що в спокої. Прийде час розповісти і про його подвиги. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ. Слов''янськ, як і весь Донбас перед війною, був набитий висланцями, колишніми петлюрівцями, укапістами, просвітянами, словом всіма тими людьми, які боролися проти радвлади в час революції та в перші роки після неї. На Донеччині було легко сховатися. Всеросійська Кочегарка потребувала робочих рук каторжан і ніхто до ладу не мав часу розбиратися - куркуль ти чи "чесна радянська людина", відправлена до шахти або на новозбудований завод посланцем від комсомолу. Головне - план п’ятирічок. Тому-то і уцілів в Маріуполі Микола Стасюк, міністр в уряді УНР, в Костянтинівці Андрій Кирпенко - активіст петлюрівського повстанкому Переяславщини 1921 року, майбутній керівник ОУН (б) Костянтинівки та голова місцевої "Просвіти" і багато-багато інших по всіх усюдах Сходу України. У Слов''янську таких націоналістичних кадрів теж вистачало. В школі № 3 працював Дмитро Граховецький, член "Просвіти" 1919-23 рр. на Полтавщині, який вже відсидів свій перший строк. На Слов''янському курорті працювали провідними лікарями Семен Посунько й Артем М’якушко, обидва активні українські діячі часів УНР та Гетьманату. Перед самою війною у місті з''явився активіст забороненої і знищеної Української комуністичної партії Іван Майстренко. Місцем свого добровільного вигнання обрали Слов''янськ український літературознавець Григорій Костюк і священик розстріляної владою Української автокефальної православної церкви Петро Сахно. Радвлада лишила на волі і декого з членів слов''янської "Просвіти" "першого призову": працювали вчителями Інокова (школа № 14), Горбасьова (початкова школа № 6). Лишилися живими після репресій 30-х активісти слов''янської громади УАПЦ Марко Ботвін (голова громади) та Полікарп Марапулець (церковний староста). Як стверджував у своїх свідченнях Дмитро Граховецький, перед приходом німців містом кружляли чутки про якусь організацію українських націоналістів, що начебто вже існує в Слов''янську. Діяла "шептальна" пропаганда. Люди потай слухали радіо, доходили глухі чутки про утворення українського уряду. Називалися і його керівники, зокрема Володимир Винниченко. Про це згадує в спогадах Костюк, фіксує це й радянська агентура (зокрема агенти, що розробляли лікаря М’якушка). Треба зауважити, що НКВД в місті не проводив превентивних арештів серед націоналістів, які перебували в міськвідділі на обліку. Бардак, що вибухнув у жовтні 1941 року внаслідок поспішного відступу совітів за Донець, врятував життя майбутнім провідникам українського руху Слов''янська. Після вступу до міста в 20-х числах жовтня частин вермахту постали питання «як» і «хто» буде відроджувати українську культуру після більшовицького терору. Першим було організовано випуск часопису "Донецька газета" (його перший номер вийшов 14 грудня 1941 року). Редактором став діяч часів українізації, а на той час висланець Іван Майстренко. У 20-х роках на Донбасі він представляв Українську комуністичну партію і тому був добре обізнаний з місцевим життям. В перших випусках "Донецьку газету" прикрашав тризуб, який згодом німці наказали прибрати. Йому допомагав Сергій Потєхін - людина, що з''явилася в місті разом із ротою пропаганди начебто з Полтави. Вже в лютому 1942 р. Іван Майстренко разом з Григорієм Костюком, теж висланцем, пішки пішли на Київ. Доля Майстренка як для колишнього в''язня складеться напрочуд вдало - він емігрує до Америки, де доживе в середовищі української еміграції до 80-х років. На зміну Майстренкові співредактором часопису став викладач Вчительського інституту Юрій Онищенко. Разом з Потєхіним він пробуде на цій посаді до лютого 1943 року - часу першого вступу червоних у Слов''янськ. Якщо доля С. Потєхіна залишається невідомою, то доля Онищенка склалася трагічно. У лютому 1942 року він теж планував разом із Костюком і Майстренком вирушити на Київ, але хвороба дитини все перекреслила. 1944-го року його заарештують на території Чернівецької області, засудять до 20 років каторги і згодом у січні 1945 року Онищенко помре у таборі Тайшет. Короткий час, з березня до початку травня 1943 р. редактором був Петро Шинкар. Після його арешту до вересня 1943 року газету редагував Дмитро Михайловський. Про Михайловського відомо трохи більше, ніж про Сергія Потєхіна. Начебто народився в Слов''янську і походив з відомої сім’ї Михайловських. 20 років був на еміграції, повернувся до міста у 1941-у році. Читав лекції в "Просвіті", був завідуючим типографією і люто ненавидів радянську владу. Д. Михайловський помер в Америці. Часопис "Донецька газета" розповсюджувався на території Слов''янського, Краснолиманського районів Сталінської області, Барвінківського та Лозівського Харківської. За спогадами колишнього секретаря Борівського підпільного райкому Журавльова, окрім вищезгаданих районів, "Донецьку газету" він зустрічав в Боровій, Ізюмі, Сватівському районі Луганщині. Виходив часопис два-три рази на тиждень. Його тираж невідомий. У грудні 1941 року відродився церковний рух. Згідно свідчень колишнього зав. відділу культури та освіти М.Ф.Удовенка це проходило таким чином: З протоколу допиту Михайла Удовенка Вопрос: Расскажите подробно как была организована Автокефальная Церковь? Ответ: Не помню точно какого именно числа 1941 г. ко мне, как заведующему культотделом пришли Черник Федор и другой Черник отчества не помню... в Горуправу с предложением открыть на вокзале Украинскую Автокефальную Церковь и я как заведующий отделом дал согласие на открытие и регистрацию этой церкви. После того, как было дано мной согласие на открытие Украинской церкви эти лица Черниковы совместно с бургомистром Виноградовым поставили ходатайство перед германским командованием об открытии этой церкви... открыть Украинскую церковь. Она была открыта в том помещении, где была православная церковь. Православную церковь было предложено оттуда убрать и перевести в молитвенный дом... Вопрос: Расскажите подробно кто такой Черник и где он работал ранее и что Вам известно о нем? Ответ: ...Я его знал как техника кислотоупорного цеха завода где он работал, затем был послан в Западную Украину где и там работал где-то на заводе, а как немцы оккупировали Славянск он прибыл обратно,... работал при немцах также на кислотоупорном заводе... Это был самый активный деятель Украинской церкви, проживал он по улице К.Маркса напротив Химического техникума. Вопрос: Кто еще был активным сторонником открытия Украинской церкви? Ответ: Сторонниками открытия Украинской церкви были брат Черникова Черник, имя его не знаю, работал ранее при горсовете в какой-то кооперации общества «Просвита», член Правления, проживал как будто бы где-то по улице «Свобода». Сергиенко Алексей Федорович ранее работал инспектором по почте на заводе, при немцах не знаю где работал, проживал на станции. Марапулец, имя-отчества не знаю, проживал он также на станции... З четвертого грудня 1941 р. українцям вдалося розпочати церковну службу, їм належав весь храм Олександра Невського. Росіянам, натомість, передали залізничну їдальню, позаяк вони мали ще два російських храми. Парафія УАПЦ діяла з невеликою перервою до вересня 1943 р. Священиком до літа 1942 р. був о. Петро Сахно. Уродженець Чернігівщини, служитель УАПЦ 20-х років, в середині 30-х відбувши строк, потрапив до Слов''янська. Влітку 1942 р. відновив прихід УАПЦ у с. Кіндратівці під Дружківкою. Після війни засуджений не був, помер у 80-х роках. З березня 1942 р. на посаду зав. відділу освіти було призначено Петра Шинкаря. До початку нового навчального року він організував у Слов''янську і районі 52 українських школи. Було видано 3 підручники: «Буквар», «Читанку» для 2-го і 3-го класів, підготовлено тексти підручників з історії, «Читанку» для 4-го класу, підручник з німецької мови. Через військові умови останні три видано не було. Середній тираж читанок був 2000 примірників. «Буквар» і «Читанку» для 2-го класу ціною власного життя врятував бухгалтер міськвно Максим Іванович Скорописов (Скоропис). Підготовку до видання навчальних програм та книг було доручено колективові педагогів при методкабінеті, очолюваному Клавдією Квітко. Агентурі чекістів вдалося повністю встановити авторів та учасників: «...При этом представляю «Читанку» для третьего класса «народной школы» и «Букварь для народной школы» (выпуск 1-й). Эти учебники были изданы в 1942 году в период немецкой оккупации города Славянска группой педагогов, а именно: 1) МАНЬЧЕНКО Еленой Викторовной; 2) ЛЮДВИЧЕНКО Александрой Васильевной; 3) КОСТЕНКО Марией Лукиничной; 4) СОКОЛ Александрой Павловной и КВИТКО Клавдией Николаевной - корректировщица. В читанке для третьего класса народной школы в статьях «Про новий зелений (залізний)? лад», «Як живе німецька молодь»... и других восхваляется жизнь крестьянства в Германии и клевещется о жизни колхозников Советского Союза..., т.е. содержание статей антисоветское. Довожу до сведения, что учительница начальной школы № 13 ГРУДЗИНСКАЯ Екатерина Федоровна проживает... № 88, участвовала в составлении учебника для 1-го класса. Учительница ЛЮДВИЧЕНКО Александра Васильевна работающая в средней школе № 15 состояла членом «Просвиты» и участвовала в составлении учебников для 1-го класса. Учительница ГЕЛЕНДЖИНСКАЯ корректировала учебник для 3-го класса. Антисоветские статьи в учебниках помещены были Отделом пропаганды. Эти статьи были даны учителем ОНИЩЕНКО, который работал в пропаганде. Предисловие в учебнике для 3-го класса составляли: КОСТЕНКО Мария Лукинична, проживающая ул. Шевченко № 102 и СИНЬКО - выехала. Причем добавление делал ОНИЩЕНКО. КВИТКО Клавдия Николаевна - корректировала учебник 1 -то класса...» Задля історії зазначимо, що також в переробці підручників брала участь вчителька на прізвище Синько, яка згодом виїхала до Німеччини. На нараді голів відділів 8-ми районів Північного Донбасу слов''янські підручники «Буквар» і дві «Читанки» були визнані кращими, які «лягут в основу соответствующих учебников, какие будут изданы для школ всех районов». У Слов''янську були видані всі програми для навчання предметів у 1 - 4 класах. Організовано випуск зошитів, видано брошуру для вчителів «Основні принципи навчання» (автором називали Рибчанського). Петро Шинкар домігся перейменування вулиць з більшовицьких на суто українські назви: Левадна, Винниченка, Дорошенка, Коцюбинського і т.д. Площа Жовтневої революції стала Майданом імені Тараса Шевченка, Театр ім. Маяковського став театром ім. Шевченка, в ньому діяли українська та російська трупи, струнний оркестр. При міськвно було організовано хорову капелу, якою керував кобзар ще з дореволюційних часів Іван Богдан (Богданов). Капела виступала по селах району. На осінь 1942 р. з напіврусифікованого, забитого і застрашеного міста почало віяти українським духом. В цей час в «Маріупольській газеті» виходить стаття про національне відродження на Півночі Донеччини за підписом Антоновича: «Північний Донбас являється зараз ареною такої інтенсивної української роботи, що рівнятися з нею можуть хіба тільки давно визволені міста Правобережної України. За кілька місяців праці ледве можна впізнати ці землі, де ще восени минулого року лютувала червона Москва... В кожному з згаданих міст є свої театри або театральні колективи, які дбають за підвищення української культури... Всі здобутки місцевого життя фіксуються на шпальтах місцевих газет, тижневик на чотири сторінки великого формату «Донецька газета», що виходить у Слов''янську та «Костянтинівські вісті»... Всі газети українські не тільки мовою, а й за змістом...». З такими здобутками в національно-культурному житті слов''янські українці на середину літа 1942 року підійшли до моменту відновлення у місті «Просвіти». Поруч з тим, за лінією фронту в Ізюмі та Слов''яногірську боячись поширення українського руху, його укорінення, було наказано знищити українські культурні цінності, що на протязі 20-ти років по крихітці збиралися місцевим, сьогодні призабутим істориком і археологом Миколою Сибільовим. В 1944 році він написав доповідну записку до Академії наук УРСР, де детально зафіксував з яким натхненням комуністи знищували все, що могло нагадати українцям про своє історичне минуле: «На первых порах святогорские крестьяне уверяли, что музей разгромили германские войска. Благодаря россказням окрестного населения, в местной прессе появились заметки о гибели музея по вине немцев. Банновский поселковый совет относился к нашей работе совершенно безучастно, у него и на этот раз не оказалось подводы для перевозки академических и музейных ценностей. «Что перевозить то, - черепки да кремушки. Хай лежат».... На следующий день за две недели до взрыва моста через Донец Левченко (голова Баннівської ради - авт.) эвакуировался в далекие края... Деяния святогорцев бледнеют перед тем, что натворили в Изюме местные власти и местное население. В течение осени и зимы 1941-1942 годов германские войска заняли только пригороды Изюма, а сам город оставался во власти советских войск. Тем не менее, Изюмский музей был уничтожен. Как выяснилось из рассказов ряда изюмчан, разгромило его местное население по прямому призыву изюмских властей... невежественные люди разорвали в клочья картины великих художников - Левицкого, Боровиковского, Васильковского, уничтожили великолепную библиотеку старинных книг, когда-то принадлежавших духовнику Александра І Самборскому и первому директору царскосельского лицея Малиновскому, еще было две инкунабулы, ряд русских и иностранных книг в первом издании (сочинения Вольтера, «Душенька» Богдановича, «Путешествие из Петербурга в Москву» Радищева и многие другие, ряд Новиковских изданий, русские журналы конца XVIII и начала XIX ст., личные книги декабристов и т.д.). Скульптурные произведения были разбиты на куски вместе с такими, казалось, несокрушимыми предметами, как каменные зернотерки бронзового века по 1,5, по 2 пуда весом. Но всех затмил начальник советского госпиталя, занявшего здание музея. Этот образованный дикарь приказал санитарам выбросить уцелевшие музейные экспонаты в овраг, в помойную яму и даже в уборную. По его распоряжению краса и гордость Изюмского музея - челн конца каменного и начала бронзового века длиной 8 с лишком метров, обработанный каменными топорами с помощью огня, был употреблен на дрова. Я плакал, когда в морозный мартовский день увидел на краю оврага смерзшуюся во время оттепели большую кучу битого стекла, обрывков книг, обломков стеклянных и фарфоровых вещей и множества кремневых и железных орудий, всего того, что в течение 15 лет с любовью и настойчивостью мной собиралось. Я призывал нового к тому времени директора Изюмского музея фотографа Мухина спасти музейные и академические экспонаты. Тот обещал, но, как выяснилось впоследствии, ничего не сделал». Це тільки один відомий злочин проти української історії і культури такого масштабу в районі Ізюм - Слов''янськ, автор переконаний, що подібна доля спіткала краєзнавчий музей нашого міста. Після війни від нього не лишилося ні сліду, ні пам''яті. Був знищений музей у Сталіно. Але все перевершило спалення усіх архівів області за винятком партійних справ і документів НКВД. Восени 1941 року вони знищувались згідно давно розробленому плану. Лише один приклад: Артемівський історичний архів, музей і бібліотека, що розміщувались разом в одному приміщенні кілька днів горів в оточенні ланцюга з чекістської охорони. Людям, які пробували підійти до палаючого будинку, загрожували зброєю. Все згоріло дощенту. Водночас, 1942 року в Луганську комуністична газетка надрукувала матеріал про те, як німці поглумилися над історичними установами Артемівська. Як це все схоже на Ізюм! Так зачищалася радянська територія, яка мала потрапити під окупацію від бодай будь-якої, навіть ефемерної можливості спроб відновити основи української державності. ОРГАНІЗАЦІЯ ВЧИТЕЛЬСЬКОГО КООПЕРАТИВУ, ВІДРОДЖЕННЯ «ПРОСВІТИ». СТРУКТУРА, СКЛАД, ДІЯЛЬНІСТЬ Вчительський кооператив, згідно свідченням А.Веселовського, було утворено 24 червня 1942 року. Його метою було налагодити нормальне життя не тільки членам української громади, а й взагалі будь-якому бажаючому врятуватися від неминучого голоду й холоду. Агент «ИВАНОВ» так описує перші кроки його створення: «Войтенко считался специалистом по этому вопросу, а потому рассмотрение должно было происходить обязательно в присутствии Войтенко… Основная мысль его выступления заключалась в следующем: «Мы организовываем «Просвиту»..., мы должны организовать и создать «кооператив» мощный и сильный. Дело большое и дело важное. Оно должно будет сыграть огромную роль в истории нашего украинского народа. Но работать нужно будет очень осторожно... Раз дело начали, надо будет доводить до конца, не взирая ни на какие препятствия. Нужно будет бороться до конца…». Вже 31 серпня 1942 р. в кооперативі було 202 особи із виправдовуючою документацією та готівкою 24 тис. 950 руб. капіталу. До останнього моменту прийому в члени кооперативу (лютий 1943 р.) в ньому налічувалось 376 пайовиків. Вступний внесок давав змогу користуватися їдальнею, буфетом, магазином, заготовляти паливо на зиму. Кооператив по черзі очолювали Д.Граховецький, А.Веселовський, П.Пархоменко. У грудні 1942 р. він влився до складу товариства "Просвіта". За час його існування були організовані чоботарня та столярна майстерня. Вони діяли на рівні з буфетом, магазином і т.п. як структурний підрозділ. ОРГАНІЗАЦІЯ «ПРОСВІТИ» «Просвіта» організувалась формально під час вчительської конференції у серпні 1942 року, в будинку колишньої школи № 15 (навпроти теперішнього будинку СБУ). Агентура так описала цей процес у своєму доносі: «Во время немецкой оккупации г. Славянска и Славянского р-на я приехала в г. Славянск в районо, но попала как раз на собрание учителей г. Славянска и всего района, которое было в августе м-це 1942 г. Где я узнала о существовании организации «Просвіта» со слов учителей, которые записывались в эту националистическую организацию. Организатором этой организации были: Шинкар Петр Михайлович, исполняющий в то время обязанности зав горрайоно, Онищенко, имя и отчество которого не знаю, редактор газеты «Донецька газета», доктор Посунько, председатель нац. организации «Просвита» Михайловский. В члены «Просвиты» принимались только украинцы работники театра, учителя, медработники. На собрании учителей в августе м-це 42 года Шинкар заявил, что они наконец дождались освобождения Украины от жидобольшевистского ига при помощи непобедимой великой Германии, что теперь Германия дает возможность развивать нам свою национальную культуру и достичь такого «культурного» уровня, какого достигла Германия... Он призывал учителей воспитывать в националистическом духе в любви только к своей нации и ее «освободителям». Онищенко в своем докладе заявил, что за освобождение Украины боролся украинский народ с давних времен. Особенно активное участие в борьбе с большевистской партией принимал Петлюра, что ему тогда еще помогал немецкий народ. Рассказал о похождениях Петлюры, боях. Но потерпел неудачу и «армия» его была разбита. И только теперь, они дождались давно желаемого момента, т.е. увидели «свободную» Украину. Михайловский на этом собрании рассказал автобиографию Т.Г.Шевченко, где подчеркнул эксплуатацию украинского народа русскими царями, русским народом, и произведения его написаны мы должны понимать как призыв к борьбе с русскими царями, угнетателями, русским народом, за освобождение Украины. Но вместе с тем и подчеркнул чтобы пользовались стихотворениями Шевченко должны присматриваться и выбрасывать все нежелательное, «ненужное». Рыбчанский Тихон Иванович, занимающий должность инспектора горрайоно г.Славянска заявил, что теперь учителям будут совсем другие условия, другая забота, не так как при «Советах», только писали в газетах, педагогиках о заботе, об учителе в Советской стране, а никакой заботы не было. Сейчас же немецкое командование разрешило открытие магазина и столовой для учителей членов «Просвиты». Во время всех этих докладов среди учителей были разговоры, шептанья мало слушали так что часто приходилось останавливать «Панове, увага!»... Из слов Торанского члена «Просвиты» я узнала, что каждый член «Просвиты» должен прочитать лекцию на собрании, которая должна быть разработана в националистическом духе. Переработать все возможное на свой националистический лад. Из слов преподавателя Учительского института Тарасенко Нины Даниловны известно, что она читала в газете «Донецька газета» доклад, который был сделан на собрании чл. «Просвиты» «Творчество М.Коцюбинського». Переработано все в националистическом духе, читал лекцию Михайловский». «Соловьева» 27.03.1944 г. За короткий час, приблизно півроку, "Просвіта" і кооператив мали своїх членів в усіх школах міста, а також у селах Бугаївка, Микільське, Билбасівка, Черкаське, Андрійка, Ковбаня-Шнурки, Прелесне, Петрівка, Оріхуватка, Сидорове, Банне, та приміських селах - Іванівці, Карпівці, Соболівці, Семенівці, Селезнівці. Таким чином, повоєнні твердження чекістів щодо розгалуженої мережі "Просвіти" в районі цілком підтверджуються наявними документами самої організації. Національний склад "Просвіти" був різнорідним - українці, росіяни, вірмени, а Посунько стверджував, що були навіть цигани. Останніх, як і євреїв, німці знищували. За документами відділу народної освіти, що зберігаються в обласному архіві, місцем народження просвітян були: Житомирщина, Київщина, Полтавщина, Харківщина, Донеччина, Росія (Білгород). Тому твердити, що "Просвіту" Слов''янська наповнили галичанами було б історичною неправдою. Склад організації найкраще ілюструє ідею Соборності Українських земель. Для прикладу наведемо декілька прізвищ. Пархоменко Петро Пимонович - м. Слов’янськ; Торанський Іван Семенович – с. Сидоренкове, Коломацького району Харківської області; Рибчанський Тихін Іванович - с. Шишаки, Шишацького району Полтавської області; Лук''янов Петро Степанович – с. Омельник, Кременчуцького району Полтавської області; М’ятович Капітоліна Іванівна – с. Покровське, Олександрівського повіту (тепер Покровський р-н) Дніпропетровської області; Грудзінська Катерина Федорівна - с. Степанівка, Бахмутського району Катеринославської губернії; Горбасьова Марія Євграфівна - м. Слов’янськ; Падалка Йосип Іванович - м. Єйськ, Кубань; Войтенко Сергій Антонович - м. Слов''янськ; Чернявська Л.Ф. - м. Слов’янськ; Правицька Ніна Миколаївна – с. Андріївка, Слов''янського району Донецької області; Квітка Клавдія Миколаївна - м. Слов''янськ; Красна Марія Федорівна - м. Богодухів Харківської області; Веселовський Анатолій Яремійович - Гайсинський район Вінницької області; Шелест Олександра Петрівна – с. Мала Перещепина, Полтавщина; Людвиченко (Власова) Олександра Василівна - м. Київ; Посунько Семен Лукич - м.Ізюм, Харківщина; Кемарський Сергій Михайлович - м. Сватове Луганської області; Сіренко Валентина Никифорівна - м. Білгород, Росія; Кітель Сергій Миколайович – с. Яковичі, Володимир-Волинського району Волинської області; Сергєєва Віра Василівна - м. Короча Курської області; Мірошниченко Іван Гаврилович – с. Ямполь, Краснолиманський район Донецької області; Беневоленська Валентина Аркадіївна - с. Михайлівка, Мелітопольського району Запорізької області; Степурська Ганна Аристархівна - с. Великі Будки, Недригайлівськога району Сумської області; Гуменний Петро Іванович - м. Ічня Чернігівської області, Розенберг Іраїда Олексіївна – м. Рененбург Рязанської губернії та багато інших. Структура "Просвіти" складалася з відомих на сьогодні двох секцій - торгівельної та історичної. Останньою керував Юрій Онищенко. Діяв драматичний гурток під керівництвом Пономарьова. Читалися лекції з історичної та релігійної тематики. Існували курси товариства для учнів 8-10 класів. Ними керував Д.Граховецьшй. На курсах викладали С. Шевченко, О. Ставракі, Г. Ф. Ставракі. Восени 1942 р. німці більшість курсантів забрали на роботу до Німеччини. Як згадувалося вище, у грудні 1942 р. "Просвіта" злилася з кооперативом вчителів. За оцінками самих учасників організації, спочатку їх було близько 60 осіб, але під час грудневого об’єднання, за підрахунками автора, загальна чисельність склала 400 чоловік. Головний актив складався з педагогів. Сімнадцять осіб вийшли з надр Слов''янського вчительського інституту. Слов’янська педшкола 1.Рибчанський Тихін Іванович - методист арифметики, зав. Словпедшколи, завуч Слов''янського вчительського інституту. Білобаба М. Г. 2.Білобаба Марія Григорівна - географія. 3.Шелест Олександра Петрівна – невідомо 4.Войтенко Сергій - математика 5.Костенко Марія Луківна - мовник (українська мова) 6.Тарасенко Ніна Данилівна - викладач української літератури 7.Граховецька Катерина Семенівна - невідомо 8.Глушков Степан Іванович - російська мова 9.Фидря Надія Олександрівна – мовник 10.Ставракі Г.Федорович - зарубіжна література 11.Ставракі Олена Костянтинівна - секретар деканату 12.Онищенко Юрій Тихонович - історія 13.Данько Євстафій Леонтійович - методист письма 14.Рябініна Марія Федорівна - мовник 15. Андрієва Тетяна Андріївна - мовник 16. Яковенко Євдокія Пилипівна - математика 17. Шинкар Макар Михайлович - невідомо. З наведеного списку 14 осіб працювало в Словпедтехнікумі, Словпедшколі, Вчительському інституті до 1941 року. Рябініна, Андрієва, Олена Ставракі проходять по наказам Інституту 1944-1945 років. Однак, це зовсім не означає, що вони не працювали в інституті до війни. Усіх трьох, не зрозуміло чому, дуже швидко з відновленого інституту звільнили. Самозрозуміло, що "Просвіта" була просто перевантажена різного роду керівниками установ, організацій, відділів міської управи, які масово вступили до неї. Міська управа: М’якушко А.К. - зав. здороввідділом; Сіненченко О.К. - фінвідділ; Мартиненко Т.Т. - зав. статбюро; Рибчанський Т.І. - зав. відділу пропаганди; Шинкар П.М., Торанський І.С. - міськвно; Голенко О.О. - зав. відділу соцдопомоги; Чернявська Л.Ф. - інспектор відділу опіки; Розенберг І.О. - працівник головного відділу управи; Жуковський В.І. - зав. чоловічім відділом Біржі праці; Бусоль М.Ф.- перекладачка Біржі праці; Кірічко - управляючий Господарського банку; Шинкар М.М. - мировий суддя. Міська поліклініка: Посунько С.Л. - головний лікар; Олександрова М.М. - лікар. Швидка допомога міста: Гелетько О.О. - завідуючий. Міська друкарня: Михайловський Д.О. - директор, Гележинська Є.Б. - коректор. Часопис "Донецька газета": Онищенко Ю.П., Потєхін С.Д., Шинкар П.М., Михайловський Д.О., - редактори; Литвинова М. - друкарка. Міська електросітка: Сойко А.І. - керівник. Райзаготконтора, окружний райпотребсоюз: Войтенко С.А. - керівник. Торгсоюз: Мартиненко Т.Т. - посада невідома. Театр імені Шевченка: Люцинський Й. - директор; Пономарьов – художній керівник; члени хорової капели, музиканти. Кіно: Васильченко О.Д. – зав. установою. Капела бандуристів при відділі освіти: Богданов І. - керівник. Хорова капела при відділі освіти: Торанський 1.О. - керівник. Православне Братство Святого Хреста: Удовенко, Сендецька. Українська автокефальна православна церква: Черник Ф., Марапулець П., Ботвін М. І це далеко не всі установи, в яких працювали просвітяни згідно списку складу "Просвіти" та кооперативу (див. Додатки). Така "всепроникність" зробила можливою забезпечення, окрім духовного, ще й матеріального боку справи. Організатор "Просвіти" Петро Шинкар зумів поставити так справу, що вчителі отримували, окрім зарплатні, кожного місяця хліб та молоко за рахунок управи. Були забезпечені і діти. Наведемо декілька документів. Слов''янська міська управа Відділ освіти 20.04.1943 р. Начальнику обласного відділу освіти Відділ Освіти просить Вас відпустити на подарунки дітям, учн. 1-4 х класів до дня Пасхи борошна 200 кг. з розрахунку видати кожному учневі булочку в 100 грам та масла 40 кг з розрахунку на кожну дитину 200 грам. Начальник Відділу Освіти /Шинкар/ НАЧАЛЬНИКУ ОБЛАСНОГО УПРАВЛІННЯ ХАРЧУВАННЯ НАЧАЛЬНИКА ВІДДІЛУ ОСВІТИ Д0ПОВІДНА ЗАПИСКА За вказівками бургомістра відділ освіти має відкрити 9 дитячих садків для дітей від 2 до 6 років, матері яких ходять на роботу. Зараз уже приготовлено приміщення 2-х дитячих садків - на курорті 1, в Ново-Слов''янську 1, всього на 65 дітей. Діти мають перебувати в дитячому садку з 6 години ранку до 5 години, протягом якого часу їх необхідно годувати три рази. Прошу Вас дати роз''яснення в справі одержання продуктів харчування для дітей. Передбачається виключно за рахунок нормованого пайка утримання, з можливою добавкою овочів. Та за рахунок лише цих продуктів харчування дітей не представляється можливим. Відділ освіти просить Вас видати хоч мінімальні додаткові фонди для харчування дітей (борошно, крупи, жири, молоко). 13.05-43 Начальник Відділу Освіти (Підпис) Ці документи знаходяться у фондах Донецького обласного архіву. Цікавий опис членського квитка товариства, який було надруковано на жовтому папері для "Просвіт" Слов''янська і Краматорська. На ньому були написані слова Івана Франка: "Братерством, щирими трудами, Вкраїна воскресне". Це гасло дотримувалось Шинкарем неухильно. В "Просвіті" існувало дві лінії: ліберальна (Граховецький) і радикальна (Посунько, Шинкар, Черник). Коли в грудні 1942 року було запропоновано застосовувати російську мову у місті, а українську для села - це викликало вибух невдоволення серед радикальної течії. Только немногие приказы издаются на украинском языке... Украинские националисты: «Что это за порядки!? Какое право имеет немецкая комендатура и бургомистр города писать приказы на московський мови!? Кто дал им на это право!? Мы этого не потерпим!... Завтра же пойдем к немецкому коменданту и бургомистру и предъявим им... наши требования, нашу волю!... мы им покажем путь, по которому должны идти!... Пошли... Начальник Отдела образования - Шинкарь и главврач центральной городской поликлиники - д-р Посунько, - кажется из наших еще кто-то ходил. Возвращаются... «Ну, что и как?... Крайне неудовлетворенные, с злобой и пеной у рта: - «Нет, это так не пройдет! Мы настоим и укажем, что и как они должны будут делать у нас - на Украине! - Пусть не забывают, что они только гости у нас и - ничего больше!.. Хозяева - мы!»... Граховецький зігнорував цей похід до німців, натомість запропонувавши «Просвіту» закрити, бо на Лівобережжі організації вже були ліквідовані німцями. До того ж з кінця 1942 року СД постійно вимагало списки членів «Просвіти». Це викликало шквал емоцій ще більший, ніж це було із забороною української мови. Граховецького зняли з голови організації, на його місце став Посунько та його заступник Федір Черник. Радикальна течія перемогла. Посунько взяв курс на розрив з німцями. «Ви бачите, що робиться! Німці хочуть задушити нас. Зробити з нас своїх рабів. Ви скажете, що робити? Відповідаю: перед нами стоїть одна мета - Самостійна ненька Україна. Наша Україна більша за всяку державу європейську, чому ж вона не може існувати самостійно? Тож українці - на запеклу боротьбу проти наших лютих ворогів! Всі, як один!». Також пішов відвертий конфлікт з приводу подальшого використання в діловодстві української мови. «Лише українська мова - одна мусить панувати на Україні...- У нас не мусить бути московська мова - мова москаликів. В установах, на вулицях, вдома - скрізь розмовляти лише українською мовою... Бургомістр міста не має права робити розпорядження на російській мові. Ми - /ядро "Просвіти"/ цього не припустимо». Семен М’якушко зробив декілька доган просвітянам і артистам з Красного Лиману щодо того, що вони ігнорують її вживання та не використовують в діловій документації. Як вказував агент "Иванов" «...фанатик Посунько, как метеор летал по учреждениям, являлся к начальникам, вплоть до бургомистра города, категорически требуя, чтобы русского языка нигде не было слышно»... Безумовно, радикальне керівництво «Просвіти» було б заарештовано ще навесні 1943 року. Та завадив прорив радянських військ, що на два тижні захопили Слов''янськ. Посунька було заарештовано, під час етапування йому вдалося втекти. Однак, ставлення свого як до німців, так і до росіян, він не змінив. Вже з березня-травня 1943 року стало зрозумілим, що Донбас німці здадуть. Діяльність «Просвіти» в Слов''янську занепала, пік організаційної активності і культурних та просвітніх здобутків минув. Продовжували працювати лишень керівники, що були членами ОУН(б). Врешті-решт все закінчилося масовими арештами, розстрілами, відправкою в концтабори. З червня 1943 року діяльність «Просвіти» у Слов''янську завершилась. ДІЯЛЬНІСТЬ «ПРОСВІТИ» ЗА ДОКУМЕНТАМИ З ТЕКИ «СПИСОК ПО УЧЕТУ ЧЛЕНОВ УКРАИНСКОГО КООПЕРАТИВНОГО ТОВАРИЩЕСТВА «ПРОСВИТА», СУЩЕСТВОВАВШЕГО В ПЕРИОД НЕМЕЦКОЙ ОККУПАЦИИ В ГОР. СЛАВЯНСКЕ» ТА ЗГІДНО СВІДЧЕНЬ ЗАСУДЖЕНИХ ПРОСВІТЯН «... Подсудимый Граховецкий показал: До войны я проживал в гор. Славянске и работал на педагогической работе преподавателем в средней школе. С приближением войск противника вглубь страны я не эвакуировался, так как я инвалид и поэтому остался проживать на оккупированной немцами территории города Славянска. Проживая на оккупированной территории г. Славянска до августа месяца 1942 года... не работал, не имел средства к существованию, но нигде их найти я не мог. В августе месяце 1942 года отдел народного образования поручил мне провести регистрацию учеников школьного возраста от 7 до 15 лет, за что мне пообещали дать работу. Регистрацию учеников школьного возраста я произвел, но школа открыта не была, так как отсутствовало помещение. Еще в начале оккупации немцами города Славянска я слышал, что в Славянске есть организация украинских националистов, но несмотря на то, что я ранее т.е. в 1919-1920 гг. состоял членом националистической организации «Просвита», я в члены появившейся националистической организации в гор. Славянске вступать не хотел. В августе месяце 1942 года в газете «Донецька газета» было помещено объявление о существовании такой организации и кто желает быть членом «Просвиты», тому надо подать заявление Войтенко - члену правления «Просвиты». Руководителем «Просвиты» был Шинкарь. В конце августа 1942 года я вступил в члены «Просвиты», членские взносы я не вносил. Собрания «Просвиты» были по средам, еще обсуждались вопросы организационного характера и прием новых членов. Вначале «Просвита» занималась организационными вопросами, так как членов «Просвиты» было мало. Я вступил в «Просвиту» двенадцатым. С целью вербовки членов «Просвиты» правление решило создать «Кооперацию учителей». Мне, как члену «Просвиты» было поручено производить запись желающих быть членами «Кооперации учителей». Выполняя задание правления «Просвиты» я записал в члены «Кооперации учителей» 231 человек. Завербовано было мною в члены «Просвиты» 5 человек. Националистическая организация «Просвита» носила название «Товарищество «Просвита». Я был председателем «учительской кооперации». На средства, поступившие от членов кооперации, как членские взносы, я открыл столовую и магазин. Вывеска на магазине и столовой была Товарищество «Просвита» с целью популяризации. Вовлечение членов в «Просвиту» шло слабо. Местные националисты: Шинкарь, Черник и другие предлагали мне принимать членами "Кооперации учителей" только украинцев. Я же принимал учителей разных национальностей. Были русские, армяне и другие. 17 сентября 1942 года «Просвита» открыла курсы с уклоном изучения точной математики. Кроме математических дисциплин на курсах преподавалась дисциплина «История Украины». Всего курсы просуществовали 2 недели, так как большинство курсантов было вызвано биржей на работы и осталось только 2 группы 8-ми классов. При ликвидации курсов, помещение в котором размещались курсы (оставалось) пустое и хорошо меблированное, поэтому я решил открыть музей. Написал объявление в газете о представлении музею экспонатов, отражающих приход и пребывание немцев на Украине в виде разных снимков. Но так как заметка в газете появилась на месяц позже после ее представления в редакцию, то я в этот период преподавал делопроизводство в агрономической школе, в которой я работал и до изгнания немцев. Членом "Просвиты" я состоял два месяца. На вопрос председательствующего - подсудимый Граховецкий: Да, действительно, в 1919 году я был членом "Просвиты" на Полтавщине, которая просуществовала до 1920 года, после чего мы переключились на хаты-читальни. Причиной моего недолговременного членства "Просвиты" в гор. Славянске было то, что мне стало известно, что шеф немецкой типографии хотел контролировать работу "Просвиты", поэтому я предложил закрыть правление "Просвиты", так как по Статуту она должна существовать самостоятельно. "Просвиту" не закрыли, а меня назвали провокатором и дали отвод с членов правления "Просвиты". Украинские местные националисты Шинкарь, Черник, Онищенко и секретарь "Просвиты" Сиренко (пошли) к брату барона Врангеля, который жил в г. Славянске и возглавлял немецкую пропаганду и этим визитом к Врангелю националисты думали закрепить существование "Просвиты" самостоятельно. Мне было предложено националистами возглавить эту делегацию, но я не пошел, а поставил себе в расписание преподавать урок в это время на курсах, чем миновал посещение Врангеля и не вызвал к себе подозрения о прекращении моей деятельности в "Просвите". На вопрос председательствующего - подсудимый Граховецкий: Курсы, которые я организовал и был председателем не готовили украинских националистов, а они были организованы с целью продолжения учебы молодежи, так как немцы не разрешали учить учеников выше как до 4-х классов. Правда, на курсах преподавалась дисциплина кроме других «История Украины». Со слов секретаря «Просвиты» Сиренко мне было известно, что делегация украинских националистов была на приеме у Врангеля, где представляла статут и право свободного, самостоятельного существования, и якобы Врангель разрешил самостоятельно существовать «Просвите». До посещения делегацией Врангеля я предлагал закрыть «Просвиту» только потому, что немецкий шеф типографии имел намерение контролировать работу «Просвиты». «Просвиту» не закрывали, тогда я предложил членам правления «Просвиты» сдать статут и уйти в подполье. На всем протяжении существования «Просвиты» я не принимал активной деятельности в «Просвите», а позже совсем старался оставить «Просвиту», но боялся быть разоблаченным и наказанным. Когда в «Просвите» стало 28 членов, были проведены выборы правления «Просвиты» и единогласно был избран возглавлять «Просвиту» Посунько, работавший врачом. Имя отчество его не знаю, но в марте или апреле месяцах 1942 года он был немцами арестован, якобы за то, что он брал взятки с клиентов. Заместителем Посунько был избран Черник, получивший 27 голосов, который также одновременно с Посунько был арестован. Шинкарь был арестован первым в апреле 1943 года. Если верить словам, что причиной ареста Посунько явилось то, что он брал взятки с клиентов, то причины ареста Шинкаря и Черник мне неизвестны. В период немецкой оккупации города Славянска, Шинкарь прибыл в г. Славянск и работал в горнаробразе горуправы, где я его впервые встретил и познакомился с ним. До немецкой оккупации Украины, Шинкарь жил в Переяславском районе, Полтавской области и работал в одной из транспортных школ инспектором наробраза, где работала и секретарь «Просвиты» Сиренко. Всего в «Просвите» до момента ее реорганизации было 38 членов. «Просвитой» читались лекции «Григорий Сковорода». Эту лекцию читал Михайловский. Я прочел лекцию в день юбилея о Котляревском. Собрания «Просвиты» были по средам. Повесткой дня был прием новых членов. Прием в «Просвиту» был на добровольных началах путем агитации. Так Посунько привлек в «Просвиту» 4 врача. Черник привлекал учителей и не учителей. Отказа в приеме членам «Просвиты» не было. Кроме Удовенка, которого «Просвита» не приняла в члены по чисто экономическим целям, так как он дорого запросил с «Просвиты» за перевоз сена. С типографией «Просвита» никакого отношения не имела. Я писал статьи в газету «Донецька Газета», издаваемая в городе Славянске немцами, за что получал гонорар от 20 до 40 рублей за статью. Я написал статьи в газету «Пам''яті безсмертного поета», отражавшую историческую безсмертность украинского поэта Тараса Шевченко, «До организації музею в Слов''янську». Музей - историческое учреждение, отражает исторический период. Так в организуемом музее я хотел отразить исторический приход немцев и их действия на Украине. Кроме этого я ставил вторую линию отражения истории в музее «відкрить історичну боротьбу з большевизмом»... Другой политической работы я не проводил... «Просвита» имела программу повышения образования членов «Просвиты», поэтому были открыты курсы. Педагогов на курсы я не подбирал, но в основном были преподаватели на курсах украинской национальности. Я же принимал на курсы и русских, за что у меня получился конфликт с Шинкарем. На курсах были программы для 9, 10 и 8 классов и читалось 3 курса. Членом «Просвиты» я состоял с 1919 по 1920 гг. Содержание «Просвиты» 1919 года родственное с «Просвитой» 1942 года. Свидетель Мартыненко Татьяна Тимофеевна, 1899 г. рожд., б/п, среднее образование, работаю в СШ № 15 и зав. мастерскими детских домов, с подсудимым личных счетов не имею. На вопрос председательствующего - подсудимый Граховецкий: я не имею личных счетов с свидетелем Мартыненко. Свидетель Мартыненко показала: Я проживала на оккупированной территории города Славянска. Граховецкого я узнала в августе месяце 1942 года в период организации им учительского кооператива. Многие учителя вступали в члены кооператива. Я также внесла пай 125 рублей и была членом «Учительского кооператива». На средства собранные за вступление в члены, были организованы магазин и столовая по улице «Искра», дом № 5. Вывески на магазине и столовой были «Товариство Просвиты». В этом же здании были организованы курсы или школа старшего возраста. Секретарем курсов была Сиренко, которая принимала заявления учащихся. Руководителем школы был Граховецкий . Кого выпускала школа я не знаю, так как этим не интересовалась. В школе в коридоре я видела как секретарь курсов Сиренко развешивала плакаты, написанные рукою. Граховецкий в это время стоял в стороне и наблюдал. Содержание лозунгов: «Наша сила в нас самих», «Розмовляй лише українською мовою» и «Слава вільній Україні». Курсы просуществовали неделю. Сотрудникам магазина и столовой было предложено обязательно вступить в члены «Просвиты» иначе мы должны были оставить работу. Я написала заявление в члены «Просвиты» и меня приняли на собрании голосованием. В это время возглавлял «Просвиту» Граховецкий. На собраниях я была всего 3 раза. Первый меня принимали в члены «Просвиты», второй раз я присутствовала на собрании, когда Онищенко - член правления «Просвиты» делал доклад «История Украины». Содержание доклада носило антисоветский характер. И третий раз на собрании «Просвиты» был поставлен мой отчет за столовую. За то, что я не посещала собраний, меня Посунько и Шинкарь предупредили о принятии мер. Собрания «Просвиты» проходили по каждым средам в помещении курсов, но я на них не присутствовала, а только открывала и закрывала двери здания так, как ключи от здания находились у меня. Какие вопросы решались на последующих собраниях я не знаю. Последнее время «Просвиту» возглавлял Посунько, заместителем был Черник. Членами правления «Просвиты» были Посунько, Граховецкий, Черник, Александрова, Онищенко и Инокова. Антисоветских выступлений на собраниях и в кругу сотрудников курсов со стороны Граховецкого я никогда не слышала. Правда, знаю, что подсудимый Граховецкий писал заметки в газету о Шевченко. Содержания их не помню, так как я их не читала. На вопрос подсудимого Граховецкого – свидетель Мартыненко: Мартыненко Правление "Просвиты" перессорилось и "Просвита" прекратила свое существование. Немцами были арестованы: Посунько, Черник, Шинкарь, Онищенко. Магазины и столовая были закрыты. Я хотела снять вывеску, но Посунько мне не разрешил и сказал, что вместо столовой и магазина будет работать буфет. На вопрос председательствующего - подсудимый Граховецкий: Возможно, члены правления «Просвиты» Посунько, Черник, Онищенко и Шинкарь немцами переброшены в другое место и с этой целью их подвергли аресту, но я этого не знаю. Когда части Красной Армии вступили в город, я предложил сдать деньги в фонд Красной Армии. На вопрос председательствующего – свидетель Мартыненко: Когда немцы обратно оккупировали город Славянск в феврале месяце 1943 года, Посунько выражал свое недовольство на подсудимого Граховецкого за сдачу денег. Я написала акт о сдачи имущества и денег за столовую на русском языке, но Посунько акт не принял, предложил его написать украинским языком, после чего назвал меня предательницей. Руководителем «Просвиты» в последнее время был Посунько. Когда Красная Армия в феврале месяце 1943 года вступила в город, «Просвита» прекратила свое существование, так как ее члены не собрались на собрание; возможно «Просвита» ушла в подполье, но я этого не знаю. На вопрос председательствующего - подсудимый Граховецкий: Лозунги развешивались в коридорах курсов, помимо меня Шинкарь дал задание секретарю курсов Сиренко изготовить художественные плакаты, что Сиренко и выполнила, а после развесила их в коридоре курсов. В классах лозунгов не было... ...Судебное следствие подсудимый Граховецкий ни в чем не дополнил и таковое объявлено законченным. Подсудимому Граховецкому предоставлено последнее слово…» (Архів СБУ по Донецькій області, справа Граховецького Д.Д., № 34693 пф). «О союзе (спілка) «Просвіта» мне известно приблизительно со второй половины 1942 г., т.е. сентября-октября м-цев, когда начали писать объявления о читке лекций в местной газете «Донецька газета». В этих объявлениях газетных указывалось, что лекция на такую-то тему будет прочитана в «Просвите». Тем всех лекций и количества лекций я не знаю. Знаю темы нескольких лекций на которых я присутствовал, - это следующие: две лекции «О предисторическом периоде Украины»; одна лекция «О философе Сковороде» и одна лекция «О разновидностях религии». Первые три лекции читал Онищенко, а четвертую лекцию читал священник городской церкви, - фамилию его я не знаю. Присутствовали на этих лекциях приблизительно человек 60 с которых мне знакомые были врач Посунько, врач нервных болезней - фамилию не знаю, преподаватель Квитка, преподаватель Гребницкий. Членом «Просвиты» я не был. Эти лекции были научно-исторические с небольшим национальным оттенком, т. е. восхвалялась древняя украинская культура с ее исторически интересными находками. В газете писалось о том, что «Просвита» ведет культурно-просветительную работу среди населения, воспитывает его культурно, должна объединить культурные прослойки населения и прежде всего учителей, еще указывалось, что на учителей возлагается задача воспитывать молодежь в культурно-национальном духе. Онищенко перед началом лекций говорил о необходимости изучения истории Украины, знакомиться с историческими ценностями, а также говорил о существовании в г. Днепропетровск археологической экспедиции, которая занимается раскопками в районе Запорожья. 21.04.1943 г. Гелетько А.» (Архів СБУ по Полтавській області, справа Гелетько О.О., № 5944 с). «ОБЬЯСНЕНИЕ ЧЛЕНА «ПРОСВИТЬІ» К.СИРЕНКО. Работа товарищества «Просвита» мне известна со времен моего вступления на работу секретаря-счетовода т-ва. Товарищество «Просвита» было организовано отделом образования с разрешения местной и воинской комендатур. Оно имело статут, утвержденный последними и начальником отдела образования. В статуте говорилось, что товарищество должно заняться поднятием украинской культуры, что оно имеет право иметь магазин, музей, библиотеку, читальню. Работа т-ва «Просвита» г.Славянск заключалась в работе торговой секции и чтении лекций в небольшом масштабе. Торговая секция состояла с магазина, столовой и буфета, участка разработки леса, сапожной и слесарной мастерской. Членами товарищества были все граждане не зависимо от национальности: украинцы, русские, греки, армяне, русские, цыгане. Товарищество прочитало лекций на темы: «Литературное творчество Котляревского», «Сковорода как философ», «Нибелунги». Были организованы общеобразовательные курсы для старших классов десятилетки. Библиотеки, музея или читальни товарищество не имело. Никаких директив либо указаний о работе с какой-либо высшей организации т-ва не поступало. Программы и просвитянской литературы т-во не имело. Через прессу «Просвита» не выступала. Головой товарищества до декабря м-ца был Граховецкий Д.Д., с декабря м-ца Посунько. Составом и работой т-ва интересовалась полиция и «СД». Они требовали списки членов т-ва, боясь, чтоб в члены не были приняты комсомольцы и коммунисты. Документы товарищества состояли с 1. Заявления и частичных автобиографий поступающих, так как большей частью поступающие излагали биографии в устной форме; 2. Протоколов заседаний. Основными вопросами заседаний были: разработка дров, учет и снабжение по столовой, буфету и магазину, работа общеобразовательных курсов, организация драматического курса, прием новых членов; 3. статута товарищества в двух экземплярах: один экземпляр был написан на украинском языке и утвержден Отделом образования и другой - на немецком, и утвержден комендатурой. Членам товарищества выдавались членские билеты. Собственной канцелярии т-во не имело, поэтому документы всегда сдавались начальнику отдела образования. 26.2.43 Сиренко К. СПИСОК членов товарищества «Просвіта» 1.Граховецкий Д.Д. 2.Пархоменко З.Веселовський А. Е. 4.Бабура І.І. 5.Федина З.А. 6.Помирская 7.Шелест 8.Штефан 9.Мартыненко 10.Красна 11.Кисиль 12.Ковбаса 1З.Мирошниченко 14.Сиренко 15.Шинкар П.М. 16.Шинкар М.М. 17.Голенко А.А. 18.Рибчанский 19.Жуковский 20.Савченко З.Д. 21Таранский И.С. 22.Кукаришный И.И. 23.Гайко 24.Сергеенко 25.Шамрай 26.Лутятин 27.Ставраки 28.Черник 29.Посунько З0.Александрова О.М. 31.Александрова М.М. 32.Гелетько 33.Квитко 34.Михайловский З6.Квитко З6.Киричко 37.Лукьянов 38.Шевченко 39.3уевский 40.Онищенко Через ЗавГор.ОНО нами получено объяснение от члена «Просвиты» Мартыненко Т.Т. следующего содержания: В сентябре месяце 1942 года по улице Искры № 5 была организована учительская столовая на кооперативных началах. Заведывала этой столовой я. Каждый член учительского кооператива вносил паевой взнос в сумме 125 рублей. Сборщиком был Граховецкий, он же и председатель этого кооперативного... На собранные деньги покупались для столовой продукты и выдавали через магазин. Заведовал магазином Бабура Ив. Ив. и продавщицей была Федина З.А. Здесь же в этом дворе была открыта средняя школа. Заведывал этой школой Граховецкий. Школа об-тва «Просвита» просуществовала 1-1,5. Одна классная комната была в том же помещении, где находилась столовая. В этой классной комнате были развешаны лозунги: «Наша сила в нас самих» «Слава вильний Украини» «Розмовляй лише украинською мовою». Когда расформировалась школа председателем кооператива был Пархоменко П.П., а Граховецкий был избран председателем об-ства «Просвита» на место Шинкаря. После ухода Пархоменко П.П., бухгалтер учительского кооператива Веселовский А.Я. работал по совместительству и председателем кооператива. В ноябре месяце столовая и магазин учительского кооператива были под вывеской «Просвита» и работникам этих учреждений было вступить в это общество. Я долго не оформлялась, т.к. не знала значения этого общества. Потом в категорической форме мне было предложено оформиться, после я буду лишена работы. Под этой угрозой я написала заявление по следующей форме: Прошу принять меня в члены «Просвиты». В НШ № 6 было собрание, где меня и приняли. Руководил собранием Шинкарь П.М. На собрании присутствовало человек 20. На повестке дня был один вопрос - о принятии в члены «Просвиты». Порядок приема был такой, зачитывались заявления в устной или письменной форме, после этого выступающий должен был рассказать свою автобиографию. На этом собрании в члены «Просвиты» были приняты: я, Веселовский А.Е., Красная М.Ф., Костенко, Бабура И.И., Пархоменко П.П., Грудзинская Е.Ф., Квитко К.Н., Ботвин. На втором собрании, которое состоялось в здании столовой по ул. Искры № 5 был прочитан доклад на тему: История Украины. Докладывал Онищенко. Содержание доклада я не слушала, ушла домой. Больше ни на каких собраниях я не присутствовала, за исключением слушали мой отчет и отчет завмага Бабуры И.И, где работа этих двух единиц была признана неудовлетворительной. На этом собрании присутствовало человек 10. В текущих делах Квитко М.Н. предложила свои услуги по устройству елки для детей учителей членов «Просвиты». Это предложение никто из присутствующих не поддержал и елка не была организована. Какую цель преследовала «Просвита» я не знала... только, что «Просвита» от слова просвещение. Неоднократно имела замечания со стороны председателя об-ства «Просвита» Пасунько и его заместителя Черника Ф.С. о том, что я разговариваю на русском языке. Однажды был случай, когда в здание столовой зашли артисты из Лимана договориться насчет обеда. Я говорила с ними на русском языке. В стороне стояли Пасунько и Черник и следили за моей речью. Когда разговор был закончен, они подошли к уходящим артистам и спросили их, откуда они? и какая труппа? Артисты ответили, труппа украинская из Лимана. А почему же Вы говорите на русском языке? Потому мол мы говорим на русском. После ухода Пасунько и Черник сделали мне выговор с предупреждением, что я компрометирую данное учреждение. Но несмотря на их заявления я исключительно разговаривала только на русском языке. Со вторым приходом немцев в городе Славянск Пасунько собрал работников магазина и столовой для продолжения дальнейшей работы. Меня он заподозрил в его аресте во время прихода наших, сделал мне выговор, я ушла и больше с ним не встречалась. На работу в магазин было взято другое лицо, а столовая не существовала. Мартыненко Протокол допроса обвиняемого Онищенко Юрия Павловича 14-го августа 1944 года нач. 22 часа окон.2 часа Я, начальник Славянского горотдела НКГБ, капитан гос.безоп. допросил Онищенко Ю.П. в качестве обвиняемого. Вопрос: Расскажите о своей принадлежности к украинской националистической организации? Ответ: Я не принадлежал к украинской националистической организации и о существовании таковой мне ничего не известно. Вопрос: Следствие настаивает и требует от Вас правдивых показаний о принадлежности Вас к украинским националистам. Ответ: Товарищество «Просвита» было организовано Отделом Просвещения, которое возглавлял Шинкарь. Председательствовал до декабря 1942 г. Граховецкий, а с декабря 1942 г. я. Это товарищество носило характер культурного общества. Были организованы курсы 8, 9, 10 классов десятилетки, музыкальные курсы. Для улучшения бытовых условий открыта столовая, магазины, сапожная и слесарная мастерские, была организована заготовка дров. В члены товарищества принимались в основном украинцы, но были и армяне, цыгане, русские. Состояли и комсомольцы, а также бывший заведующий магазином НКВД Стародубов. Читали лекции Граховецкий о Котляревском, Михайловский о Сковороде, Ставраки о Нибелунгах. Мною была прочитана один раз пятиминутная краткая история Украины, данная мне написанной заранее... Членов товариства было около 60 человек, лекции проводились не публично, были выданы (членские) билеты («Просвиты») со взносом 30 рублей. Меня и мое поведение при немецкой оккупации знали... сотни населения города, Карповки, Райгородка и др., которым я помогал освободиться от посылки в Германию и на работы вообще... Особого помещения товарищество не имело, кроме указанных бытовых помещений... На меня смотрели при немецкой оккупации как на неблагонадежного - десятки раз вызывали в политический отдел полиции, где допрашивали меня и предъявляли обвинения в принадлежности к коммунистической партии, так как не будучи партийным, я не мог бы занимать ответственных должностей при Советской власти. Эта же судьба постигла меня и при организации «СД», куда меня вызывали неоднократно и ставились такие вопросы. При чем в «СД» был затребован даже список членов т-ва и требовали от меня указать, кто из них комсомольцы или бывшие члены партии. На это мною давались отрицательные ответы и никто не был выдан. Посунько 26.02.1943 года». ХАРАКТЕРИСТИКА КЕРІВНИЦТВА «ПРОСВІТИ», (ДОПОВІДІ РАДЯНСЬКИХ АГЕНТІВ, ІНФОРМАЦІЯ ЗІ СПРАВИ - ФОРМУЛЯРУ, ПРОТОКОЛИ ДОПИТІВ) «К числу самых ярых, резких, крайних украинских и украино-немецких националистов, принадлежит доктор Пасунько Семен Лукич, 50-55 лет от роду. Большой поклонник и защитник всего украинского в быту - (обстановка комнат в украинском стиле), говорит только на украинском языке, признававший за «порядочных» людей только тех, кто «розмовляв лиш українською мовою», Пасунько ... мечтал про «самостійну Україну» - «ненавижу тих підхалимів, які розмовляють московською мовою». Открыто и резко порицал государственный строй, уклад и СССР... Открыто везде и всюду агитируя против советской власти - Пасунько ярко, энергично и с энтузиазмом выкрикивал: «...Наконец-то мы дождались нашего избавления от проклятого большевизма и жидовства...». Будучи ярым противником московской мовы Пасунько вместе со своим приятелем по своему украинско-немецкому националистическому направлению - заведующим отдела Народного Образования Славянска Шинкарем П.М. - с бешенной энергией и увлечением принялся за организацию товариства «Просвита». Пасунько и Шинкарь являются главными и основными организаторами этой ярко выраженной украинско-националистической организации. Пасунько и Шинкарь категорически требовали от своих подчиненных пользоваться устно и письменно «тільки нашою рідною мовою», украинским языком. Пасунько и Шинкарь резко ставили требование - обращаться к ним только на украинском языке, в противном случае грозили увольнением. Когда Горуправа вывесила приказы на русском языке, Пасунько с пеной у рта выкрикивал: «Какое право имеет бургомистр Виноградов издавать приказы в нашей Украине на русском языке... Сегодня же буду у немецкого коменданта, потребую, чтобы посрывали приказы на московской мове». Пасунько состоял самым активным членом правления «Просвиты», а некоторое время был и ее председателем. Потому же идейно националистическому направлению был другом Гроховецкого, Онищенко, Мякушко. ...Пасунько во вторую половину пребывания немцев в Славянске стал в самой резкой и ругательной форме довольно открыто вести агитацию против террористического господства немцев - за полную самостоятельность Украины, независимую ни от СССР, ни от немцев. Пасунько выкрикивал «Я думал, что немцы действительно дадут нам «самостійну Україну», а оказываетея, что и они обращают нас в рабов как большевики. А если так, то нам - украинцам останется только одно: «До зброї. В руки рушниці і в бій з німцями - за самостійну Україну-неньку». - «Без німців, без більшовиків». В 1943 году в мае месяце приблизительно через две-три недели после ареста Шинкаря был арестован и Пасунько. «Иванов» 20.03.45. Вопрос: Кого Вы знаете из украинских националистов? Ответ: В городе Славянске я знал из украинских националистов следующих лиц: 1. Пасунько - врач поликлиники г.Славянска. 2. Черник Федор работал на Кислотоупорном з-де. Эти лица также являлись членами «Просвиты». Своим положением и политическим внушением оказывали влияние на членов «Просвиты», проводили обработку в националистическом духе и возможно проводили вербовочную работу по втягиванию в националистическую организацию. Последнее я не утверждаю, так как сам лично этого хорошо не знаю. Вопрос: В каких Вы были взаимоотношениях с членами украинской националистической организации Пасунько и Черник? Ответ: С Пасунько я знаком с момента организации «Просвиты», до этого времени я его не знал. С Черниковым я знаком по совместной работе с 1924 г. Взаимоотношения как с одним, так и с другим у меня были хорошие. Вопрос: Предпагал ли Вам Черник или Посунько вступить в украинскую националистическую организацию? Ответ: Нет, ни Посунько, ни Черник, никто другой вступать в украинскую националистическую организацию мне не предлагал. Однако заявляю, что Посунько меня лично и других членов «Просвиты» обрабатывал в националистическом духе, очевидно имея ввиду предложить мне вступить в украинскую националистическую организацию. Вопрос: По своему политическому содержанию украинская «Просвита» существовавшая в городе Славянске во время немецкой оккупации, какое имела направление? Ответ: Эта украинская организация, так называемая «Просвита» по своему внешнему признаку была чисто культурно просветительной организацией, но в действительности эта «Просвита» была антисоветской организацией и только поэтому немецкие фашисты разрешили ее легальное существование. Вопрос: Вы как член украинской «Просвиты» какую выполняли работу по заданию этой организации? Ответ: Как член украинской «Просвиты» я руководил исторической секцией в задачу которой входило показать историю развития украинского народа, его историческое прошлое в отрыве от советской действительности, т.е. без ориентации на Советский Союз, отбрасывая политику коммунистической партии. Я лично по заданию «Просвиты» прочел 2 лекции, в которых умышленно не отрицал действительного развития украинского народа, его рост, культуру достигнутые за годы Советской власти. В своих лекциях я указывал о развитии украинского народа - ориентируясь на немцев. Вопрос: В своих показаниях о практической деятельности, Вы сами показываете себя как ярого украинского националиста. Почему Вы отрицаете в таком случае о принадлежности себя к украинским националистам? Ответ: Я лично себя не считаю украинским националистом. В период оккупации г. Славянска и моей принадлежности к украинской «Просвите» я был резко настроен антисоветски, высказывался и выступал на страницах печати против большевизма и Советской власти, вел практическую борьбу с Советской властью, но украинским националистом я не был. Вопрос: За что Вы арестовывались немцами, в чем Вас обвиняли? Ответ: Я был арестован немцами в начале оккупации за участие во время Советской власти в ополчении. Обвиняли меня в гестапо в том, что я в начале войны вступил в ополчение, а будучи редактором, помещал в газету материал, не подлежащий оглашению. Под арестом в гестапо я находился только одни сутки. Сразу после допроса я был освобожден под поручительство немца - шефа газеты капитана Либша который хорошо знал меня и когда меня освободили, то он назначил редактором фашистской газеты. Вопрос: Вам предлагали в гестапо сотрудничать? Ответ: Нет, сотрудничать с немцами по выявлению партизан и коммунистов мне не предлагали. Я сотрудничал с немцами в вопросе пропаганды. Вопрос: В своей практической деятельности, как редактор фашистской газеты, Вы были связаны с гестапо? Ответ: Нет, я не был связан с гестапо. Все вопросы связанные с гестапо разрешал шеф газеты. Я выполнял указания шефа и выпускал газету такой и с таким содержанием какой она была выгодна немецким фашистам. Показания с моих слов записаны правильно мною лично прочитаны в чем и расписываюсь Онищенко Допросил нач. Славянского ГО НКГБ Капитан гос.безоп. /Панюшкин/ Верно: и/о уполномоченного ГОНКГБ /Соболев/ 16.08.1944 г. ВЬІПИСКА ИЗ ПРОТОКОЛА ДОПРОСА Обвиняемого Онищенко Ю. П. от 17-го августа 1944 года Вопрос: Назовите всех известных Вам членов «Просвиты», которые проводили антисоветскую деятельность? Ответ: В состав «Просвиты» кроме указанных мною ранее лиц входили: Михайловский Дмитрий Александрович, работал заведующим типографии, выступал с докладами об украинских писателях, писал в газету другие антисоветские и националистические статьи. В прошлом он сын попа, находился в ссылке, по специальности учитель. Отступал с немцами в феврале 1943 года, а когда возвратился был назначен редактором фашистской газеты. Других лиц, которые бы являлись членами "Просвиты", вели подрывную деятельность против Советской власти я не знаю. Допросил: /Панюшкин/ Главным организатором т-ва "Просвита", первым агитатором и проводником в жизнь идей украинско-немецкого национализма был заведующий (начальник) Отдела Народного Образования Шинкарь Петр Михайлович. Бывший преподаватель инспектор Славянской железнодорожной 10-тилетки. Шинкарь в должности начальника Отдела Народного Образования проявил себя глубоко убежденным сначала украинско-немецким националистом, а потом по-видимому, просто украинским ультранационалистом. С крайне большой злобой отзывался о коммунизме, большевизме, о советской системе управления, о советской школе... «Нам украинцам настал момент решить вопрос - быть или не 6ыть? Идти вперед - под руководством Германии и процветать, - или же гнить и погибать под пятой ненавистного большевизма?»... А в ноябре - декабре 1942 г. выступления Шинкаря носили несколько иной характер: мысль об образовании украинского государства под водительством Германии исчезла из речи Шинкаря. Речь шла уже об образовании совершенно самостоятельной Украины, абсолютно ни от кого независимой - ни от СССР, ни от Германии. Больше выступлений Шинкаря мне уже не пришлось слышать. (...весной) 1943 г. Шинкарь вместе с немцами выехал из Славянска. В Славянск Шинкарь вернулся на три-четыре недели позже немцев. Вскоре Шинкарь был арестован. На вопрос бургомистра Виноградова, за что арестован Шинкарь, немецкий комендант ответил: - А вы разве не знаете? Вы значит совершенно не знаете какими помощниками - сотрудниками вы окружены! Вы разве не знаете какие документы были найдены в пальто Шинкаря после его возвращения из эвакуации в Славянск? «Украинский националист», "Самостоятельная Украина". Шинкарь состоял постоянным сотрудником издававшейся в Славянске во время оккупации газеты "Донецкая газета". Некоторое время, месяца два, он состоял ответственным ее редактором... Религиозное воспитание в школе не только не отвергалось, но прямо рекомендовалось как необходимый составной элемент в общем воспитании школьников. Шинкарь категорически запрещал учительству говорить и писать на русском языке. Брат Шинкаря П.М. - Шинкарь Макар Михайлович, занимавший во время оккупации Славянска немцами должность Мирового судьи также состоял членом правления "Просвиты". Выехал из Славянска вместе с немцами. "Иванов" 23.03.45 г. СВЕДЕНИЯ О РЬІБЧАНСКОМ Т.И. Мне известно, что Рыбчанский Т.И. до эвакуации Славянска был учителем учительского Института в Славянске, среди учителей о нем было много разговоров, что это человек очень ловкий, хитрый. Вскоре после оккупации Славянска фашистами мне стало известно что Рыбчанский заведует учебной частью отдела образования, т.е. является проректором... Я был безработным. Была опасность, что меня привлекут немцы на рытье окопов или на какие-либо другие работы. Как-то я встретил летом учителя Граховецкого, который сказал мне, что открываются курсы для подготовки 10 кл. средней школы. Предложил мне уроки по западно-европейской литературе, но открытие курсов затянулось до осени. Граховецкий все обещал мне уроки, он был в числе организаторов этих курсов. Потом однажды Граховецкий мне говорит, что мне уроки на курсах не дадут, что их передали учителю Ставраки. Мне кто-то сказал тогда, что это Рыбчанскому предложип Шинкарь, вероятно потому, что Ставраки был членом «Просвиты». Мне говорили, что всякие дела Шинкарь делал так, как советовал Рыбчанский. Однако мне не пришлось ни разу присутствовать ни на одном собрании, когда выступал Рыбчанский. От учителей, с которыми мне пришлось говорить о Рыбчанском, я не мог узнать ничего такого, что рисовало бы его политическую физиономию. Но работал он, видно, в тесном контакте с Шинкарем, об этом говорит то, что размолвок между Шинкарем и Рыбчанским никто не видел. Выехал Рыбчанский летом 1943 года в июне или июле куда-то на Полтавщину вместе с бывшей учительницей Белой, у которой дочь служила врачом в немецкой армии... "Степанов" 17.11.44 г. Войтенко Сергей Антонович всемерно стал мне известен с июня 1942 года, насколько мне известно имеет законченное высшее образование. В Советском Союзе занимал должность преподавателя математики. По натуре своей энергичен, властолюбив, имеет семью состоящую из жены, 2-х сыновей и дочери - школьного возраста, - жена воспитательница детских домов. С первых же дней оккупации Войтенко был организатором потребсоюза, так называемого - Областной потребсоюз, имеющий в своем подчинении 4-е района: Славянский, Краматорский, Лиманский и Александровский. Облпотребсоюз занимался: заготовкой овощей, фруктов, яиц, птицы, меда, кожаного и мехового сырья, шерсти и разного рода утильсырья. Кроме того Облпотребсоюз имел кожевенный завод и ряд частных кожевников вырабатывающих верхний и подошвенный кожтовар. Всего в распоряжении Облконторы было свыше двухсот человек. Все это было организовано и управлялось лично Войтенко примерно до октября-ноября 1942 года, т.е. до организации областного центра в городе Сталино. При слиянии контор Славянской и Сталинской - Войтенко был назначен уполномоченным Областной Конторы Потребсоюза по Славянскому округу со всеми правами Начальника Областной конторы, при уполномоченном была своя клиентура в составе: 1. Секретаря - Деретич. 2. Экономиста – Клонова Е.Н. 3. 2-х инспекторов - товароведов. Основная обязанность Войтенко заключалась в руководстве 4-мя районами, которые от него получали задания и планы заготовок и все указания связанные с работой райконторы, отчеты которых после просмотра он направлял в Сталино. Главная задача Войтенко заключалась в налаживании взаимоотношений и связи с немецким командованием в лице сельхозкомендантов. В составе аппарата потребсоюза немецких комиссаров не было. В Славянске Войтенко повседневно общался с райсельхозкомендантом Фриц, с представителем немецкой торговой на Востоке Волькс и Облсельхозкомендантом... а также при своих поездках в районе с сельхозкомендантами районов. От них он получал задания, с ними увязывал всю свою работу. В Славянске сельхозкомендантов и представителей полиции торговли Войтенко пользовался особым доверием, что Войтенко всегда подчеркивал. По всем вопросам связанным с потребсоюзом вызывался для решения только Войтенко. В феврале месяце 1943 года при первом временном занятии Славянска Красной Армией Войтенко эвакуировался с немцами и находился до первых чисел марта за..., где по рассказу после возвращения, все их занятие состояло хорошо кушать и пить. С возвращением с этой эвакуации обратно в Славянск Войтенко, как и все бежавшие с немцами, занял особую линию по отношению к тем кто не бежал, считал последних под сомнением в части их симпатии к большевикам. Своим первым приходом по возвращению Войтенко называл себя одновременно уполномоченным Облконторы и Начальником Райконторы Потребсоюза, взяв все руководство и управление на особо доверенное лицо с/комендатуры на себя. На первом же собрании аппарата Войтенко резко выступил, требуя от оставшихся при эвакуации в г. Славянске возврата всех продуктов и товаров, которые были взяты при общем разгроме складов после бегства немцев, угрожая в противном случае передать в суд и поставить в известность с/комендатуру. Это было примерно в двадцатых числах марта месяца. В первой половине апреля месяца 1943 г. я из аппарата потребсоюза ушел и о дальнейшей деятельности Войтенко сказать не могу. Считаю нужным добавить, что Войтенко весьма хитер и осторожен в своих выступлениях. В большой дружбе с бывшим редактором русской газеты при немцах издаваемой в Славянске Онищенко Ю.Т. «Хипун» 12.03.1945 г. Лукьянов стал мне известен только с 1942 года с октября м-ца. Лукьянову Петру Степановичу - свыше 50 лет. Он работник неплохой, толковый, умелый хозяйственник. По профессии он за последние годы - учитель народной школы, начальной. Как педагог он хорош. Окончил он Полтавскую духовную семинарию. В сентябре-октябре 1942 г. в Славянске организовалось «Товариство Просвита». Его организаторами были: Зав. Отделом Нар. Обр. - Шинкарь П.М, его брат судья Шинкарь М.М, Заведующий Поликлиникой врач Посунько С. Л., учитель Гроховецкий, учитель Войтенко, врач Александрова, /кажется/, врач Мякушко. На одном из заседаний правлення «Просвиты» производился прием в члены «Просвиты». Вступающие в члены излагали свою автобиографию. Из автобиографии Лукьянова, которую он излагал в словесной форме, мне стало известно, что Лукьянов раньше был священником православной русской церкви. Еще будучи учеником семинарии, Лукьянов уже состоял членом нелегальной организации в семинарии «Просвита», которая основной своей задачей ставила распространение и укрепление в народе идеи «самостийной Украины». Будучи уже священнослужителем, Лукьянов, по его словам, энергично продолжал проводить указанную идею в сознание своих прихожан. Насколько энергично проводилась эта идея можно судить из того факта, что для большей эффективности в своей работе Лукьянов отказался «отрекся» от православно-русской церкви и перешел священнослужителем указанной автокефальной церкви, независимой от православно-московской церкви. «Будучи священником украинской автокефальной церкви, мне удобнее «зручніше» було вести борьбу за идею «самостийной Украины». - «Будучи священником автокефалистом, я сознавал, что одной ногой я уже стоял на пороге «самостийности Украины». - «Но скоро я убедился, что не только русско-православная церковь - московская не пользуется поддержкой со стороны Соввласти, но и украинско-автокефальная церковь, пребывание в которой в качестве священника стало даже опасным для меня... а поэтому для спасения самого себя, я решил: во-первых перейти на учительскую работу, и в третьих выехать на работу в другую Сталинскую область. Со мною на учительскую работу переехала и моя жена. Состоя на учительской работе я продолжал свою просвитянскую работу по-прежнему, но только подпольно и с большой осторожностью. Каким-то путем эта моя работа подпольная стала известна очевидно НКВД, откуда ко мне неоднократно приезжали его представители для допроса... На все возможные многочисленные вопросы - я от начала до конца беспощадно лгал: «а я им брешу та брешу»... После этих посещений НКВД я вынужден был проводить свою работу еще осторожней, а то и совсем прерывать ее... Теперь же когда к нам пришли наши освободители немцы, вступая в члены «Товариства Просвиты» - обещаю и клянусь, что приложу все свои усилия к тому, чтобы еще с большей энергией проводить борьбу в самых разнообразных формах за идею «самостійной України»... «Иванов» 24.06.1945 г. Михайловский - друг и приятель бывшего начальника Славянского Отдела Народного Образования - Шинкаря. Его сообщник во взглядах, убеждениях и направлении, его близкий сотрудник в проведений и осуществлении украинских националистических идей. Некоторое время при Шинкаре -Михайловский был секретарем Отдела Народного Образования. На почве украинского национализма Михайловский был близок и дружен с ярым украинско-немецким националистом Пасунько. В 1942 г. - в августе месяце Михайловский был лектором на кратковременных учительских курсах Славянска. Читал он историю украинской литературы. Задачей этого курса Михайловский ставил как можно ясней, отчетливей и рельефней подчеркнуть и выявить украинско-нацоналистический элемент в украинской литературе и тем доказать способность и полную возможность самостоятельного, ни от кого независимого существования Украины. «Беспристрастная история украинской литературы, - говорил Михайловский показывает, что Украина давно уже приобрела права на самостоятельное существование среди великих государств Европы. Но это беспристрастие Москва действительно душила, и только теперь, с приходом к нам гитлеровцев, мы получили возможность раскрыть это беспристрастие и показать всему миру всю мощь, красоту украинского народа»... Читал лекции Михайловский хорошо, энергично, захватывающе и убежденно. По всему видно было, что в этих идеях в этом направлении он целиком - всецело и полностью жил. Защите полной «самостоятельной Украины», Михайловский отдавал все свои силы, все свое внимание. О Москве и московском влиянии на жизнь Украины и украинскую литературу он говорил с подавлением и ненавистью. Об украинских поэтах и писателях с похвалой отзывающихся о русской литературе, о большевизме, о коммунизме Михайловский отзывался необыкновенно резко, со злобой и презрением: «Это продажные... подлецы, это изменники Украины». Михайловский состоял постоянным сотрудником Славянской газеты, издававшейся во время немецкой оккупации «Донецкая газета», а затем - после Онищенко был ее редактором. Михайловский весьма энергично, «завзято», до самозабвения работал в отделе немецкой пропаганды; - он очень часто выезжал на села и в другие районы - по заданиям отдела немецкой пропаганды. Из Славянска Михайловский выехал накануне вступления в Славянск Красной Армии - с последними отрядами немецких палачей, в работе которых он принимал самое активное участие до последнего момента пребывания немцев в Славянске. Михайловский вместе с этими палачами организовал и проводил в действие заключительный злодейский варварский акт - акт разрушения, взрывания и сжигания лучших строений Славянска... Среди огромных зданий взрывавшихся с необыкновенной силой, (с) гулом и треском и жгуче - буйно горевших, среди зловеще-адского пламени , фигура Михайловского с непокрытой головой, с растрепанными волосами, без пиджака - в рубашке с расстегнутым воротам, с заложенными в карманы брюк руками, которые, видимо, держали револьверы и бомбы - эта бандитская фигура Михайловского как ближайшего активного виновника этого преступнейшего акта против Родины, появлялась то здесь, то там. «Иванов» СПРАВКА По делу-формуляру № 1445 по окраске «Украинский националист» на Мякушко Артема Калистратовича 1884 года рождения, уроженца с. Жидовцы, Попельнянского района, Житомирской области, б/п, украинца, из крестьян-середняков, образование высшее, специальность врач, работающего врачем в городской поликлинике имени Ленина, проживающего в г.Славянске по улице................................................... Дело-формуляр № 1445 на Мякушко А.К. было заведено 26 ноября 1933 года Славянским ГОНКВД. Из поступивших материалов усматривалось, что Мякушко в узком кругу своих знакомых в период 1930-1935 годов вел антисоветскую агитацию против существующего строя и его руководителей, восхваляя врагов народа Скрыпника, Зиновьева, Каменева и др., проводил националистическую агитацию. В период Отечественной войны Мякушко оставшись проживать на оккупированной немцами территории в гор. Славянске был членом городской управы, а с января 1942 года по июль 1943 года являлся заведующим горздравотдела гор. Славянска. Работая зав. горздравотделом и являясь членом «двадцатки» Мякушко ежедневно посещал немецкую полевую комендатуру, имел близкую связь с высшим медицинским персоналом немецкой комендатуры. Кроме того, Мякушко агитировал за отделение Украины от Советского Союза, агитировал за создание «Самостийной Украины». В немецкой фашистской газете т.н. «Донецкая газета» Мякушко выступал с клеветнической статьей в адрес Советской Армии и Советской власти. При первом освобождении гор. Славянска войсками Советской Армии в феврале 1943 года Мякушко бежал в их тыл, а когда вторично гор. Славянск заняли немцы Мякушко возвратился и снова работал заведующим горздравотделом. Мякушко был членом украинской организации «Просвита». 17 июля 1943 года Мякушко как член «Просвиты» был арестован «СД», а потом увезен в Германию, находился в концлагере Дахау, где работал врачом и при сомнительных обстоятельствах возвратился на жительство по месту рождения. На оснований полученных данных на Мякушко в июле 1945 года Славянский ГО НКГБ обращался в Управление НКГБ Сталинской области с целью получения санкции на его арест. Однако в санкции на арест Мякушко А.К. было отказано в связи с тем, что за ним якобы в тот период времени проводимой практической антисоветской деятельности не замечено, а также и потому, что он являлся тогда одним из врачей - специалистов Славянского района. Начальник Славянского ГО МВД Майор (Гирич) 27 мая 1953 года г.Славянск (Архів СБУ по Донецькій області, справа Єсіпова В.І, № 8716-2Ф) Граховецький. Явно виступав проти радянської влади. Голова спілки націоналістичної "Просвіти". Весь час намагався втягти більшу кількість вчителів в цю спілку шляхом агітації. Писав багато дописів до "Донецької газети", при цьому прикладаю газету за 11 листопада 1942 року. Для уточнення матеріалів викликати членів "Просвіти"-вчителів. "Соловйова" 7.Х. 43 р. Веселовський Анатолій Яремович. Активний голова кооперації при організації націоналістичної "Просвіти". З його автобіографії, яку він подав до міськвно видно, що 1941 року евакуйований в Старобільський район, а в той час, коли німці захопили Старобільський район, він повернувся в м. Слов''янськ і активну участь приймав у "Просвіті". "Соловйова" 7.Х.43 р. М’ятович Капітоліна Іванівна (директор школи № 5) всякими способами висміювала радянську владу... тісний зв''язок держала з Михайловським і його дружиною Суботіною. Зараз зберігає їх майно. Активний учасник "Просвіти", проводила націоналістичну агітацію, була зв''язана з Шинкарем П.М. "Соловйова" 7.X.43 р. Квитко Клавдия Николаевна, живет по Почтовой улице. При немцах говорили, что она в «Просвите» с 1918 года, активно работала при отделе образования по составлению программ и учебников и даже при издании была корректором. Вступительные записки к программам и предисловия к учебникам были насыщенные клеветой о советской власти. Встречалось также выражение «жидо-большевики». «Виктор» 8.Х.43 р. Дидская Ольга Георгиевна, состояла активным членом «Просвиты», поддерживала тесную связь с украинскими националистами Посунько и Гелетько. С последним поддерживает нелегальную связь в настоящее время (осужден)... «Соловйова» Федіна Зоя Якимівна Проживає по перевулку Гоголя № 6. Член «Просвіти». Активну участь приймала в вербовці в члени «Просвіти». «Соловйова» «Сейчас работает на Содовом заводе (Федина) в цеху. При разговоре, кто участвовал при составлении букваря, Федина отвечала, что участвовала Мятович Капитолина, Квитко и другие. Кто другие - не говорит...» «Тургенева» НІМЕЦЬКІ Й РАДЯНСЬКІ "СЕКСОТИ" В "ПРОСВІТІ" Відділ НКВД по м. Слов''янську та опервідділ залізничної станції міста залишив велику мережу своїх агентів в районі, місті та селищі Ново-Слов''янськ. З 276 агентів залишених в області для проведення розвідувально-диверсійної роботи на Слов''янськ припадало 49 осіб, частину яких було прикріплено до 5 резидентів, а частина діяли як агенти-одинаки. З цього числа агентів двоє утримували конспіративні квартири. Окремо, обласний Секретно-політичний відділ НКВД залишив 14 особливо цінних агентів для проведення розвідувальної, деморалізаційної та диверсійної роботи на території області, що мали лишень особистий зв''язок з зафронтовою резидентурою. Про них не знав ніхто, окрім керівництва Сталінського обласного НКВД. Серед цих 14 осіб був один слов''янець - колишній настоятель Свято-Троїцького собору Ружицький Костянтин Іванович, 1888 р.н., українець, безпартійний, працював у Слов''янську. Агентурне псевдо - "Слов''янський". Отже, більше ніж 1/6 всієї обласної агентури залишеної НКВД, припадала на наше місто (50 з 276 осіб). Звичайно, в таку широко розкинену сіть зразу потрапило багато представників окупаційних органів включно з міської управи. Так, на посаду директора театру імені Т.Г.Шевченка (колишній російський міський ім. В.Маяковського) було призначено радянського агента "Пашковського - в житті Люцинського Йосипа Гнатовича, 1905 року народження, українця. "Пашковський" пробув на цій посаді близько 10 місяців. В його руках були особисті картки на всіх артистів, також він мав близький контакт з Петром Шинкарем - головою відділу народної освіти і керівником місцевої організації ОУН (б). Його долю після війни встановити не вдалося, але до приходу в лютому 1943 року радянських військ дожити Люцинському - Пашковському пощастило. Судячи з того, як було почищено театр після закінчення війни, "товариш" свою справу виконав добре. Іншим цінним "кадром" радянської резидентури був агент "Хипун" – з моральних міркувань його прізвище автор не називає, бо у Слов''янську живуть його родичі. "Хипун" народився 1899 року в нашому місті, був добрим спортсменом, 1940 року завербований НКВД. Перед війною працював у міській раді та Вчительському інституті. 1942 року потрапив на території Красного Лиману в оточення. Знаючи добре викладача педінституту Сергія Войтенка встановив контакт з останнім, був призначений на посаду голови сільськогосподарського кооперативу Олександрівського району. Пробув на цій посаді до приходу радянських військ. Після встановлення контакту з радянською резидентурою, подав інформацію про структуру, особистий склад та характеристики на співробітників окружного сільськогосподарського кооперативу та особисто його керівника С.Войтенка (саме його повідомлення про роботу й організацію кооперативу та його керівника подаю в розділі "Характеристики просвітян"...). Після війни працював в навчальних закладах міста. Помер у 70-х роках, похований у Слов’янську. Але по праву кращим радянським агентом в окупованому Слов''янську можна вважати "отця звєздонія" Костянтина Ружицького - настоятеля Свято-Троїцького собору, священика Російської православної церкви. Йому довіряли всі: німецька адміністрація, українські націоналісти, цивільна адміністрація на чолі з бургомистром С. Виноградовим. І якби не колишні співробітники радянських спецслужб, так би товариш Ружицький і лишився в історії таким собі "гнаним та переслідуваним" батюшкою. Варто навести його повну автобіографію, складену вже в наші часи російськими дослідниками. «СВЯЩЕННОИСПОВЕДНИК ПРОТОИЕРЕЙ Константин Иванович Ружицкий. Родился в 1888 году в селе Мальчицы Волынской губернии в семье псаломщика. В 1906 году окончил Мелецкое духовное училище. В 1912 году - Волынскую духовную семинарию. В 1916 году - Московскую духовную академию, со степенью кандидата богословия. Тема кандидатской работы: «Учение Святых отцов и церковных писателей о материи». В 1916 году рукоположен в священнический сан. В 1916 - 1919 году - был законоучителем и преподавателем латинского языка в средних учебных заведениях города Славянска. Предполагаем, что он служил в Троицком соборе до его закрытия в 1926 году. После революции вел активную борьбу с «живоцерковниками». Из документов ОГПУ известно, что «... в 1922-1923 гг. в Славянске священники Ружицкий, Петров, Данилов, Шепицкий создали организацию под названием «Бахмутское епархиальное управление для борьбы с представителями «живой» церкви». 24 февраля 1924 года указанная организация была ликвидирована, руководители таковой были арестованы». В 1926 году разрушили колокольню, а в Соборе разместили кинотеатр. Отец Константин начал работать бухгалтером. В 30-х годах в Славянске были популярны диспуты на тему «Есть ли Бог?», на один из них был приглашен отец Константин, после его блестящего выступления у организаторов диспутов больше не возникало желания приглашать батюшку. С 1941 г. по 1943 год - служил в Троицком соборе настоятелем. 1 июля 1942 года в Троицком соборе состоялось заседание монашествующих под председательством протоиерея Константина, на котором было принято решение об открытии Святогорской обители на правах прихода. Первая братия прибыла в обитель 5 июля. Во время оккупации отец Константин вместе с отцом Александром Базилевичем, оказывали помощь подпольному госпиталю, где лечили наших раненых воинов, а затем снабжали документами и переправляли через линию фронта или к партизанам. Хирургом этого госпиталя работала невестка отца Александра - Лилия Кузьминична. Когда во время оккупации немцы, заходя в Собор, спрашивали у священников: «За кого молитесь?», ответ был таков «За победителей!». Отец Константин открыто молился за победу Русского оружия, об этом рассказывали очевидцы. В 1943 году после освобождения г. Славянска, протоиерей Константин был переведен в г. Киев, затем назначен настоятелем Владимирского кафедрального Собора и управляющим делами Украинского Экзарха. В 1946 году был делегатом на Львовском церковном соборе и выступал на нем с докладом (Там він допомагав нищити вже Українську греко-католицьку церкву - автор). С 1948 г. по 1949 г. преподавал греческий язык и психологию в Киевской духовной семинарии. С 1951 года ректор Московской духовной академии, и был преподавателем нравственного богословия. В 1960 году получил степень магистра богословия и звание профессора, с этого времени является председателем Учебного Комитета при священном Синоде. Протоирей Константин был награжден всеми наградами, доступными протоиерейскому сану, был награжден орденом Святого князя Владимира, медалью «За доблестный труд в Великой Отечественной войне», орденами ряда поместных церквей. 18 ноября 1964 года протоиерей Константин Ружицкий скончался на 77 году жизни. Отпевание почившего 20 ноября возглавил митрополит Пимен (впоследствии Патриарх). Похоронен в г. Киеве на Святошинском кладбище». Та є й неофіційна біографія цього церковного діяча РПЦ. Завербований приблизно у 1923 році, коли був заарештований Слов''янським відділом ГПУ у лютому того ж року при ліквідації «Бахмутского епархиального комитета по борьбе с «живой» церковью». Незабаром був звільнений. В 30-х роках неодноразово згадувався у свідченнях заарештованих місцевих священиків, зокрема Данила Бабича з селища Билбасівка. Не дивлячись на те, що НКВД мало свідчення про таємне відправляння ним церковних треб, навіть в пік репресій 1937 р., до в''язниці не потрапив. Агентурні заслуги 30-х нам невідомі, а ось про те, як відслужила ця людина після повернення 1943 року НКВД до Слов''янська своїм давнім господарям догадатися не важко навіть при побіжному ознайомленні з рухом нагору по церковній ієрархії одразу після закінчення війни. Костянтин Ружицький мав добру репутацію серед керівництва просвітян і схоже саме він читав лекцію про історію та походження релігії на засіданні товариства. Семен Посунько назвав його в числі найбільш активних українських націоналістів у Слов''янську. Цікаво, які звіти в «Рабочем деле» агента «Славянского» зберігаються у фондах Федеральної служби безпеки Росії? Які ще таємниці періоду перебування на окупованій німцями території назвав «батюшка» своїм духівникам від товариша Берії? Пліч-о-пліч з радянською агентурою діяла і німецька. Той факт, що в кінці 1942 р. німців надзвичайно турбувала тема списків товариства «Просвіта», постійні допити Посунька в СД, поліції, міській управі, звинувачення з боку німців, що «Просвіта» наводнена колишніми комуністами і комсомольцями, зайвий раз підтверджує її розробку місцевим СД та відділенням абвергрупи 203. Архіви поліції та абвергрупи при першому вступові в лютому-березні 1943 р. найвірогідніше потрапили до радянської розвідки і були вивезені в глибокий тил, а згодом до Томська, де зберігаються архіви СМЕРШу. Звичайно, Томський архів нам недоступний. Проте, ще донедавна архів Донецького СБУ був ліберальним щодо користування своїми документами і завдяки цьому німецька агентура все ж таки частково засвітилася. Так, згідно карної справи на агента розвідувальної команди 43043 Шкарупи Д.І. на зв''язок із офіцером цього відділу Петровським (скоріш за все псевдонім) у Костянтинівку приїздив Шинкар Петро Михайлович - керівник Слов''янської «Просвіти» і водночас голова організації ОУН(б) в місті. Відомо, що така зустріч відбулася влітку 1942 р. і відбувалася вона виключно конфіденційно. Вірогідно, Петро Шинкар мав агентурні контакти з якоюсь з німецьких розвідувальних служб. Підтвердженням цього служить факт звільнення в кінці липня - на початку серпня 1943 р. його з тюрми СД міста Горлівки. Натомість, всі інші оунівці зі Слов''янська, як то М’якушко, Посунько, Черник були вислані до Дахау та інших німецьких таборів. Практика вербовки задля «даху» існувала у той період на всій території окупованої України. Так, зокрема, агентами Маріупольської ДКС було декілька оунівців, у тому числі, працівник районного земельного управління Гонтарь (Гонтарєв), а агентом зондеркоманди 10 А потрапивши у безвихідь став голова «Просвіти» Маріуполя Андрій Ірій-Авраменко. Зі слів керівника оунівського підпілля Донеччини Євгена Стахіва відомо, що керівництво обласного проводу ОУН(б) встановило сталий контакт з заступником юзівського обласного СД Яковом Графом і що подібні факти оперативних контактів мали місце по Волновасі, Костянтинівці та деяким іншим містам області. Також німецьким агентом в «Просвіті» можна вважати особистого інформатора заступника бургомістра В.Олешкевича, зав. чоловічого відділу Біржі праці В.І Жуковського. Ця людина, згідно свідчень Олешкевича, працювала особисто на нього, а вже добута ним інформація йшла в управу. Про Жуковського відомо небагато. Уродженець Слов''янська. Працював в харківських вузах. У 1937 р. був арештований органами НКВД. На момент вступу німецьких військ перебував у Харкові, де обіймав посаду на Біржі праці. В жовтні 1942 р. переїхав до Слов''янська, де зайнявся аналогічною Харкову роботою. 27 лютого 1943 р. був арештований НКВД і пропав безвісті. Що саме він передавав Олешкевичу про роботу «Просвіти», де він брав активну участь, невідомо. Такою в розрізі постає картина (далеко неповна) інфільтрації ворожої агентури німецьких і радянських спецслужб до української організації на прикладі одного міста. БАНДЕРІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ. НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР ПРОТИ ОУНІВЦІВ Влітку 1942 р. на території Слов''янського, Краматорського, Андріївського районів було утворено Краматорський районний провід ОУН (б). Діяв він під легальним дахом товариств «Просвіта» Краматорська, Слов''янська і можливо оунівці контролювали «Просвіту» в селі Сергіївка - районному центрі Андріївського району. Краматорський районний Провід ОУН (б) організував Євген Стахів - керівник оунівського підпілля Донбасу 1942-1943 рр. (зараз мешкає у Нью-Джерсі). Головні провідники по містам Краматорську і Слов''янську. М. Краматорськ. Данило Гиляка, до війни працівник Старокраматорського заводу, народився поблизу Нової Каховки Херсонської області. Його батьки були розкуркулені 1930 року і вислані в Красноярський край. Влітку 1942 р. організував Краматорську «Просвіту» з філіалом в Сергіївці. Був керівником Краматорського районного проводу ОУН (б). Допоміг організувати мережу підпілля в Слов''янську. НКВД мало дані, що за допомогою Гиляки оунівська мережа була поширена і на Андріївський район. Арештований і засуджений не був. За агентурними даними працював на заводі в Дніпропетровську. Подальша доля невідома. М.Слов''янськ. Шинкар Петро Михайлович, до війни інспектор шкіл і викладач в м. Слов''янськ. Народився в Переяславському районі Черкаської області (с. Харківці). Організатор «Просвіти» у Слов''янську в серпні 1942 р. Редактор «Донецької газети» (березень-травень 1943 р.). В 1941-1943 рр. - зав. відділу освіти Слов''янська. Арештований німцями на початку травня 1943 р. Утримувався в тюрмі СД м. Горлівка. Звільнений на початку вересня 1943 р. Виїхав на Захід. Помер в 1984 р. в Філадельфії. В чому полягала робота підпілля ОУН(б) в Слов''янську? Як свідчить той масив інформації, що вже став доступним, Слов''янськ відігравав роль запілля з Краматорського районного проводу ОУН(б). Тут зберігалася нелегальна література, зокрема, на території садиби Петра Шинкаря (вул. Тургенівська, 31). Також є дані, що подібний сховок оунівської літератури можливо і досі існує на території однієї з садиб по вулиці Куп’янській. Слов''янська міська друкарня під керівництвом Ореста Гладкого і Дмитра Михайловського виконувала замовлення на друк членських квитків «Просвіта» Краматорська і Слов''янська. Також допитаний на слідстві НКВД у справі голови «Просвіти» С. Посунька зав. здороввідділу міської управи А. М’якушко стверджував, що разом з ним влітку 1943 р. до концтабору Дахау було відправлено залізничника, якого гестапо звинувачувало в переправці нелегальної оунівської літератури з Дніпропетровська на Донбас (ім''я залізничника невідоме). У Слов''янську перебував на нелегальному становищі для координації роботи деякий час Євген Стахів. Він же встановив контакт зі співробітником абвергрупи 203, яка проводила свою роботу в північних районах Донеччини. Даний співробітник, що діяв під псевдонімом «Роман Романович Романів» повідомляв Стахіва про оперативну роботу німців щодо оунівців (зараз цей працівник абверу мешкає в Канаді). Також у Слов''янську перебували керівник проводу Північного Донбасу Остап (В’ячеслав) Майченко, член ОУН(б) Маріуполя Георгій Литвиненко, зв''язкова ОУН (б) на півночі Донеччини Нюра Верчук. Двох останніх поліція заарештувала, але за хабар незабаром випустила. Актив організації ОУН(б) у Слов''янську окрім Петра Шинкаря складався з наступних осіб. 1. Семен Лукич Посунько - голова «Просвіти», головний лікар міської поліклініки. 2. Артем Калістратович М’якушко - завідуючий здороввідділом міської управи. 3. Дмитро Олександрович Михайловський - зав. друкарнею, редактор «Донецької газети». 4. Федір Сергійович Черник - заступник голови «Просвіти», організатор та ініціатор відновлення парафії Української автокефальної православної церкви на залізничному вокзалі. 5. Сестри Марія та Клавдія Квітки - укладачі підручників для шкіл, члени «Просвіти» 1917-1918 рр. 6. Полікарп Петрович Марапулець - церковний староста УАПЦ. 7. Марко Якович Ботвін(ов) - голова громади УАПЦ. 8. Капітоліна Іванівна М’ятович-Левицька - вчителька, активістка «Просвіти». 9. Клавдія Миколаївна Сіренко -секретар «Просвіти». Рибчанський Т.І. 10. Тихін Іванович Рибчанський - зав. відділу пропаганди, член правління «Просвіти». 11. Сергій Антонович Войтенко - голова Окружного райпотребсоюзу. 12. Петро Степанович Лук’янов – священик УАПЦ в 20-х рр, вчитель, активіст «Просвіти». 13. Олександр Олексійович Гелетько - зав. швидкої допомоги. 14. Макар Михайлович Шинкар - мировий судця. Також можливо до ОУН(б) належав вчитель української мови школи № 44 Яків Антонович Кравцов, розстріляний німцями в 1942 р. за агітацію на підтримку утворення Самостійної Української Держави. Можна припустити, що осередків підпілля в місті було двоє - в центрі (відділ наросвіти і «Просвіта») та на залізничному вокзалі (громада відновленої УАПЦ). Але оскільки головний фігурант справи ОУН по Слов''янську Петро Шинкар не потрапив до рук чекістів, органи радянської держбезпеки після війни не змогли засудити жодної особи по звинуваченню в прямій причетності до ОУН(б). Як правило, місцевих оунівців засуджено за участь у «Просвіті». Саме тому члени ОУН(б) «засвітилися» лишень по документації місцевого відділу гестапо, яку має в своєму розпорядженні автор. Це, зокрема, журнал реєстрації арештованих з березня по серпень 1943 р. Саме за ним можна чітко реконструювати події літа 1943 р. - часу німецьких репресій проти оунівців. Першим заарештували Петра Шинкаря (не пізніше 3 травня 1943 р.). Спочатку його вивезли до Краматорська, а потім разом з іншими арештованими, що звинувачувалися в приналежності до ОУН, було відправлено в центральну тюрму СД Північного Донбасу, що розташовувалася в Горлівці. Також про цей факт повідомляв у своєму звіті оунівський нелегал, що діяв в Краматорську на псевдо «Дуб». У травні 1943 р. СД заарештовує члена кооперативу «Просвіта» Федора Стародуба (Стародубова). Німці його відправили до табору в Німеччину. Приблизно в той же час гестапо взяло члена «Просвіти» вчителя Сергія Кіттеля. Його протримали близько місяця у в''язниці, але врешті-решт випустили. Бургомістр Слов''янська Ф. С. Виноградов не зміг протидіяти ефективно діяльності оунівських структур, за що був теж заарештований німцями. Спочатку 25 травня 1943 р. гестапо затримало секретаря управи Георгія Бубеля, а через декілька днів і самого Виноградова. Незабаром його вивезли до Німеччини. Тимчасово виконуючим обов''язки голови управи з 9 липня 1943 р. призначено зам. бургомістра В.С. Олешкевича. В період травня-червня було заарештовано члена кооперативу «Просвіта» Зінаїду Каун. Кульмінацією арештів оунівців позначився червень 1943 р. 17 червня 1943 р. заарештовуються М’якушко, 18 Посунько, у тому ж місяці СД Слов''янська разом з абвергрупою 203 проводить арешти членів громади УАПЦ Ботвіна, Марапульця, Черника. Черника, Посунька й М’якушка було відправлено до таборів, зокрема Посунько і Мякушко до Дахау, а щодо долі Ботвіна і Марапульця джерела не дають достовірної відповіді. Найвірогідніше їх розстріляли після арешту, як це й подає том другий «Книги Скорботи» по Донецькій області. Принаймні, їх більше ніколи не допитувало НКВД. Посунько після німецького концтабору потрапив 1945 року до радянського, М’якушко не був заарештований облуправлінням НКВД через меркантильні міркування - відсутність кваліфікованих лікарів. Доля Черника лишається загадкою. Встановлено, що на початку 50-х влада міста виділила йому ділянку в центрі під забудову. Де він був до цього і як склалася його доля потім - невідомо. «ЧЕМ ДАЛЬШЕ В ЛЕС, ТЕМ ТОЛЩЕ ПАРТИЗАНЫ» фашистская народная поговорка Щоб зрозуміти, що зробили українські патріоти для Слов''янська в період окупації варто розглянути чим займались їхні завзяті "друзі" - створені Сталінським обкомом партії партизанські загони. Не потрібно аналізувати їхні дії на терені всієї області. Розберемося з сусідами - партизанами, що дислокувалися за Дінцем, в Красному Лимані. Згідно доповідної записки "О состоянии и действиях отрядов красных партизан, оставленных в районах Сталинской области", датованої 26 січня 1942 р. виявляється справжня картина повного розвалу партизанського руху. З утворених 167 загонів 47 втекло за лінію фронту, 25 загонів розпалися, невідомими залишалася доля 84. Згідно даних записки ще 25 загонів діяло в тилу німців. Красний Лиман став районом, куди збіглися партизанські загони Добропілля, Селидова, Краматорська і Слов''янська, Найвідоміший з них на сьогодні загін Карнаухова. Спробуємо документально реконструювати події, що відбувалися в 1941-1942 рр., тобто в часі коли німецькі війська ще не прорвали радянську оборону маршем на Сталінград. Загін товариша Цимбала. В Краматорському районі було створено 4 партизанські загони, з числа яких З розбіглися ще до приходу німців, а загін нашого героя переможно втік в село Маслаківку Краснолиманського району в тил радянським військам. Завдяки працівникам спецслужб вдалося добути документальні матеріали щодо "подвигів" цього загону та керівників. Ось одна з заяв партизана Ч..., зроблена під час допиту працівником управління НКВД в с. Привілля. «ДЕЙСТВИЯ ПАРТИЗАНСКОГО ОТРЯДА Под командою Цымбала Числа 13 октября 1941 г. был собран (партизанский отряд) командиром и комиссаром в Краматорске в помещении ясель (сад Ленина) и жил на казарменном положении. С начала жизни отряда начались некоторые нездоровые явления, как например: тов. Томах стал давать спирт (приготовленный отряду) сотрудницам ясель (которые готовили пищу отряду) и спать с ними: а также рассказывать, что у нас за отряд. Примерно числа 20-22 октября отряд достиг своей точки в лесу под ст. Красный Лиман и начал рассредоточивать свое боепитание и продовольствие. За (время) пребывания меня в госпитале, отряд проделал две или три операции в тылу врага (за Донцом) из которых одна была успешной, а остальные неудачные. При стоянке отряда в Красном Лимане каждый член отряда имел себе женщину. Об этом известно было командиру и замполиту. Больше того, они сами первые подавали этому пример. Когда мной было сказано командиру и комиссару, что это может приводить отряд к разложению, следует проводить политико-воспитательную работу среди бойцов, которая отсутствовала или почти отсутствовала, то мне командир и комиссар ответили, что они ничего преступного в этом не видят... ...Комиссар, как политический руководитель, не сумел воспитать стойкость и железную дисциплину отряда, что справедливые замечания бойцов запрещались комиссаром, как например: на замечание т. Белова что со стороны т. Гашуты и т. Томаха бывают часты пьянки, т. Закипный запретил ему говорить...». Але щоби зрозуміти всю глибину марального падіння цих "героїв" варто все ж таки фанатикам Комуністичної партії для просвітління прочитати ще декілька героїчних описів дій цього загону. Я не знаю кращих документів, які так явно дискредитують партизанський рух Донеччини, як документи з Партизанського архіву СБУ по Донецькій області (зараз цей фонд передано до Центрального архіву СБУ). Тому, оскільки він став недоступним для дослідників Донецька, будемо цитувати його якомога частіше. На початку 1942 р. місцевий відділ НКВД за наказом зверху проводить розслідування дій загону Цимбала. Із усієї маси матеріалу цього розслідування процитуємо повністю лише один протокол. З етичних міркувань прізвище допитуваного та рядових партизан ми не наводимо. «ПРОТОКОЛ ДОПРОСА 1942 года февраля месяца 28 дня Я зам. нач. Краматорского горотдела НКВД мл. лейтенант госбезопасности Калугин допросил в качестве свидетеля ... Анатолия Харитоновича 1914 г. рождения, родился в г. Краматорске Сталинской области, украинец, проживающий в г. Краматорске... кандидат в члены ВКП (б), работает на заводе Орджоникидзе мастером, в настоящее время партизан. Вопрос: Находясь в отряде партизан вы производили обмен вещей? Ответ: Да, будучи партизаном и находясь в селе Маслаковка Краснолиманского района на квартире у хозяйки фамилии которой я не знаю, жена кондуктора жд муж с ее слов эвакуирован с жд. составом вглубь страны я променял этой гражданке на часы теплую фуфайку и ботинки. Вопрос: Где вы взяли фуфайку и ботинки? Ответ: Будучи старшиной партизанского отряда я взял фуфайку и ботинки из партизанского фонда. Вопрос: Куда вы дели часы, которые вы выменяли за фуфайку и ботинки? Ответ: Эти часы я возвратил хозяйке у которой выменял, а фуфайку и ботинки забрал у нее и сдал в склад отряда. Вопрос: С кем из женщин вы были знакомы находясь в городе Красный Лиман и селе Маслаковке? Ответ: Находясь в Красном Лимане я близко познакомился с гр-кой Т... Анастасией, отчества не знаю, проживающей недалеко от хлебзавода в (квартире)..., название улицы не помню. Ходил к этой гражданке и сожительствовал с ней. После Красного Лимана наш отряд переместился с. Маслаковку откуда я также посещал Т... Анастасию... Вопрос: Кто из вашего отряда имел знакомых женщин кроме вас? Ответ: Знакомых женщин имели и сожительствовали с ними все бойцы и командиры нашего партизанского отряда за исключением партизан Б..., Ч.... Первое время я воздерживался от знакомства и связи с женщинами, да потом видя, что все бойцы и командиры имеют связь с женщинами втянулся и я в это дело. Вопрос: Какой характер имела связь с женщинами бойцов и командиров вашего отряда? Ответ: Связь и сожительство с женщинами бойцов и командиров нашего отряда имели нездоровый характер, по существу были массовое или поголовное морально-политическое разложение бойцов и командиров нашего отряда за исключением нескольких вышеуказанных лиц. К тому же разложение отряда было как бы узаконено самим командованием отряда, командиром отряда Цымбалом, комиссаром отряда Закипным и его помощниками Гашутой и Томахом. Они первые начали иметь связь и сожительствовать с женщинами, так например: когда мы находились еще в лесу командир отряда Цымбал и его помощник Томах привезли из Красного Лимана женщину в партизанский лагерь под видом медсестры. С этой женщиной, с первого же дня Томах открыто сожительствовал до тех пор пока партизаны заметили и начали смеяться, что эта женщина не сестра, а проститутка, тогда эту женщину выгнали из лагеря. Находясь в Красном Лимане командир отряда Цымбал имел связь с женщиной по имени Вита, кулачка. Об этой связи было известно всему отряду и несмотря на то, что Цымбал был предупрежден о том, что он имеет связь с социально-чуждым элементом - кулачкой, он долгое время не порывал этой связи и когда мы из Красного Лимана выехали в село Маслаковку, несмотря на то, что сам Цымбал предупреждал всех партизан о том, чтобы из местных жителей никто не знал куда мы выезжаем, кулачка Вита вскоре явилась к Цымбалу в село, а Цымбал систематически ходил к Вите в Красный Лиман. О поголовной связи с женщинами в отряде всем партизанам и командирам было известно, все командиры знали кто и с кем имеет связь, кто куда и к кому ходит. И это не только никем не пресекалось, а наоборот считалось вполне нормальным, поощрялось. Партизаны охотно отпускались руководителями отряда к женщинам. Комиссар отряда имел также связь с женщинами в Красим Лимане ходил туда из села, причем одно время сожительствовал с женщиной одновременно с Томахом. Личности этой женщины я не знаю. Вопрос: Проводилась ли в отряде партийно-воспитательная работа? Ответ: Никакой партийно-воспитательной работы в отряде не было за все существование отряда в нем было одно лишь партийное собрание на котором принят в кандидаты партии Нестеренко, да периодически читались газеты. Вопрос: Обсуждались ли в отряде боевые действия партизан? Ответ: Нет. Боевая деятельность партизан в нашем отряде никогда нр обсуждалась и не разбиралась. Боевые задания, которые ставились нашему отряду командованием военных частей, при которых мы тогда действовали до сведения всех партизан не доводились и не изучались. В таких случаях отдавались приказы приготовиться, взять с собой боеприпасы и на этом (все) кончалось. Вопрос: Как вы считаете, оправдывет ваш отряд доверие народа в борьбе с врагами родины? Ответ: Я считаю, что наш отряд не оправдал доверие народа которое ему оказано при его организации. Отряд не вел борьбы с врагом в его тылу, к чему призваны партизаны. Это зависело только от руководителей отряда. Протокол мною прочтен, записано все с моих слов правильно в чем и расписался. Справка: К числу лиц, не имеющих связь с женщинами кроме вышеназванных нужно также отнести партизан Рудь и Нестеренко Ивана В отношении зам. комиссара Гашуты нужно считать, что он не был инициатором связи с женщинами и иногда как зам. комиссара предупреждал партизан, чтобы они не ходили к женщинам... І нарешті, грім фанфар: звучить проект рішення від 13 березня 1942 за підписом заступника начальника 4-го відділу НКВД Шкуренка. Комісара загону Закіпного було знято з посади, але Цимбал залишився на місці. З проекту рішення виплила банальна «битовуха», оригінальний стиль і методи боротьби з німцями. «Партизанский отряд зачастую делает никому ненужные бесцельные вылазки в тыл противника и вместо выполнения конкретных заданий по борьбе с немецкими захватчиками, проводит «вообще» операции, не дающие никаких результатов. Вместо помощи частям РККА, из-за преступно-халатного отношения руководства отряда имеют место факты, когда отряд в направлении Краматорска перерезав 40 метров полевого кабеля, связывающие отдельные подразделения РККА по линии фронта. Отрядом командует кто заблагорассудится, что в итоге дезорганизирует работу отряда как боевой единицы...» Таких партизанських героїв досі прославляє влада Донеччини. Цікаво, за що? Мало кому відомо, як Сталінський обком готував партизан. Так, зокрема, перед самим виступом зі Сталіно було організовано загальні збори випускників спецшколи партизан в спільному приміщенні (майбутні утримувачі конспіративних квартир, агенти, резиденти). Їм там провели спільний інструктаж і більшість, як це завжди буває, перезнайомилась. Після приходу німців частина підпільників одразу зрадила і масово почала видавати своїх "подільників" з червоного підпілля. Рівень організації партизан дуже добре характеризує інструкція щодо набору до партизанських загонів. Було рекомендовано набирати в першу чергу самих близьких знайомих - родичів та найближчих друзів. Звичайно, сама елементарна конспірація у таких загонах була відсутня і їх учасники були приречені. Масла у вогонь додало Сталінське управління НКВД, яке постріляло успішно лишень в''язнів тюрем. Як реквієм агентурі і партизанам звучать слова з доповідної записки від 29 січня 1942 року : " Дислокация диверсионных групп и одиночек, оставленных на территории, временно оккупированных районов Сталинской области, отсутствует. Связи с группами и одиночками нет.» В документі від 4 серпня 1943 року по факту розслідування залишених без зв''язку двох резидентур по Сталінській області сказано, що "по вине бывшего заместителя Шнуренко были утеряны адреса квартир на которых были обустроены резидентуры". На додаток, ремарка: залишені агенти були незнайомі з роботою на раціях. Тому зовсім не дивно, що сьогодні продаються списки і документи радянської агентури Сталінської області. Адже їх здали ще 1941 року! А ось ще більш героїчніший партизан, "великий из великих и мудрейший из мудрейших" товаріщ Карнаухов. У Слов''янській газеті "Злагода" у 2003 р. друкувалися матеріали колишнього секретаря партії Г.Попкова з його власного архіву, де повністю міф про цей загін було розвіяно. Але газета таємничо зникла і її ви не знайдете у слов''янських бібліотеках. Тож варто нагадати деякі факти з самих вражаючих "подвигів" цього загону. Партизанський загін Карнаухова ніколи не перебував на території, окупованій фашистами. Як свідчив один з командирів груп близько 2-х днів вони простояли між радянською і німецькою лініями оборони на нейтральній території в Сановій Балці Теплинського лісу. Німці 3-го листопада 1941 р. з метою провести зачистку цієї частини лісового масиву підвели близько півбатальону піхоти. Як свідчив Попков, Карнаухов утік на коні за Донець разом з Бородавченко (директором хлібокомбінату), на самому початку бою. Після його завершення, покинувши майже все майно і вбитих загін "героїчно" змінив дислокацію і з''явився в тилу радянських військ. Не будемо без документів стверджувати, що партизани пили, ходили до жінок і т.д., тобто займалися усім тим, чим їх сусідній брат по боротьбі товариш Цимбал. Достатньо навести лишень рапорт зам. нач. Слов''янського МВ НКВД молодшого лейтенанта Панюшкіна про результати засипки бійців загону зі спецзавданням, щоби стало зрозуміло, що боєздатність як і моральний дух партизан був явно не на висоті. «РАПОРТ О выполнении специального задания партизанским отрядом «К» (Карнаухова) С получением вашего задания направить в тыл к немецким оккупантам партизан для оповещения и предупреждения агентуры Александровского района командир партизанского отряда Карнаухов выделил 4-х партизан в мое распоряжение для инструктажа и соответствующей подготовки на случай задержки. Все подготовительные работы мною были проведены в течении суток. Выделенные партизаны К..., А..., Ф..., Г... мной были озадачены и соответствующим образом подготовлены к выполнению специального задания. 2-го июня с/г группа партизан была полностью подготовлена к выброске. О месте переправы и об осуществлении таковой в тот же (день) было договорено с командованием 296 с/д и 964 с/п. По линии командования 964 с/п в свою очередь была проведена соответствующая подготовительная работа к предстоящей переправе. В этот день переправа была сорвана в виду того что кто-то из разведчиков в/ч проколол лодку. Об этом случае были поставлены в известность командование ... НКВД 964 с/п и 296 с/д. Было решено переправу осуществить в ночь с 3 на 4 июня с/г. Но (и) после этого переправа 4-х партизан срывалась в течении 4-х раз. После проведенных 10-х суток на берегу Донца в сырости подготовленные партизаны просили несколько дней отдыха для поддержания своего здоровья. Командир отряда т. Карнаухов с моего согласия разрешил подготовленным партизанам 2-х дневный отдых. А мы тем временем опять договорились с командованием воинских частей о беспрепятственной переправе партизан в районе с.Студенок, откуда наилучший путь следования в Александровский район. 19 июня 42 г. я еще раз выехал к месту переправы и вновь обратился за содействием в особый отдел НКВД и к командиру 23 с/п. 5 с/д. (т-к в это время на том участке воинские части поменялись). Вся подготовка с активным участием ст. оперуполн. 23 с/п т. Гурбы проведена в течении 24-х часов, В ночь с 14 по на 15 июня с/г должна была состояться переправа партизан. Но несмотря на хорошую подготовительную работу, переправа была сорвана. Сорвана она была и в последующие два дня. Рассматривая срыв переправы исключительно только по причинам зависящим от воинских частей, мною об этом было доведено до сведения представителей командования и политотдела 9-ой армии, а также через ст. опер. ОО НКВД т. Гурбы - особый отдел 5 с/д... После 8-х срывов переправы партизан я не захотел больше в том (месте) переправлять, а стал отыскивать новую переправу. Посещая ежедневно переправу и находясь там в течении 10-15 дней выделенные партизаны стали жаловаться на простуду, общее недомогание, усталость и под этим предлогом отказались идти в тыл к (немцам) для выполнения поставленной задачи. Учитывая исключительную важность вашего задания, я добился от командира партизанского отряда выделить новых 3-х партизан... Личные дела на переброшенных в тыл противника 3-х партизан (Золотарева, Пархоменко и Шалашная) мною сданы нач. Славянского ГО НКВД для хранения. 25 июня 1942 года Зам.нач.Славянского ГО НКВД мл. лейтенант г/безопасности (ПАНЮШКИН)» Через місяць німці прорвуть фронт... Загін розбіжиться у двох напрямках: на Кавказ і на Волгу. Там, вже на Волзі, Карнаухову запропонують очолити нову групу. Десь у грудні 1942 р. на території Краснолиманського району за досі нерозголошених, міфічних обставин його заарештували німці. Незабаром його розстріляли. Вже після війни було складено міф про те, що радянські патріоти знайшли його тіло і переховували в таємній могилі до приходу червоних. А ось і справжня історія: тіло Михайла Карнаухова ніхто і ніколи не ховав як від німців, так і від своїх. В обласному архіві Донецької області є документ за підписом начальника УНКВД по Сталінінській області полковника держбезпеки Чекова, датований 11 липня 1943 р. про хід виконання розпорядження про виявлення місць поховання німецьких солдат та замордованих радянських громадян. «... 23/1111943 г. в яру около села Шандриголово найден был труп замученного гестаповцами командира партизанского отряда Карнаухова Михайла Ивановича. Труп перезахоронен. Акт об обнаружении трупа составлялся партизанами и работниками УГБ УНКВД по Сталинской области». Як і міф, озвучений одним зі слов''янських істориків про вбивство підпільниками бургомістра Виноградова, історія з партизанським командиром виявилася черговою легендою. В Слов''янську до березня 2002 року в міськвідділі СБУ зберігався взагалі унікальний документ щодо наслідків розслідування дій загону Карнаухова за підписом начальника 4-го відділу НКВД Гершкевича. Гершкевич запропонував загін ліквідувати як небоєздатну одиницю і тільки німецький наступ найвірогідніше не дав можливості зробити цього влітку 1942 р. До речі, подібний звіт за логікою має бути і у Партизанському архіві, що зберігався донедавна в Донецькому СБУ. Ніхто не героїзував слов''янських партизан зразу після визволення Донеччини від фашистів. Так, згідно виписки з протоколу № 16 засідання Бюро Слов''янського горкома КП(б)У від 19.01.1944 р. констатувалося: "1.Недостаточно была организована связь между группами, что послужило развалу группы Третьякова. 2. Командование отряда недостаточно вело борьбу с отдельными проявленнями недисциплинирования отдельных партизан, а также не вело строгой борьбы с отдельными проявленнями пьянки со сторони отдельных руководителей групп (Бороденко, Белявец, Воробьев). 3. Командование отряда не всегда своевременно выполняло указания Сталинского обкома КП(б)У и представителей штаба армии по ликвидации имеющихся недостатков в отряде. 4. Отметить, что командование отряда в июне месяце 1942 г. не интенсивно, организационно готовило отряд для борьбы с немцами в их глубоком тылу, что послужило основной причиной отхода отряда вместе с Красной Армией при наступлении немцев в июле 1942 года". Документ підписав секретар Слов''янського горкому Ф.Іванов. Ніяких заперечень він не викликав аж до 1962 року, коли у Донецьку вийшла книга В.Белявця "Донецкие мстители". Таких фактів можна навести безліч. Наприклад, у Луганську управління НКВД не знищило картотеки обласного адресного столу, міліцейську картотеку, у тому числі картки на залишених агентів. Німці все це наказали перекласти на 5 мов і через місяць агенти потрапили під ковпак СД та абверу. Наче знущаючись, відступаючи з Луганська в 1943 р. СД залишило повністю розшифровану радянську документацію зразка 1942 року в спадок СМЕРШу. Про це розповідає колишній співробітник КГБ, а нині відомий луганський історик Володимир Семистяга. "Грандіозні" досягнення партизан Донеччини дуже добре характеризує резолюція на звіті від 11 лютого 1942 року начальника НКВД по Сталінській області Зачепи за підписом новопризначеного наркома внутрішніх справ Сергієнка. Наведемо цю унікальну резолюцію в первозданному вигляді: "Неважно выглядят партизанские отряды Сталинской области. Бездеятельность, трусость, распад - это характерные черты отношения к отбору, организации и руководству. Видимо, лучшую часть отрядов и баз перехватили политотделы. 14 февраля 1942 года». Можна цитувати партизанські подвиги без кінця. Наприклад, в одному з південних районів області, місцевий начальник НКВД, вочевидь, будучи сильно п''яним, загубив списки партизанів і підпільників всього району. Декілька днів вони валялися по колгоспному полю і селяни збирали і зносили їх в сільраду. Партизанський рух, звичайно, діяв в цьому районі на висоті! А ось і ще більші прояви радянського патріотизму в партизанському загоні № 1 міста Дебальцева. «Часть бывших партизан, Орижко Иосиф, Новодранов сдезертировали из отряда и перешли на сторону врага. Орижко поступил старшиной волостным в Ямском районе (Северск), а Новодранов секретарем управы в том же Ямском районе... Бывший партизан Шишко Леонид, в прошлом петлюровец, тоже перешел на сторону врага и поступил в Ямский район городским головой». (ДОДА. - Р -1136. - оп. 3. - спр. 176. - стор. 15). Тому не дивно, що НКВД в повоєнних звітах часто вказувало, що залишені партизанські групи (південь Донеччини) замість боротьби з німцями включалися в організацію німецької окупаційної адміністрації в районах. Саме оприлюднення таких фактів і боїться Донецька влада. Німцям протистояли спецгрупи НКВД (їх було декілька) і самоорганізовані групи червоних підпільників. Останні часто контактували з оунівським підпіллям Донеччини. Саме вони, утворені за власною ініціативою та діявші згідно обставин, врятували честь мундиру Донецького обкому КП(б)У після закінчення війни. КОНТАКТИ З МІСЦЕВИМИ КОМУНІСТИЧНИМИ ГРУПАМИ У спискові складу кооперативу товариства «Просвіта» 1942-1943 рр. є принаймні 4 прізвища осіб, що проходять водночас по спискам підпільної групи «Форпост», підпільно-патріотичної групи В.С.Єсипова (підпільний госпіталь) та «Народный мститель». 1. Фрунзе Любов Родіонівна - група "Форпост". 2. Семейко Зінаїда Костянтинівна - підпільний госпіталь. 3. Степко Марія Іванівна - підпільний госпіталь. 4. Крилова Лариса Іванівна - група «Народный мститель». Водночас, відомо, що в 1974 та 1976 роках ці жінки були визнані на місцевому та донецькому рівнях учасниками комуністичного підпілля. В чому ж тут річ? Зараз вже не є сенсацією той факт, що підпілля ОУН і комуністи на терені області йшли на співпрацю одне з одним. Така ситуація спостерігалася у Маріуполі і Ольгінці (Волноваський район). Не був виключенням і Слов''янськ. На сьогодні з документів відомо, що керівники «Просвіти» знали про наявність в їх рядах комуністів і комсомольців. Однак не тільки не видавали їх німцям, а й активно допомагали перш за все в забезпеченні різного роду продуктами. Так, зокрема, секретар Войтенка Олена Деретич у своїй пояснювальній записці до НКВД стверджувала, що її перший керівник ручався за колишніх комуністів перед німецькими органами влади. Це ж стверджував і на першому своєму допиті 26 лютого 1943 р. голова «Просвіти» Семен Посунько. На вимогу німців назвати хто є в «Просвіті» з колишніх червоних ні Посунько, ні його заступник Федір Черник нікого не виказали. Слідчим НКВД було це відомо з самого початку оперативної розробки просвітян, одначе українська громада дізнається про цей факт лишень тепер. І оунівське, і самоорганізоване більшовицьке підпілля діяли у Слов''янську не заважаючи і не підставляючи одне одного. Їх керівники чітко розуміли чим закінчиться міжусобиця. Можливо, після цієї публікації в архівах СБУ знайдуться документи про певні кулуарні домовленості між ідеологічно різними підпіллями, а можливо, захочуть поділитися спогадами останні ще живі учасники обох рухів. Приклад Маріуполя, де в справі М.Фененка знайшлися підтвердження про таємні домовленості на місцевому рівні між групою ОУН і комуністами дає нам право підозрювати про існування аналогічної домовленості і в Слов''янську. Поки ж що точно відомо одне: ніхто із слов''янських активістів комуністичного підпілля не свідчив на процесах проти заарештованих просвітян. Таких матеріалів не виявлено в карних справах С.Посунька, Д.Граховецького, Ю.Онищенка, С.Войтенка, О.Гелетька та коректора «Донецької газети» Литвинової. Це робить їм честь. ЛІКВІДАЦІЯ ПІДПІЛЛЯ ТА "ПРОСВІТИ" РАДЯНСЬКИМИ ОРГАНАМИ Ліквідація "Просвіт" почалася з того, що радянські війська на початку 1943 року, прорвавши німецьку оборону зайняли Північний Донбас. Вони пробули лишень два тижні, але встигли достатньо налякати місцеве населення як своєю поведінкою, так і терором. Водночас, співробітники НКВД опитували залишену 1941 року агентуру, одночасно поповнюючи й розширюючи мережу своїх сексотів. За тими документами, що їх має в своєму розпорядженні автор, після того, як совєти були відкинуті за Донець, число їх "людей" у Слов''янському районі збільшилося по деяким селам на 150-300%. Саме "доброжелатєлі" з місцевих видали голову "Просвіти" Семена Посунька та секретаря "Просвіти" Клавдію Сіренко. 26 лютого їх було заарештовано й тоді ж допитано. Ми маємо обидва тексти допитів, тому можна сказати, що крім загальних характеристик організації й головного активу (вже й так добре відомого), ні Посунько, ні Сіренко нічого суттєвого не назвали й нікого не здали чекістам. Доля цих двох просвітян склалася по-різному тоді, на початку ранньої весни 1943: Посунько під час відступу радянських військ у ніч на 3 березня (дата приблизна) з-під конвою втік, а Сіренко було випущено на волю. Тоді, в перший прихід 43-го, НКВД часто так чинило з арештованими за не дуже суттєві злочини перед владою. А можливо, ми чогось і не знаємо... Тим не менш перші матеріали по слов''янським патріотам опери вже отримали. Свідчення Посунько і Сіренко піддали аналізу й перевірці. На початку березня радянські війська спішно відступили. Не змігши вивести з оточеного німцями Слов''янська біля 700 в’язнів місцевої в’язниці, їх розстріляли прямо на Слов’янському курорті. Саме після цих страт дуже багатьох не дорахувалися родини міста. Ще невідоме число в''язнів пропало за Дінцем в фільтраційних таборах. Лиманський район став місцем, де швидко судили й стріляли. Там зафіксували факти розстрілу дівчат, що мали інтимні стосунки з німцями. Їх було вбито в першу чергу разом з немовлятами, хоча тоді цим малюкам було не більше року. Частину чоловіків і жінок мобілізували до війська. Необмундированих і ненавчених їх зразу ж кидали у бій де вони й у більшості загинули. Зокрема, така доля спіткала директора Прилеснинської школи Мірошниченка, який загинув майже одразу після свого призову до Радянської армії. Саме розстріли й мобілізація надзвичайно прорідили лави просвітян. Але випробування лишень почалися... Другий дзвіночок продзвенів, коли заарештували Олександра Олексійовича Гелетька, активіста "Просвіти", якого НКВД підозрювала у приналежності до ОУН. Треба сказати, що лікарня імені Леніна в Слов''янську поза всякими нормами була перенасичена радянськими сексотами. Всі ці "Максимови", "Жанни", "Майковські" не занадто піклуючись про результат своєї роботи у якості лікарів і медсестер, дуже ретельно фіксували роботу своїх перших керівників. Коли війська радянців вперше зайняли Слов’янськ, частину "Жанн" і "Максимових" мобілізували на фронт. Але інформацію про "зрадників" вони передати встигли. Гелетька "здала" його ж співробітниця по роботі на швидкій допомозі, де останній був керівником. Ця особа назвала лікарів, що були в "Просвіті". Андрій Волошко, Віталій Чигиринець, Олена Олександрова. Автору невідомо, як склалася доля цих трьох просвітян, але Гелетько тоді ж отримав свою першу "десятку" за зраду Батьківщини й націоналістичну контрреволюційну роботу. І хоча нічого суттєвого НКВД з нього по діяльності в "Просвіті" не витягнуто, довідка з його свідчень теж лягла в "дело" Слов''янської "Просвіти". На початку вересня 1943 р. до Слов''янська вступили частини Червоної армії. Буквально наступного дня НКВД почало збирати повідомлення своєї агентури. По "Просвіті" найбільшу кількість доносів написала агент "Соловйова". Її ім''я та прізвище невідоме, знаємо тільки, що ця особа мала доступ до документації міськвно і скоріш за все там працювала. Спочатку вона подала на двох сторінках «Список учителей, которые всеми способами помогали немецким оккупантам» (7.10.1943 р.). З названих десяти прізвищ семеро мали відношення до «Просвіти» та УАПЦ. Цей донос спричинив арешт Дмитра Граховецького. Далі агент "Соловйова" подала ще два, датовані дванадцятим та тринадцятим жовтня. У першому вона назвала просвітян Мартиненко Т.Т., Бенько А.І., Іннокову А.А., надавши їм самих негативних характеристик з точки зору радвлади, а у другому подала, на її думку, коротку характеристику самої організації: "Просвіта" це фашистсько - націоналістична організація, до якої приймали тільки українців. Коли подала заяву вчителька Тороганесова Е.И., то Граховецький заявив, що приймають лише українців. Ця організація мала на увазі виховувати молодь в націоналістичному дусі, розвести ворожнечу між націями, розбити спаяність народів СРСР. Німці давали всі плани, вказівки як працювати. Було спеціально видано брошуру під заголовком "Основні принципи навчання" в допомогу вчителеві. Німці вважали себе, як вища раса народності, проводили агітацію і пропонували це розповсюджувати через членів "Просвіти", що українці є далекі родичі німців, трудолюбиві, багато чого запозичено від німців, як-то святкування ялинки і інше, і що німці найкраще поважають українців і вони в першу чергу повинні за це відплачувати своєю працею для німців. «Просвіта» часто збирала збори і ставила собі якісь завдання, були виступи. Спеціально було встановлено, що кожен член "Просвіти" повинен чимсь допомогти для проведення національної пропаганди. А саме всі члени "Просвіти" повинні зробити доповідь на зазначені теми які вироблялись верхівними особами і роздавались членам "Просвіти". Особливо часто виступав Веселовський і проводив націоналістичну політику. До цього прикладаю брошуру "Основні принципи навчання" 13.10.1943 р. "Соловйова" Задля розробки широко розгалуженої, на думку чекістів, української націоналістичної організації було завербовано декілька осіб, що діяли під псевдонімами "Петрова", "Степанов", "Невская", «Тургенєва». Як правило це були рядові вчителі, що далі встановлення місця проживання розшукуваних просвітян не пішли, тому ми і не називаємо їх прізвищ. Але задля історії, і для роздумів колишніх сексотів друкуємо їх доноси повністю. Дополнительно установлено члены «Просвиты»: Белинская Мария Николаевна, пенсионерка, проживает ул.Бытовая, против базара, Веселовский - сейчас работает на вокзале в какой-то школе. При немцах работал бухгалтером при учительском кооперативе. Довожу до сведения, что член «Просвиты» Рыбчанский Тихон Иванович зав. учебной частью Пединститута до оккупации города Славянска, а во время оккупации - инспектор школ. Летом 1943 года за два месяца до отступления немцев - выехал в Полтавскую область. Михайловский появился в г. Славянске во время оккупации, проживал на хуторе Черевковке, был редактором газеты «Донецкая газета». Кроме того читал на учительских курсах летом 1942 года об украинских писателях, главным образом, о репрессированных писателях. Шинкарь Петр Михайлович до оккупации преподаватель химии в транспортной школе и инспектор школ. Во время оккупации - завгороно, член городской управы, член «Просвиты», арестовывался немцами и увозился в г. Сталино. Онищенко Юрий Павлович до первого отступления немцев - был редактором газеты «Донецкая газета», член «Просвиты», читал на учительских курсах украинскую мову, выехал в г.Киев в феврале 1943 г. Черник - проживал на вокзале, работник транспорта, член правления «Просвиты», из гор. Славянска выехал. Стародуб при оккупации работал в учительском кооперативе системы снабжения, был арестован немцами и увезен. Мною установлено, что членами «Просвиты» были: 1) Грузинская Екатерина Федоровна - зав НОШ № 6 2) Белобаба Мария Григорьевна -учительница 5 школы и Педшколы 3) Федина Зоя Акимовна - не работает 4) Мартыненко Татьяна Тимофеевна - зав. Хоз. Школы № 15 5) Бабура Иван Иванович - место работы не знаю 6) Кемарский Сергей Михайлович - работал в школе № 15 7) Александрова - врач 8) Штефан Галина Михайловна - живет по пер.Почтовый №З или 5. В обществе «Просвита» устраивались литературные вечера, разбирали украинскую литературу. ".. .Установлена работающей в г. Славянске в артеле «20 лет Октября» Мартыненко Татьяна Тимофеевна, которая входила в украинско-националистическое общество «Просвита». Мартыненко работала при немцах зав. магазином, зав. рестораном и затем горуправой была выдвинута на должность заведующей женским отделом биржи...Как член националистического общества, антисоветски себя проявляла..." На бік НКВД перейшов голова кооперативу Анатолій Веселовський, отримавший псевдо "Веселий". Непрямі докази говорять про те, що книгу складу просвітянського кооперативу НКВД передав саме він. Веселовський не був засуджений і був після закінчення ліквідації українських патріотів на початку 50-х переселений невідомо куди. Агент "Іванов" - особа, що керувала певний час міськвно Слов''янська в часи окупації, теж почав працювати на чекістів. Він брав найактивнішу участь в написанні різноманітних біографій, резюме, використовувався як довірена особа в розкритті "злочинних намірів" залишених на свободі просвітян. Цим двом сексотам просвітяни завдячують своїй подальшій мученицькій долі. Їх юдина робота принесла найбільше шкоди, бо навіть архів міськвно у повному обсязі був збережений і виданий чекістам. Але не всі ставали юдами. Ми маємо в своєму розпорядженні рапорт старшого лейтенанта міліції Цупікова про фактичний саботаж щодо видачі документів кооперативу "Просвіта" з боку одного з його керівників Пархоменка Петра Пимоновича. На пропозицію опера видати списки організації, Пархоменко, прикинувшись дурником віддав Цупікову список 28 осіб працівників типографії на отримання муки. Зрозумівши, що він пошився в дурні, і зазначивши в рапорті, що Пархоменко не може бути використаний у якості донощика, Цупіков прохав своє керівництво дати "дальнєйшиє указанія" щодо кандидата на ув''язнення. Але старшому лейтенантові не повезло. Поки два місяці тягнувся розгляд рапорту, 16 травня 1944 р. Петро Пархоменко помер. Йому вдалося вийти чистим і не стати черговою жертвою або черговим "стукачом". Слідство над заарештованими Дмитром Граховецьким та Юрієм Онищенко не дало чекістам нових імен. Розкрити організацію ОУН (б) їм не вдалося. Ба, вони навіть не здогадувалися про її існування до 1945 року. Справа "Просвіти" Слов''янська вважалася завершеною. Лишень довгий язик Олександра Гелетька, що мав дурість спочатку розпатякати про організацію, сидячи в таборах, а потім клюнувши на чекістську агентурно-оперативну комбінацію, відкрив нову серію в історії знищення українського патріотичного активу Слов''янська. 14 квітня 1945 року Оперативним відділом Кривощоківського табору м.Новосибірська за контрреволюційну терористичну діяльність в цьому таборі був заарештований з/к Гелетько Олександр Олексійович. На слідстві окрім проведення контрреволюційної діяльності і створення в таборі антирадянської організації, що вилилося у спробі зв''язатися з емігрантською групою "Спасение России", дійсно існувала на той час в м.Харбіні та утворенням сталого зв’язку між таборами Сибіром і Харбіном, виплили інші не менш цікаві обставини стосовно зв’язків Гелетько з Україною. Знаходячись в ув''язненні, О.Гелетько спробував протягом 1944-45 рр. зв''язатися через свою знайому в Слов''янську Ольгу Діцьку з членами "Просвіти", які на його думку продовжували боротися за Самостійну Україну і не були розкриті органами НКВД. Розповідаючи своїм друзям про зв''язки на Україні, Гелетько особливу увагу звернув на факт повернення у Слов''янськ з концтабору, куди його запроторили німці, лікаря А.К.М’якушка. Гелетько стверджував що М’якушко - старий український діяч періоду петлюрівщини і гетьманщини. Він створював "Просвіти" ще у 1917-18 рр., був активним поборником Самостійної України, членом ОУН, співорганізатором "Просвіти" в Слов’янську. Головне, що зацікавило НКВД зі змісту розмов Гелетька - твердження останнього, що повернення М’якушко до Слов''янська пов''язане з продовженням діяльності оунівського підпілля в Донбасі. Не треба пояснювати, який дарунок зробив своїми розмовами Олександр Гелетько "органам". Слідча машина запрацювала на повну катушку. Із в''язня вибили все: про підпільну українську організацію Дніпропетровського медичного університету, в яку начебто завербував Гелетька його однокурсник Григорій Бортник, і що начебто сам Гелетько залучив до неї мешканців Дніпропетровська Ф.Г. Пробий-Голову та Леоніда Голуба в середині 1937 року (це в самий "урожайний" рік репресій в Радянському Союзі!), але головне – Гелетька змусили дати свідчення проти фігурантів справи Слов''янської "Просвіти", яких саме у цей розробляли як українців, підозрюваних в приналежності до ОУН. О.Гелетько назвав членами правління товариства С.Посунька, Ю.Онищенка, С. Потєхіна (співредактора "Донецької газети"), Чернявського (особа не встановлена), підтвердив причетність до організації Волошка Андрія (лікаря), Савелія Шевченка (вчителя школи № 2, лектора на курсах для учнів 8-10 класів), Квітку, Олександрову. Також, в ході слідства виявилося, що Олександр Гелетько передав через особу, яка не була встановлен, 5 листів на Україну. Три з них було призначено мешканцям Слов''янська - Клавдії Квітці, А.М’якушкові, С.Л. Посуньку, й два до Дніпропетровська - своєму братові Павлові Гелетькові і Григорію Бортнику. Слідство йшло неспішно декілька місяців. За цей час обставини докорінно змінилися в Слов''янську. Треба зазначити, що міськвідділ НКВД з невідомих причин працював над свідченнями Гелетька, що пересилалися з Новосибірська до Слов''янська дуже повільно. Та й чого їм власне було поспішати? Багатьох просвітян було засуджено ще 1944 року (зокрема Д.Граховецького та Ю.Онищенка), на С. Посунька і С. Войтенка місцева агентура вже надала інформацію, інші, як О. Олександрова, були мобілізовані і зникли у вирі війни (до речі долю сестер Олександрових Олени Миколаївни - лікаря, відповідальної за збір членських внесків в "Просвіті", та Марії Миколаївни - шкільної вчительки, авторові так і не вдалося встановити). Одна з головних фігурантів справи - Квітко Клавдія Миколаївна, після тяжкої хвороби померла влітку 1945 в самий пік розвитку подій. А мертвих до в''язниці посадити не могли навіть чекісти. В цьому ряду одинокою фігурою лишилася постать лікаря Артема Калістратовича М’якушка, за яким НКВД вело нагляд ще з початку 30-х рр. Але М’якушко вів себе надзвичайно обережно, матеріалу на себе не давав, й поступово, після кількох невдалих спроб вибити санкцію на його арешт так і лишився під наглядом, але на волі майже до самої смерті. Ретельно розроблена операція, що розтягнулася по території між Україною і Сибіром на Слов''янському відтинку для чекістів закінчилась майже нічим в сенсі нових присудів щодо членів ''Просвіти" і ліквідації осередку ОУН (б). Варто сказати на закінчення цієї історії ще декілька слів. Гелетьку, на відміну від своїх побратимів з "Просвіти", повезло менше. Після жахів табірного слідства він отримав новий строк. Смерть Сталіна його звільнила як і багатьох інших. 1958 року Олександр звернувся в прокуратуру з проханням переглянути новосибірську справу. У ході перевірки виявилось, що замість зв''язку з Харбіном й емігрантською організацією "Спасение России" Олександру Гелетькові табірний опервідділ "організував" зустріч зі своїм агентом, який і спровокував останнього на листи в Україну, мотивуючи це тим, що в нього є людина, яка передасть їх адресатам. Стало відомо також, що копії цих листів акуратно лягали в табірну справу в''язня, яку вів опервідділ паралельно з оперативною комбінацією по виявленню небезпечних елементів в середовищі політв''язнів. Сама спецоперація проводилась з масштабом, але по суті своїй була ще однією дутою "справою" зразка 30-х років. Олександра Гелетька реабілітували з формулюванням за недоведеністю звинувачення. У тому ж 1958 його реабілітували і по справі 1943 року. До 1991 року він лишався єдиним з членів товариства "Просвіта" Слов''янська, реабілітованим ще до падіння комуністичного режиму в СРСР. Однак О.Гелетько все ж таки від гріха подалі виїхав до Білорусі, де прес на оунівців був не таким щільним. Це врятувало його від переслідувань в подальшому з боку органів КГБ СРСР (Джерела: карна справа О.Гелетька 1943 року - Полтавське СБУ, карна справа О.Гелетька 1945 року - ФСБ м.Новосибірськ, "Список по учету:" - архів автора). Справа Валентини Сіренко Останнім акордом в ліквідації Слов''янської "Просвіти" була справа над її секретарем Валентиною Сіренко. 19 серпня 1948 року суд в Івано-Франківську засудив В. Сіренко та О. Арсенич на 25 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав. Строк зачислили з 13 травня 1948 року. Обох відправили в табори Карагандинської області. Хто ж така Валентина Сіренко? В "Просвіті" Слов''янська їх було дві - Клавдія і Валентина. Мати й донька. Обидві вели діловодство організації, тобто виконували роль її секретарок. Клавдію Никифорівну НКВД заарештувало ще навесні 1943-го, і доля її до сих пір лишається невідомою (окрім того, що на початку 1948 року вона була живою і мешкала у Слов'' янську). А ось Валентині пощастило, на волі вона пробула до травня 1948 року. До заяви, поданої при вступі на історичний факультет Слов''янського Учительського Інституту 10.01.1944 року Валентина доклала свою коротку біографію. Народилася в м. Білгород 1920 року (зараз Бєлгородська область Росії) в родині службовця-залізничника. В місті Барвінкове 1938 року закінчила десятирічку і вступила до Харківського бібліотечного інституту. 1939 року перейшла на річні педагогічні курси фізмату при Харківському Облоно. Після закінчення курсів Валентина Сіренко поїхала працювати в с.Старовірівку, до початкової середньої школи. Водночас, заочно продовжувала навчатися в Харківському Педінституті. Такий стан тривав до літа 1941 року. Після початку війни повернулася до Слов''янська, до якого за офіційними даними з родиною переїхала ще 1929 року. Далі Валентина Сіренко звичайно не вказувала в офіційній біографії, що під час німецької окупації Слов''янська разом з матір ю працювала у "Просвіті" та школі. Зазначила лишень, що зиму 1943 року перебувала на посаді вчителя початкової школи № 42, а потім перейшла до НСШ № 43. Батько її в цей час працював службовцем на станції Слов''янськ. На навчання В. Сіренко до інституту прийняли, який вона успішно закінчила 1946 року. За розподілом її надіслали до Станіславської (нині Івано-Франківської) області в с. Нижній Березів Косівського району. За два роки вона досягла посади завуча семирічної школи. А далі період її життя на Західній Україні найкраще описав Петро Арсенич - доцент Прикарпатського університету ім. Стефаника, що працював в СБУ Івано-Франківської області з її судовою справою № 5120. " У вересні 1946 р. до неї прийшли три повстанці, вони рекомендували їй добре вчити дітей, не вербувати їх у піонери. Вдруге В.Сіренко зустрілася з повстанцями у жовтні 1947 р. на квартирі дочки С. Фічича Арсенич Олени (1900-1984) - зв''язкової ОУН, де з нею і мав розмову керівник кущової боївки ОУН "Стародуб" - Арсенич Микола, син Василя (1907-1949), (загинув у Верхньому Березові разом з сотником Гамалією). Він вів розмови на різні політичні теми і запропонував їй передавати повстанцям час від часу радянську пресу, аби вони могли краще орієнтуватися в тогочасній політичній ситуації. В. Сіренко - з боязні, а чи з переконання - дала згоду на співпрацю. Незабаром вона одержала через Олену записку із проханням передати пресу і політичний словник. Виконуючи доручення, вона передавала Стародубу й листи, в яких поділяла погляди повстанців, заохочувала їх до справедливої боротьби проти більшовицького режиму. Перший лист, написаний 18.ХІ. 1947 р. починався так: "Слава Україні!" Одержала Вашу записку і дякую...! далі "не можна чекати правди від азійців, розбійників, жидів, що сидять у Кремлі. Правда переможе. Будьте обережні. Пильнуйте за своїм життям. Ви роками боролись і зуміли зберегти своє життя, то зумійте зберегти його тоді, коли до вашої перемоги і здійснення ваших ідей, яких бажає більшість поневоленого українського народу, лишилося декілька місяців. Безумовно цій перемозі допоможуть зовнішні сили - справжні демократичні країни, які вже озброїлись і озброюються проти азійського комунізму. Привіт УПА" У другому листі від 1.03.1948 р. вона просить вибачення, що не може дістати журналу "Сучасне і майбутнє" та політичного словника і повідомляє, що передає тільки журнали "Україна" № 10 та 12 за 1947 р., в яких не може читати брехню та дивитися на портрети Леніна і Сталіна - цих ідіотів, що знищили кращих людей України. Вона пише: "Безумовно, Ленін будував би комунізм іншим шляхом - не тільки терором та репресіями і голодівками.. .Я ніколи не симпатизувала існуючим порядкам. Я з дитинства від впливом батьків стояла за здійснення ідей, за які Ви боретеся зараз, і хоч я слухала їхню безглузду, шалену брехливу агітацію, на яку вони витрачають величезні кошти, бо мусіла слухати... Бажаю, щоб Ваша боротьба увінчалася ореолом перемоги, а більшовикам бажаю, щоб швидше настав день варфоломеї для них. Слава героям України!" У третьому листі від 22.03.1948 р. повідомляє що, мабуть, поїде додому і не повернеться, але буде згадувати чарівну красу Карпат, надіється, що "іскра із Заходу, яку ми і так довго чекаємо, в цьому році повинна залетіти до нас, від якої спалахне полум''я в демократичних країнах Європи. Ну, сволочі Англія і Америка! Чому вони так довго тягнуть, чому не подадуть руку помочі багатостраждальному народу, який задихається від неволі, безмірної праці, голоду і холоду. Ну, бажаю їм, щоб їм прийшлося пожити так, як нам, а нам так, як їм". І далі передає зміст листа своєї матері про великі черги за хлібом, які займають о 6 годині ранку, що в черзі задавили 8-ми літню дівчину і запитує: "До яких пір ми будемо терпіти? Навіщо таке життя? Нещасливі, ми тим, що наш вік припав на час сталінського раю. Сподіваюся, що скоро-скоро хмари розійдуться, сонечко засвітить і люди вільні будуть." Та на жаль, тоді не здійснилися сподівання вчительки. її було звинувачено в тому, що вона, радянська вчителька, вступила у зв''язок з ворожим бандерівсько-оунівським підпіллям, що в листах писала наклепи на керівників партії та уряду, закликала до збройної боротьби, мала негативний вплив на вчительку Перевертень О.В". Востаннє Валентина Сіренко лишила по собі слід у Слов''янську у серпні 1956 р. Звільнившись з таборів Караганди і повернувшись до батьків колишня студентка прийшла за дипломом до Слов''янського педінституту, який так і не встигла отримати після закінчення істфаку у 1946 р. У своїй заяві вона писала, що своєчасно його не одержала у зв''язку з тим, що була заарештована органами МГБ і лише в липні 1956 р. "... знову стала вільною громадянкою". На мою думку, ці кілька останніх слів багато говорить за характер Валентини Сіренко. Схоже каятися вона не збиралася, але й жити у рідному місті колишній оунівці і просвітянці КГБ дозволити також не могло. Диплом їй видали. Після цього вона зникла з полю зору назавжди. На початку 90-х Валентину Сіренко реабілітували. Та судячи зі статті в Івано-Франківському "Новому часі" Служба Безпеки України не знайшла її слідів. Що з нею сталося після осені 1956 р. поки що залишається невідомим. На цьому можна вважати історію Слов''янської "Просвіти" періоду революції та II Світової війни завершеною. До відродження організації у 1989 р. лишалося довгих піввіку. До отримання облаштованого приміщення для своєї роботи ще більше - 60 років небуття і замовчування... Постскриптум: сьогодні в Донецькій області тільки у Слов''янську відроджене товариство "Просвіта" має власний будинок, наданий підприємцем В.Малюгой. Усі інші осередки часто не мають навіть змоги орендувати приміщення для зборів свого активу... СКОРБОТНИЙ МАРТИРОЛОГ До середини 1946 р. НКВД підбивало підсумки знищення "Просвіти". Головні керівники були засуджені. 1. Семен Посунько - голова "Просвіти" - на 10 років таборів. 2. Дмитро Граховецький - голова "Просвіти" - на 15 років каторги. 3. Юрій Онищенко - редактор "Донецької газети" - на 20 років каторги. 4. Сергій Войтенко - голова окружного кооперативу - на 10 років таборів. 5. Марія Литвинова - коректор "Донецької газети" - на 10 років таборів. 6. Олександр Гелетько - активіст "Просвіти" - на 10 років таборів. Ще частину просвітян засудили за іншими звинуваченнями. Петра Шинкаря, його брата Макара Шинкаря, Тихона Рибчанського і Дмитра Михайловського було оголошено у всесоюзний розшук. Двоє з них - П. Шинкар і Д. Михайловський потрапили до таборів ДІПі та виїхали згодом до Америки. Петро Шинкар через декілька десятиліть став відомим діячем української діаспори. Доля його брата Макара, який за інформацією радянських агентів 1943 р. був мобілізований до Червоної Армії скоріш за все склалася трагічно. Його прізвище ніде не згадується в опублікованих списках учасників війни по Донецькій області. Це дає право нам стверджувати, що його ліквідував СМЕРШ. Тихона Рибчанського, шо працював до війни проректором Слов''янського Вчительського Інституту і одночасно був завідуючим Славпедшколи за інформацією, що її надала авторові дружина ректора І. К. Деркача, захопив СМЕРШ разом з сім''єю на березі Південного Бугу. Його дружина Біла повернулася до Слов''янська а Рибчанський безслідно зник. Доля його невідома, проте прізвища "Рибчанський" не рекомендувалося вживати в стінах його рідного педінституту до 1991 р. Не згадується воно і сьогодні на сторінках історій факультетів новоутвореного Педуніверситету. Та попри всю гіркоту судів і страт, на яких прирекли арештованих просвітян органи НКВД і СМЕРШу, найбільш тяжка доля випала тим, хто лишився на волі під недремним наглядом радянської влади. Вже 1944 р. міський відділ освіти склав "Список учителей, изменников Родины...". Характерно, що з 23 вчителів внесених до нього - 12 були членами "Просвіти", а ще одного - радянського агента "Хипуна", зав. міськно зарахувала до "ворогів народу" через незнання його неофіційного статусу на службі у німців. їх всіх чекала принизлива перевірка на лояльність. І коли таким, як Катерина Граховецька (дружина голови "Просвіти") і Марія Білобаба (методист відділу освіти при німцях, викладач педінституту) дозволили працювати за фахом насильно перевівши у 1944 р. до Макіївки, просвітянці Тетяні Мартиненко працювати вчителькою не дозволили. Ще у 60-х вона торгувала на базарі крейдою "на мисочки". Радвладі місцевого рівня було чудово відомо чия була заслуга у тому, що покинуті 1941 р. вихованці дитячих будинків не померли з голоду та не були розстріляні фашистами. Також міськвно, що саме Мартиненко допомогла отримати роботу за фахом під час окупації виключно всім бажаючим вчителям Слов''янська. Вона ж була ініціатором організації кооперативу вчителів, буфету, їдальні тощо. І це все для радянців лишень зайвий раз підтверджувало її потенційну небезпечність у випадку роботи на посаді вчительки. Високоосвічена, авторитетна у своєму колі, Тетяна Мартиненко не могла бути повністю контрольованим гвинтиком в радянській системі освіти. Тому вона й дожила свого віку у злиднях. Скільки подібних їй вчителів були позбавлені роботи за фахом зараз вже ніхто не скаже. 1990 року свій архів знищив КГБ, а 1991 року - Комуністична партія. Окрім списку загально підозрілих педагогів поданого міськвно до НКВД було складено ще один - окремий список вчителів членів "Просвіти". Вони були на особливо секретному нагляді. «СПИСОК Учителей г.Славянска - членов «Просвита» по 2. № Фамилия, имя и отчество Место работы и должность в период немецкой оккупации Место работы в данное время Людвиченко А. Б. Воспитательница д/д № 1, учительница, кухонная работница в столовой Райсоюза СШ №15 учительница младш. классов Мартыненко Т. Т. Зав. д/д № 1, зав. столовой учителей, зав. стат. отделом НШ № 6 учительн. мл. классов. Зав. мастерскими д/д 3. Штефан Г. В. Официантка, буфетчица столовой учителей, статистик НСШ № 4 Черевковка, учительн 1-4х кл. Чернявская Л. Ф. Ночная няня д/д № 1, инспектор соцобеспечения, учительница СШ № 15 преподаватель 5-7 кп. (математик) 5. Грудзинская Е. Ф. Зав. нач. школой №6 НШ №13 учительница мл. классов 6. Шелест А.Л. Кухонная раб. Учительской столовой, ра. макаронной ф-ки, воспитатель спецдома, кладовщица столовой «Просвиты» НСШ № 5, учит. 1-4х кл. 7. Киселева Продавщица воды в киоске, буфетчица в клубе СШ № 2 учит. 1-4х кл. 8. Ковбаса И. А. Завхоз учительской столовой Счетный работник около Близнецы 9. Кемарский Преподаватель Химтехникум 10. Мятович К.И. Зав НСШ №5 Горкоммунхоз управдомом 11. Веселовский А.Е. Бухгалтер учительской столовой, зам. председателя учительского кооператива Транспортная школа 12. Костенко Учительница, работница макаронной ф-ки, раб. на... Учит. Институт 13. Квитко К. Н. Составляла учебник Неработает 14. Квитко М. Н. Не работала Не работает 15. Федина З. А. Продавщица в учительском кооперативе Содовый завод 16. Красная М.Ф. Воспитательница д/д № 3 Столовая изоляторного завода 17. Снесарева Г. Буфетчица в кино, продавщица в м-не «Просвита» 18. Войтенко С. А. Директор райзаготконторы Уехал с немцами 19. Александрова Врач, сборщик членских взносов І вже на основі всіх наявних компрометуючих матеріалів, було складено третій узагальнений список слов''янських просвітян у кількості 30-ти осіб їх усіх було взято на картотечний облік Слов''янським НКВД. Цей документ датований 1945 роком за підписом тодішнього начальника міськвідділу Степана Панюшкіна: «Поименованные лица в списке взяты на картотечний учет 6.04.45г. СПИСОК участников «Просвиты» 1.ШИНКАРЬ Петр Михайлович, при немцах был Заведующим Отдела Народного Образования при Гор. Управе, а в Просвите был председателем. 2.ПАСУНЬКО, имя не знаю, работал Главврачем Поликлиники, был членом Просвиты. 3.ГРАХОВЕЦЬКИЙ Дмитрий Денисович, учитель был также председателем Просвиты. 4.ЧЕРНИК Федор Сергеевич, ранее работал на Кислотоупорном заводе там же работал и при немцах. В настоящее время не знаю где он, его еще в 1943 г. Арестовали немцы. 5.АЛЕКСАНДРОВА имя не знаю, работает в настоящее время врачем в поликлинике гор. Славянска. При немцах также работала врачем. 6 БАБУРА Иван Иванович, при немцах был зав. магазина «Просвиты», в настоящее время не знаю где он. 7 ФЕДИНА Зоя Акимовна. Учительница, при немцах была продавцом в магазине, в настоящее время работает на содовом з-де в конторе, лет 40. 8 ПАРХОМЕНКО Петр Пимонович при немцах был председатель учителей, после этого был в типографии слесарем. В настоящее время проживает в городе, работает в каком то учреждении по Заславской улице. 9 ШТЕФАН Анна Васильевна, учительница, при немцах работала буфетчицей в столовой «Просвита» 10 ШЕЛЕСТ Александра Петровна Учительница, при немцах была кладовщиком в Просвите. В настоящее время учительница школы № 5 11 ЛЮДВИЧЕНКО Александра Васильевна Учительница, при немцах работала воспитательницей детдома. В настоящее время СШ № 15, учительница 12 КВИТКО Клавдия Николаевна. Учительница, в настоящее время не работает, проживает Нагарная ул. № 45, издатель учебников 13 КВИТКО-БИЛИНСКАЯ Мария Николаевна, учительница, старая проживает там же 14 КРАСНАЯ Мария Федоровна воспитательница детдома № 11-3 работает на изоляторном заводе в столовой 15 МАРАПУЛЕЦ имя не знаю, проживает Н.Славянск. Церковный староста. В настоящее время не известно где он 16. БОТВИН имя не знаю, при немцах работал бухгалтером в детдоме. В настоящее время не известно где. Он сам проживал в пос Н.Славянск 17. ВЕСЕЛЕВСКИЙ Анатолий Ефимович, учитель, при немцах был председатель учительского кооператива, проживает пос. Ново-Славянск, работает в транспортной школе №... 18. КОДЕНКО. Учительница, при немцах работала учительницей в настоящее время работает учительницей шк. № 5 19. КОВБАСА Иван Андреевич. Учитель, при немцах был завхозом учительского кооператива, в настоящее время работает в одной из школ города 20. КЕМАРСКИЙ Сергей Михайлович Учитель. В настоящее время работает в школе на транспорте. 21. ПОНОМАРЕВ При немцах работал в драмкружке, в настоящее время работает в промкомбинате по ул. Ленина. Проживает ул. Искра № 7 22. МИРОШНИЧЕНКО, имя не знаю, проживал по ул. Тургеневская в настоящее время нет его, уехал с немцами 23. ВОЙТЕНКО Сергей Антонович. Учитель, при немцах был директором заготконторы. Ушел с немцами 24. СИРЕНКО Клавдия Никифоровна, проживала в Ново-Славянск, при немцах работала секретарем «Просвиты», Уехала с немцами 25. СИРЕНКО Валентина. Учительница, в настоящее время работает учительницей на транспортной школе, при немцах была секретарем «Просвиты». Молодая учительница 26. НЕСТРОВАЯ Алла. Учительница, в настоящее время работает на заводе Машчермет, при немцах была в магазине «Просвита» продавцом 27. ЮРКЕВИЧ П.Ф. проживает по ул.Павлова № 11, В связи с тем, что поступила докладная записка на гр. ЮРКЕВИЧА требуется рассмотрение этого дела... При этом прилагается докладная записка 28. МАРТЫНЕНКО Татьяна Т. прож. по ул.Коцюбинского № 5. Во время немецкой оккупации работала Зав.Стат.Бюро, после завстоловой ТоргСоюза. Дочь помещика, в часы немецкой оккупации имела тесные связи со всеми организациями и пользовалась большим авторитетом. Участвовала в организации националистической «Просвиты». Энергично, активно принимала участие в вербовке в члены «Просвиты» 29. БЕНЬКО А. И. Проживает по ул. Валковская № 10. Член «Просвиты» активное участие принимала в организации «Просвиты» 30. ИННОКОВА А. А. Проживает по ул. Калинина № 57. Член «Просвиты». Организатор этой группы Просвиты. Многое может указать о работе «Просвиты» Принял: /Панюшкин/» Таким було сито через яке пройшли 1945 року всі члени "Просвіти". А якщо на додаток сказати, що через зраду до чекістів потрапила книга складу просвітянського кооперативу на 376 осіб (її видрукувано в додатку), стає зрозумілим якими важелями впливу та маніпуляції користувалася влада в разі потреби. Нічого дивного в тому немає, що хоча і є сьогодні в Слов''янську живі члени "Просвіти" 1942-1943 рр. проте вони нічого не розповідають. Страх як і голод - великий пан. Чудово ілюструє наслідок національних місцевих зачисток по українському активу наступний документ. Це - один з перших наказів по відродженому інституту в Слов''янську. «Наказ ч. 9 По Слов'' янському Учительському Інституту Від "18" січня 1944 р. В зв’язку з тим, що на II курс українського відділу мовно-літературного факультету зараховано лише 6 студентів НАКАЗУЮ: а) всіх зарахованих студентів ІІ курсу українського відділу мовно-літературного факультету згідно їх бажання перевести на ІІ курс російського відділу того ж факультету. б) заступникові директора по навчальній і науковій частині зобов’язати переведених студентів скласти протягом семестра додаткові іспити та заліки з дисциплін передбачених навчальним планом для І - го курсу відділу російської мови і літератури, організувавши для них потрібні консультації. в.о. директора (підпис)» Добре попрацювали чекісти! Треба було дуже постаратися щоби в українському мсті, де за рік перед цим було кілька сотень просвітян, виходили підручники, випускалася газета, діяла українська церква, всі школи були українськими, працював український театр та ін. не виявилося бажаючих продовжити навчання на відродженому після визволення українському філологічному факультеті. Ще через 16 років мовно-літературний відділ ліквідують взагалі. Колектив педагогів у пошуках праці за фахом розбредеться по всій території Радянського Союзу. Цікаво: ким замінила радянська влада українських патріотів після свого приходу на Донбас? А ось ким - наприклад, відомим стахановцем на залізничному транспорті Петром Кривоносом, якому доручено було зразу після війни керувати Північно-Донецькою залізницею. З доповіді секретарю обкому Мельникову ТО НКГБ : "При устных беседах с работниками, последние значительно больше говорят о ненормальном положений в руководстве дороги. К примеру: среди работников даже ТО НКГБ идут разговоры что у товарища Кривоноса имелась особая папка, куда складывались отдельные указания вышестоящих органов, характеризующие недостатки работы, с резолюцией - " К Е. М."-одноименное название папки, что означает нецензурное выражение Или когда предложили его кандидатуру в бюро горкома, последовало: "Пошли они... Что я мальчик для них" и т.д. ...Ворошиловградский обком КП(б)У неоднократно и совершенно резонно ставил вопрос о переводе Управлення дороги в Ворошиловград Однако против этого всякий раз возражал лично т.Кривонос. На мой вопрос, почему он возражает он мне ответил "Я здесь в Артемовске бог, а там всякий … (нецензурное выражение) будет вмешиваться в руководство..." А ось іще один перл - заява по Кривоносу секретарю Сталінського обкому Мельникову від члена партії Полосухіна: « ...т. Кривонос буквально не спускает с языка в обращении с подчиненными такие выражения, как дурак, сволочь, бобик, бездельник, дармоед, прохвост, бандит и другие, задабривая все это отборным матом, не стесняясь женщин (особенно телефонисток)... Гражданин Симон-Ягаян обратился к тов. Кривоносу, как к депутату Верховного Совета с заявлением, которое он поручил мне расследовать. Докладывая ему результаты, он совершенно для меня неожиданно наложил резолюцию «ДС» и на мое недоумение он заявил: «Ты неискушенный и не знаешь..., это означает «до срацы». Оказывается, подобного рода резолюции не редкость, и что даже в секретариате т. Кривоноса есть своего рода папка, которая называется «Папка фокусов» куда попадают документы с подобного рода резолюциями, в том числе грубо нецензурными вроде «К Е.М.». Примечаем: подобного рода его действия рассказываются в аппарате приближенными к нему лицами конфиденциально, причем не в духе осуждения...». «Секретарю Сталинского обкома КП(б)У тов. Мельникову Л.Г. от члена ВКП(б) с 1917 года Полосухина Л. И. Прошу при рассмотрении моего первого заявления от 3 марта 1945 г. по вопросу о т, Кривоносе учесть и следующий возмутительный факт поведения т. Кривоноса по адресу Пленума Артемовского горкома партии совместно с секретарями первичных парторганизаций и отдельными директорами предприятий, имевших место 10 марта 1945 года. Горком партии и Горисполком по просьбе членов Пленума договорились с руководителем Черновицкого Государственного ансамбля т. Степовым о выступлении для участников Пленума. Ансамбль в составе 35 человек прибыл на Пленум примерно в 11 часов вечера. Пленум начался в 7 часов вечера и закончился после 12 часов ночи. По окончании Пленума было объявлено о выступлении ансамбля. Пленум ожидал начала около часа, с проведением в это время всей подготовительной работы на сцене. К этому времени прибыли дополнительно отдельные руководители (прокурор Северо-Донецкой железной дороги тов. Шавко с женой и другие), всего собралось народа не менее 100 человек. Неожиданно, примерно в час ночи, одна из состава ансамбля объявила, что концерт не состоится по мотивам: якобы не разрешает т. Кривонос. На возмущение участников, через несколько минут появился руководитель ансамбля т. Снегов от Кривоноса, который во всеуслышание заявил: «Депутат Верховного Совета т. Кривонос концерт отменил и назначил на завтра в час дня». Подобное самодурство со стороны т. Кривоноса в стиле помпадуров Салтыкова-Щедрина вызывает чувство стыда и досады, что такие дикие выходки имеют место в нашей действительности и остаются безнаказанными. ...Несколько месяцев тому назад был случай, когда направленную кинокартину по договору «Багдадский вор» для Артемовского кинотеатра, он приказал перехватить и показать предварительно в Красном уголке Северо-Донецкой дороги для него с семьей и его ближайших командиров с семьями, а граждане, заблаговременно купившие билеты на эту картину вынуждены были ждать много часов и только после устроенного скандала, он милостиво дал разрешение по частям, после просмотра отдельных частей в Красном уголке, доставлять в кинотеатр. Член ВКП (б), член Артемовского Горкома КП(б)У /Н.Полосухин/ 12 марта 1945 года г Артемовск. (ДАДО., Ф. 326 ("Особые папки), Оп. 5, спр.63, стор. 23-30) Сьогодні у Слов''янську цьому комуністичному дуремару стоїть своєрідний пам''ятник - паровоз, на якому він у 1935 році встановив рекорд по довжині перевезень, правда, зіпсувавши саму машину. Думаю, буде не зайвим знати залізничникам й інший бік справи. Кривоносу радвлада побудувала поруч з депо величезний, як і на сьогодні, будинок. Але й цього виявилося мало: до будинку залізничного стаханівця було підведено окрему залізничну гілку, щоби "цар" не ходив пішки на роботу. Скажіть, вам це нічого не нагадує? А саме такі Кривоноси й сформували сьогоднішніх громадян Донбасу, головний електорат відомої всім партії. На останок, подаємо дані на відомих активістів і керівників слов''янської "Просвіти", щоби вони не втратились через деякий час внаслідок недбалості. В дечому, ці дані можуть бути неточними або неповними. Сподіваємось, їх доповнить українська громадськість. Також маємо надію, що врешті-решт керівництво Архіву СБУ по Донецькій області покаже гідний приклад співпраці з українськими патріотами, переставши мріяти лишень дожити до пенсії на своїй посаді за будь-яку ціну. Розраховуємо в цьому на підтримку з боку їх нового керівника Управління, українського націоналіста, генерала Олександра Скипальського. А ПОКИ ЩО. ОСЬ ПРІЗВИЩА ТА ІМЕНА ЦИХ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ "ПРОСВІТА" СЛОВ''ЯНСЬКА 1917 РОКУ Квітка Марія Миколаївна. Народилася в Слов''янську у 1881 році. Освіта вища, вчителька. Перший керівник "Просвіти" та її засновник. У 1942-43 рр., допомагала відроджувати організацію у Слов''янську. В 1944 році - утримувач конспіративної квартири ОУН(б). Разом з сестрою Клавдією переслідувалася владою за український націоналізм. Померла у січні 1948 року. Квітка Клавдія Миколаївна. Народилася в Слов''янську у 1887 році. Учасник "Просвіти" 1917 року. В 1942 році укладач і коректор українських підручників, зав. методкабінетом міськвно. Померла у 1945 році від білокрів''я. Зубашов Іван Якович. Дата і місце народження невідомі. До революції переслідувався за антиурядову діяльність. Міський голова Слов''янська у 1917-1918 рр. Голова "Просвіти". Видав розпорядження про організацію курсів українізації для вчителів міста влітку 1917 року. За інформацією автора вбитий більшовиками. Котляревський Григорій Порфирович. Син священика. Народився у 1887 році в селі Коломинка Валківського району Харківської губернії. В 1917 році активний учасник товариства "Просвіта". Заарештований 7 березня 1933 року в Криму, як організатор і керівник контрреволюційної групи. Проводив нелегальні збори. За рішенням КОО ГПУ від 11.04.1934 року засуджений до розстрілу з заміною на 10 років таборів. Покарання відбував на Соловках. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Реабілітований Прокуратурою Криму. Іннокова Олександра Олексіївна, 1874 року народження. Учасник "Просвіти" 1917 року. Директор школи № 14 перед війною. Організатор груп "Просвіти", член правління. Доля невідома. Фіалковський Федір Сергійович. Народився в селі Рясному під Харковом. В 1917 році брав участь у "Просвіті" Слов''янська. Контактував ыз Гермайзе, Ніковським, Єфремовим. 1937 року арештований на посаді вчителя української мови Слов''янського хімічного технікуму. Засуджений до 8 років таборів. Доля невідома. Гната Хоткевича, Антона Синявського та Миколу Плевако радянська влада знищила у ході репресій 1930-х років. Мілютенко до кінця свого життя боявся приїздити в Слов''янськ, де у 1917 році ініціював створення в технічному училищі "Просвіти". Про долю його соратниці по національній справі Часовникової нічого невідомо. "ПРОСВІТА" СЛОВ''ЯНСЬКА 1942-1943 РОКІВ Шинкар Петро Михайлович. Народився у 1897 році на Полтавщині. Отримав вищу освіту. Перед війною переховувався від репресій в Ленінграді. Організував в Слов''янську "Просвіту", вчительський кооператив, шкільництво. В кінці квітня 1943 року заарештований гестапо. В жовтні 1943 року вирушив на Захід. 1949 року виїхав до США. Один з організаторів Української Революційно-демократичної Партії і часопису "Український Прометей", допомагав отримати право на в’їзд українським емігрантам, зокрема, Володимиру Віляїву. У 60-70-х роках активний діяч української громади Філадельфії. Помер у жовтні 1983 року. Посунько С.Л. Посунько (Пересунько) Семен Лукич. Народився в Ізюмі у 1888 році. Отримав фах лікаря в Юр''ївському університеті. В 1917 році став активістом українського руху. Служив у Петлюри. Перед війною працював на Слов''янському курорті. В 1942-1943 роках голова "Просвіти", член ОУН. Заарештований влітку 1943 року німцями. Вивезений до Дахау. 1945 року репатрійований. 20.11.1945 року засуджений на 15 років каторги. 25.01.1946 року вирок змінено на 10 років таборів. Звільнений 1955 року. Помер у 1964 році. Після таборів до самої смерті кожної весни їздив на могилу Т. Шевченка в Каневі. Реабілітований. Граховецький Д.Д. Граховецький Дмитро Демидович. Народився в селі Ліплява Полтавської області у 1894 році. Вчитель. Член "Просвіти" 1917-1923 років на Полтавщині. У 1935 році засуджений на півтора року тюрми. В 1942 році - голова вчительського кооперативу, голова курсів для учнів старших класів, голова "Просвіти". 1944 року засуджений на 15 років каторги. Помер в таборі у 1946 році. Реабілітований. Войтенко С. А. Войтенко Сергій Антонович, Народився 1902 році в Слов''янську. Викладач Вчительського інституту до війни. В 1942-1943 роках організатор окружного райпотребсоюзу. Член правління "Просвіти". 1945 року засуджений, Не реабілітований. Михайловський Дмитро Олександрович. Рік і місце народження невідомі. 20 років перебував з батьками в еміграції. З 1941 року - у Слов''янську. Редактор місцевого часопису, директор типографії, лектор в "Просвіті", Відійшов на Захід. Помер в Америці. М’якушко Артем Калістратович. Народився на Житомирщині 1884 року. За інформацією НКВД брав активну участь в Українських Визвольних Змаганнях. Під час війни керував оунівським підпіллям бандерівців у Слов''янську разом з Семеном Посуньком. Був зав. здороввідділу міської управи. Разом з іншими активістами оунівського підпілля відправлений у 1943 році до Дахау. Репатрійований. Двічі намічений до арешту у 1945 році. Не арештований через брак кваліфікованих лікарів. Перебував під наглядом. Помер у 1960-х роках. Онищенко Ю.П. Онищенко Юрій Павлович. Народився в селі Велика Девиця на Чернігівщині. В Слов''янську з 1923-1924 років. Викладач Вчительського інституту. В 1942-1943 роках редактор "Донецької газети", голова історичної секції "Просвіти". Заарештований 1944 року в Чернівецькій області. Етапований до Слов''янську. Засуджений на 20 років каторги. Помер в таборі на початку 1945 року. Реабілітований. Гелетько Олександр Олексійович. Народився у 1917 році на Полтавщині. Лікар. В 1942 році вступив в "Просвіту". Був завідувачем міської швидкої допомоги. Заарештований у 1943 році. Засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував під Новосибірськом, Вдруге засуджений 1945 року за спробу зв''язатися з російською емігрантською організацією в Харбіні та активну діяльність в "Просвіті" Слов''янська. Вийшов на волю у 1954 році. Реабілітований по обом справам у 1958 році. Виїхав до Білорусі. Подальша доля невідома. Литвинова Марія Сергіївна. Народилася у 1891 році в Слов''янську. До війни працювала в редакції газети "Большевик". В 1942-1943 роках - машиністка в "Донецькій газеті". В 1945 засуджена на 10 років таборів. Після повернення емігрувала за кордон до доньки. Реабілітована. Скорописов Максим Устимович. Народився у 1889 році в Сватовому. Разом з дружиною ще до революції брав участь в роботі української трупи, ймовірно Сватове - Кремінна. Учасник Української революції 1917 року. За часів окупації працював бухгалтером в міськвно. Зберігав у себе на садибі закопаною якусь літературу (ймовірно, пресу і листівки ОУН). Зберіг і врятував «Буквар» і «Читанку» для 2-го класу, що вийшли в Слов''янську 1942 року. Неодноразово викликався після війни на допити в Слов''янський відділ НКВД. Затероризований, не витримавши допитів, помер від інсульту в середині 1950-х. Чернік Федір Сергійович. Рік і місце народження невідомі. В другій половині 30-х - завідуючий фінвідділом міськради. Після 1939 року посланий на Західну Україну. В Слов''янськ повернувся під час війни. Один з організаторів УАПЦ. 1943 року заарештований і вивезений до Дахау. Остання згадка про нього - на початку 1950-х перебував у Слов''янську. Доля невідома. Костенко Марія Лук’янівна. Народилася в містечку Сенча на Полтавщині у 1901 році. Викладач вузу. В 20-30 роках працювала в українізованих закладах освіти Кубані (станиця Полтавська), на Вороніжчині (Богучар). На Донбасі працювала в Мар’їнському педтехнікумі та Слов''янському Вчительському інституті. Після війни звинувачена як член "Просвіти" в укладанні підручників для шкіл. Зі Слов''янська виїхала в 1950 роках. Тарасенко Н. Д. Тарасенко Ніна Данилівна. Народилася в селі Гришине Красноармійського району Донецької області у 1900 році. Дівоче прізвище Губа, з сім''ї священика. Освіта вища. Викладач вузу. Перед війною працювала у Вчительському інституті. Член "Просвіти", читала лекції. Після війни під наглядом. З посади зав. кафедри була знята у 1944-1945 роках. Померла в середині 1960-х. Сіренко Клавдія Никифорівна. Народилася 1920 року в Білгороді (Росія). В 1942-1943 роках разом з матір''ю була секретарем "Просвіти". В 1948 році засуджена в Івано-Франківську за співпрацю з оунівським підпіллям. Засуджена на 25 років. Звільнилася у 1956 році. Реабілітована. Доля невідома. Ботвін Марко Якович. Народився 1871 року в мсті Слов''янську. За професію бухгалтер. В 20-х роках очолював громаду УАПЦ. В 1941-1943 роках допомагав відновлювати УАПЦ в Слов''янську. Член "Просвіти". 22.06.1943 року розстріляний Марапулець Полікарп (Іван) Петрович. Народився 1880 року в мсті Слов’янську. Як і Ботвін в 1920-х роках брав участь в українському церковному русі. Був церковним старостою. В 1941-1943 роках - член "Просвіти», діяч УАПЦ. Розстріляний німцями 25.07.1943 року. Ми згадали тільки найбільш відомих. Будемо вдячні, якщо українська громада доповнить або розширить цей скорботний список, в плані інформації про долю багатьох інших патріотів України на Слов''янщині. ДОДАТКИ Книга складу членів українського кооперативу товариства "Просвіта", що діяв у Слов''янську в 1942-1943 рр. ПІБ (У1 Вступні внески Пайка Термін вступу Місце роботи Адреса 1 Маритенко Т.Т. 25.00 100 10.08 Зав. їдальнею В.Коцюбинського 5 2 Гогован У.М. В. Промислова 9 3 Зарічанська М.Ю. Нсл Чехова 8 4 Царевська М.М Васильківська 11 5 Іннокова О.О. Ярмарочна 11 6 М’ятович Кап.І. Харківська 54 7 Мусулевська Ан.П. Поштова 30 8 Зазимо С.І. Василевська 3 9 Онищенко Ю.П. Тургенівська 18 10 Легостаєва В.П. 11 Красна М.Ф. Малий проулок 8 12 Борщова Н.К. 13 Науменко К.І. Тургенівська 74 14 Рудабашта Хр. Мих. Шнуровська 87 15 Чередніченко Ф. М. Н.Сл Відродження 5 16 Рибінцева Н.Ф. Левадна 18 17 Грудзинська К. Ф. Залізнодорожна 88 18 Тер-аганесова Гл. М. пров. Поштовий 9 19 Крамарєва Р.Г. Тургенівська 20 Завада Л.І. Тургенівська 21 Чернявська Л.П. пров Тургенівський 10 22 Рибчанський Тих. Ів. 23 Правицька Н.М. с Андріївка 33 Разом 24 Полякова Н.К. Катеринославська 8 25 Горбасева Мар Євгр Сінна 6 26 Граховецький Д.Д. Поштова 62 27 Попова Мар Іван Залізнична 77 28 Полянська Оль. Вас. Шевченко 21 кв 8 29 Семейко Мар Мик Садова 71 30 Ковалевська М.В. Дніпропетровська 24 31 Сендецька Л.М. Гоголя 34 32 Веселовський А.Е. Межова 20 33 Терещенко Гал Яків Катеринославська 53 кв 56 34 Богданова М.С. Кузнечна 42 35 Федина З. А. пров Гоголя 6 36 Томашевська Сер Ів Тургенівська 34 37 Корженєвська М. І. Тургенівська 34 38 Шелест О.П. Харківська 21/19 39 Дворковський С.О. Колонтаєвська 16 40 Сергеєва О.А. Шнуровська 44 41 Ставракі Ол. Кост. Поштова 30 42 Стоценко Сер. Вас Катеринославська 23 43 Іващенко Єв. Ів Кузнечна 51 44 Глушков Ст. Ів Кузнечна 19 45 Дьяківська Сима Мих 46 Козакова Ніна Ів. Разом 57500 2300 3п/п П.І.Б. 1 2 3 Час вступу Адреса 47 Стеценко Леонід Васильович 1/а Пров. Ветеринарний 9 48 Веселовська Олександра О… 1/о Вчит шк. №7 Н-Слав, Межова 20 49 Розенберг Іраіда Олексієвна а/1 Управа міська Тургенівська 43 50 Суботіна Наталія Петрівна - Вчит шк №12 Харківська 29 51 Манько Ніна іванівна а/1 Шк №13 Іванівка Пушкінська 11 52 Серпуховитіна А. П. 00 інвалід Кузнечний 51 53 Буніна Таїса Іванівна 00 Шк. глухонімих Катеринославська 39 54 Сєргєєва Віра Василівна Бібліотекар Поштова б. №60 55 Сіненченко Олександр Карпович Фінвідділ міської управи 56 Пономаренко Марія Максимівна 57 Носовець Ганна Василівна 11 Шк №10 Данилівська 12 58 Кононенко Меланія Гнатівна Шк №10 Циганська 82 59 Занович Клавдія Максимівна Шк №4 вчит. Садова 4 60 Семейко Ганна Михайлівна Шк №7 Садова 71 61 Сорокіна Валентина Семенівна Шк №3 Харківська 38 62 Твердохлібова Надія Миколаївна Шк. Адамківка 63 Нетребко Євгенія Іванівна Міська бібліотека пров Тургенівський 4 64 Панас Устим Федорович 65 Гребенюк Віра Іванівна Вибула 29.09.42 66 Мацегора Єлизавета Юхимівна Виїхала до Німеччини В Канатна 52 67 Ткаченко Меланія Андр. бібліотека Вул Гоголя 26 68 Кандаурова Олександра Василівна Шк №1 вчит Таганрогська 6-а 69 Гележинська Євгенія Болеславівна Друкарня коректор Кузнецька 5 Разом 575-00 2300-00 3п/п П.І.Б. 1 2 3 Час вступу Адреса 70 Каут Клавдія Макарівна В Гоголя 60 71 Українська Олександра Олексіївна Шк №1 Вул Шевченко 51 кв 15 72 Яковенко Євдокія Пилипівна Дит буд №1 В Шнуровська 98 73 Кемарський Сергій Михайлович Шк №1 вчит Поштова 20 74 Андрієва Тетяна Андрієвна Шк №1 вчит Поштова 20 75 Карпенко Ніна Сергієвна Шк №11 Черевківка держ госп №1 76 Тесленко Євдокія Олександрівна Шк №3 Канатна 61 77 Манченко Олена Вікторівна Шк №2 Тургенівська 78 78 Лазаревська Євген Олександр. безробітна Садова 7 79 Квітка Клавдія Михайлівна Шк №2 Поштова 42 80 Скорописов Максим Грогорович (Устимович) 81 Дєдухова Софія Михайлівна Шк №1 Святогорівська 12 82 Сокіл Олександра Павлівна Шк №3 вчителька Валківська 75 83 Дрозденко Поліна Муратівна Шк №1 Пров Поштовий 6 84 Рафаїлова Зінаїда Василівна 85 Михайлова Валентина Федорівна вибула 86 Кавіна Люция Петрівна друкарня Пров. Поштовий 6 87 Бланівська Надія Олександрівна Школа глухонімих Поштова 20 88 Козоброд Михайло Петрович 89 Джумайло Пелагея Іванівна Поштова 24 90 Сабельникова Варвара Яківна Шк №3 вчит Поштова 10 91 Кітель Сергій Микитович вчитель Провулок Веселий 3 92 Васильченко Анастасія Василівна Шк №1 Катеринославська 34 Разом 575-00 2300-00 №п/п П.І.Б. 1 2 3 Час вступу Адреса 93 Могущая Віра Карп Шк №6 вчит Гоголя 8 94 Жуков Любов Є. 95 Михайлов Дм. Оп. 96 Щукарева Над. Мик. 97 Білобаба Мар Гр. 98 Єфімова Олекс Куз. 99 Андрієнко Олександра О. 100 Лозова Ліда Ів. 101 Ковбаса Іван Андр. 102 Полтавець Надія Іванівна 103 Костенко Марія Лук. 104 Штгіна Євг. Бор. 105 Колупенко Ганна Оп. 106 Людвиченко Олександра Василівна 107 Внукова Аполінарія Іван. 108 Васильченко Настас Ст. 109 Кравцова Катерина Вас 110 Андрієвська Настя Порфирівна 111 Граховецька Кат. Сем. 112 Михайловський Д.О. 113 Шинкар Л. М. 114 Олександрова Олена Мик. 115 Олександрова Марія Мик. Разом 550 2200 №п/п П.І.Б. 1 2 3 Час вступу Адреса 116 Фидря Надія Олександрівна 117 Земляна Єліз Мик. 118 Загребельна-Ворнова Антоніна Григорівна 119 Гутченко О. І. 120 Скорикова Олена Кост. Мала Міська 4 121 Костенецька Нас. Вас. 122 Обухова Олена Кост. 123 Чернік Федір Сергійов 124 Ксотюк-Бобкова Мар Ан. 125 Лук’янов Петро Степанович 126 Юшко Антоніна Матвіївна 127 Путятіна Фаїна Миколаївна 128 Різченко Наталія Вікт 129 Помірська Ол Мих. 130 Тероганесова Ганна Матвіївна 131 Киригова Лар. Дм. 132 Посунько Семен Лукич 133 Клименко Кат Павл. 134 Немченко Мар. Тимоф 135 Абраменко Пол. Вас 136 Янченко Ганна Олексієвна 137 Рудченко Клавдія Ів. 138 Бугаєва Єліз Іван Разом 575 2300 №п/п П.І.Б. 1 2 3 Час вступу Адреса 139 140 141 142 143 144 145 146 Разом 575 2200 ------------------------- «УТВЕРЖДАЮ» Нач.Славянского ГО НКГБ ст.лейтенант.госбезоп. Панюшкин 25января 1944года ПОСТАНОВЛЕНИЕ О выделении материалов следствияв особое следственное производство город Славянск 25 января 1944 г. Я оперуполномоченный Славянского ГО НКГБ лейтенант госбезопасности Омельяненко рассмотрев следственное дело №- по обвинению Граховецкого Дмитрия Демидовича по статье 54-10 ч. 2-я УК УССР нашел Что по показаниям обв. Граховецкого проходят участники нац. орг. «Просвита» 1. Александрова Мария Николаевна прожив. По улице Кожевная гор. Славянск в настоящ. время работ. врачем в поликлинике. 2. Посунько бывший главврач больницы, в 1942 году арестован немцами. 3. Черник имя обв. Не помнит проживал в городе Славянск, также арестован немцами. 4. Онищенко Юрий Павлович, ранее работал учителем в 1942 году арестован немцами. 5. Войтенко Виктор Антонович, ранее работал учителем в гор, Славянске. При отступлении немцев ушел с немцами. 6. Шинкарь Петр Михайлович, житель города, при немцах работал зав. наробраза арестован немцами в 1942 году. 7. Михайловский Дмитрий Михайлович, при немцах был редактором «Донецкой Газеты». Ушел с немцами при отступлении, 8. Мартыненко, имя не известно, работала зав. столовой организации «Просвита» в настоящее время проживает в гор. Славянске. 9. Федина, имя не знает, работала продавцом в кооперации «Просвиты», проживает в гор. Славянск. Учительница. 10. Царевская, имя не знаю, по специальности учительница. 11. Кемарский Сергей Михайлович, при немцах был учителем, в настоящее время работает учителем на транспорте. 12. Шевченко Савелий Никифорович, учитель при немцах был преподаватель на общеобразовательных курсах. І3. Ставраки Александр Федорович. Учитель, при немцах был преподавателем иностранной литературы. 14. Костенко, имя не известно, учительница при немцах работала учительницей одной из школ города. 15. Веселовский Анатолий Еремеевич, при немцах был бухгалтером учительского кооператива, в настоящее время работает в школе на транспорте учителем. 16. Сиренко Клавдия, ученица 10 класса, при немцах работала секретарем «Просвиты». 17. Бобура, имя не известно, при немцах был бухгалтером канцелярии «Просвиты». 18. Пархоменко Петр Пилипович, при немцах был председателем учительского кооператива. 19. Белобаба, имя не известно, учительница при немцах работала учительницей. Ввиду того, что на проходящих лиц по показанням обвиняемого Граховецкого для привлечения к уголовной ответственности материала не достаточно, а потому руководствуясь ст.114 УПК УССР Постановил: Выделить материалы следствия в особое производство и вести расследование. ОперУполномоч. Славянского ГО НКГБ лейтенант госбезоп. Омельяненко (Архів СБУ по Донецькій області, справа Д.Д. Граховецького, 34693 пф) «В Слов''янському пусто. Зачинено віконниці маленьких будинків, що поховались за парканами; навстіж відчинені двері і вибите скло в великих будинках і торговельних приміщеннях. Але тут нема барикад із рельсових хрестовин, кинутих автомашин з боєприпасами і різним воєнним скарбом, нема і дощенту зруйнованих будинків. На вулицях зустрічаються прохожі, не тільки жінки, але й чоловіки. Це уявне благополуччя можна пояснити дуже просто. Червоні потрапили в чергове оточення - мішок, довідались про це в останній момент і тоді, коли на Слов’янському вокзалі дехто намагався оборонятись від наступаючих німецьких військ, із міста похапцем відійшли основні сили. Оголосили термін про другу мобілізацію чоловіків від 16 до 60 років, вишикували їх усіх і кудись повели, погрожуючи за втечу і відставання розстрілом на місці. Але оскільки все це відбувалося пізно увечері і оскільки конвоїри дуже поспішали, то більшість мобілізованих розбіглось і поховалось. Зайнявши Слов''янське, червоні розпоряджались у ньому як господарі становища серйозно і назавжди, В фронтовій газетці за 26 лютого 1943 року було надруковано, що червоною армією зайнято Київ, Костянтинівку, Сталіно, Маріуполь, і командири хвастаючись говорили "Весною будемо на наших старих кордонах, а літом у Берліні". Так само по-хазяйському поводили себе і червоноармійці, які цілком відкрито заходили в будинки і забирали у населення все, що їм подобалось, особливо годинники, чоловічій одяг і взуття. Прохання і благання не допомагали. А протести викликали обурення: "Ще розмовляєте, фашистські підспівувачі! Почекайте, з усіма розправимось" Вслід за передовою лінією в Слов’янське прибули і особий відділ, і НКВД. І ось повною протилежністю Краматорського, де господарювала перша лінія, самосудом, розправляючись з мирним населенням, НКВД в Слов’янському зробило на мирне населення правильний, планомірний наступ. Після першої мобілізації чоловіків, оголошеної на другий день після зайняття міста червоними, до речі, не давшої належних наслідків, оскільки частина чоловіків своєчасно евакуювалась, частина розбіглась і поховалась, а частина престо не знала про мобілізацію, - послідувала мобілізація жінок. Брали з суворим відбиранням: перекладачів, слухачів курсів німецької мови, дівчат, які мали нещастя кілька разів пройти по вулиці зі знайомим німцем. Зібрали понад 500 чоловік майже виключно зеленої молоді, і під конвоєм повели в напрямку Барвінкове. Більше про їх долю нічого невідомо. На третій або четвертий день було організовано імпровізовану в''язницю. Брали і садовили до неї багатьох: тих, що ховались, або не знали про мобілізацію, тих, що мали безглуздя повернутись до міста, що працювали в німецьких установах, підприємствах міської управи, людей, на яких просто вказували. Знову розквітли наклеп і донос. Нікого спочатку не розстрілювали, а, навпаки утворювали видимість законності і правильного розслідування - декого відпускали. Але все було підробкою. Напередодні утікачів із міста всю в’язницю - понад 700 чоловіків, вивели і відправили в напрямку до Красного Лиману. На Слов''янському курорті людей розбили на декілька груп, розвели в різні боки і розстріляли. В густому старому сосновому лісі в кручі піщаних дюн, серед свіжих молодих ялинок за парком і на березі солоного озера лежать розстріляні, безвинно загиблі жертви кривавої бойні, організованої "батьком і учителем, любимим і рідним" Сталіним і його жидами-лакеями. І в Слов''янському, так само, як і в Краматорському, так як і скрізь, де побували "будівники комуністичного раю", ходять групами і поодинці вбиті горем жінки-дружини і матері, розшукуючи серед гір трупів своїх близьких, своїх рідних, посилаючи прокляття убивцям». ("Маріупольська газета", 30 березня 1943 р., № 35, стор.2, Г.Дроздов. Там де побували большевики. Слов''янське). «У секторі Слов''янськ - Барвінкове - Краматорське - Костянтинівка радянські війська, надто зайняті своїм "походом на Берлін" (уже в цей час!) не займалися населенням. Але наступного дня НКВД провело масові арешти. Всі ті особи, що належали до поліції, працювали в адміністрації чи німецьких службах, а також дівчата, що працювали перекладачами або мали якісь взаємини з німецькими солдатами були арештовані...Частину арештованих зразу везли в Красний Лиман. Жінок, що мали дітей від німецьких солдатів, зразу було вбито з їхніми дітьми». (Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій Світовій Війні. Париж - Нью-Йорк-Львів, 1993, стор. 337). «...Чоловіків немає, Частина їх у перший же день вступу червоних була мобілізована і негайно відіслана на фронт, на передову лінію, а частину розстріляли, частину забрали з собою, залишаючи місто. Розстрілювали не тільки чоловіків. На пустому майдані біля будинку швецької фабрики ями, колись викопані робітниками цієї ж фабрики для влаштування бомбосховищ, заповнені трупами розстріляних. Там не тільки чоловіки, але й жінки. Від ями до ями ходять прибиті горем люди, вишукуючи серед маси трупів своїх близьких - чоловіків, синів, братів. Більшість з них знаходить. Ховають у себе вдома на подвір’ї або в палісаднику...» («Маріупольська газета", 23 березня 1943 року, № 33, стор. 4, Г. Дроздов. Там, де побували большевики. Краматорське.) «СПРАВКА О практической деятельности к-р организации Украинских Националистов «Просвита» В марте 1942 года, т.е. в период временной оккупации гор.Славянска, была организована кр, орг. "Просвита", цель и задачи которой были как можно больше охватить членством, а в основном украинскую интеллигенцию. Вдохновителями и организаторами товариства "Просвита" были: Председатель: ШИНКАРЬ Петр Михайлович, в период оккупации, который работал зав. отд. Просвещения при Гор.Управе. ПАСУНЬКО Семен Лукич, в период оккупации работал главврачем гор. поликлиники. В 1943 году бежал с немцами, сейчас прибыл в г.Славянск, как репатриированный. С целью еще шире развернуть агитационно-массовую работу среди украинского населення руководством "Просвиты" были организованы магазин, клуб, в которых работали драмкружек а также членами "Просвиты" широко использовалась "Донецкая газета", на страницах которой писали Украинско-Националистические статьи, кроме этого в своем клубе неоднократно проводились лекции и доклады на темы, "Экономика Украины, Жизнь Украиского народа в период Сов. Власти". В июне 1942 года товарищ. "Просвита" имело своих членов 60 человек и в зтом же месяце было избрано Правление "Просвиты", в которое вошли Шинкарь Петр Михайлович - председатель, Посунько Семен Лукич - член правлення, Онищенко Юрий Павлович - член правлення, он-же редактор "Донецкой газеты", Рыбчанский Тихон Иванович - член правлення, он-же Зав. отделом Пропаганды, Пархоменко Симон Петрович - член правлення, он-же председатель Учительской кооперации, Квитка Клавдия Николаевна - член правлення, Зав. методич. Кабинетом, Сиренко Клавдия - Секретарь правлення. Правление "Просвиты" пропагандировало, что это общество является культуроно-просветительное, на самом деле вся работа была направлена на борьбу за Самостоятельную Украину, а именно: Во время приема членам "Просвиты" на заседании Правлення задавались ниже спедующие вопросы: а) Что Вы сделали, чтобы Украина была самостийна, и что Вы думаєте сделать по зтому вопросу в будущем? В мае 1942 года зтот вопрос был задан Лукьяненко Петру Степановичу, который работал священником в Русской церкви, последний отказался от русской церкви и перешел на службу в Украинскую церковь. На конференции членов "Просвиты" председатель правлення Шинкарь категорически запрещал говорить по русски, а в особенности учителям в школах. Посунько на этой конференции резко высказался: "Пора, пора украинцы, не спите время пройдет, - позорно будет. Немедленно за штыки, за оружие. Объединяйтесь, Долой немцев, Долой русских, Хай живе Самостийна Украина". Правление "Просвиты" очень часто проводило заседания, на которых решали вопросы, как можно больше привлекать население в "Просвиту" и как лучше проводить среди них агитационно-массовую работу. В має 1943 года ГЕСТАПО арестовало членов правления Шинкаря, Посунько, Мякушко, а остальных членов разогнало. Клуб и другие учреждения были закрыты и на этом организация "Просвита" окончила своє гласное существование. В настоящее время из числа членов правления "Просвита" находятся Посунько, Мякушко и членов "Просвиты" 16 человек, на которых Славянске в 1944 году завело агентурное дело, которое до настоящего времени не реализовано. Отд. ББ ГО МВД параллельно проводит агентурную разработку, в процессе которой установлено, что Шинкарь проживает в гор. Львове, где работает неизвестно. Кроме этого, за имеющимися в наличии членами «Просвиты» практической деятельности не установлено. НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛА ББ СЛАВ. . ГО МВД Ст. лейтенант (Королев) 27/07-46 г.Славянск ПРИГОВОР №423 Именем Союза Советских Социалистических Республик 27 июля Военный Трибунал 1-й Гвардейской Армии в составе председательствующего капитана юстиции Прокопенко и ст лейтенанта и ст. лейтенанта мл. лейтенанта без участия Государственного обвинителя и защиты в закрытом судебном заседании в расположении управлення быта 195 СД рассмотрел дело по обвинению врача - ординатора хируртческого взвода 18 медсанбата 195 стрелковой дивизии Гелетко Александра Апексеевича 1917 года рождения, уроженца села Яхники Лохвицкого района, Полтавской области, по социальному происхождению из крестьян-середняков, служащего, украинца, имеющего высшее образование, беспартийного, женатого, не судимого, призванного в ряды РККА 27 июня 1941 года Кагановическим Райвоенкоматом г.Харькова, проживавшего на оккупированной территории г. Славянска и вторично призванного в ряду РККА 24 февраля 1943 года Славянским Райвоенкоматом Сталинской области в преступлении предусмотренном ст.ст.58-1 би 58-10ч. 2УК РСФСР Материалами предварительного и судебного следствия установлено: Гелетко, будучи призван в ряды РККА 27 июня 1941 года и состоял на службе в 50 медсанбате 50 бронетанковой дивизии, где заболел и находился на излечении до 16 октября 1941 года, был захвачен в плен и направлен в Люботинский лагерь военнопленных, где и находился до 15 ноября 1941 года откуда был отпущен немецкими властями. По освобождению из лагерей, Гелетко прибыл в город Славянск, ще немецкими властями был направлен на работу в поликлинику содового завода, а затем назначен заведывающим скорой помощи г. Славянска где проработал до 20 февраля 1943 года. Проживал в г. Славянске на оккупированной территории, имел связь с изменниками родины - Мякушко, уехавшего с немцами, Пасунько С.Л. и другими, посещал лекции устраиваемые контрреволюционной организацией «Просвита». Кроме того, находясь на службе в 18 медсанбате, Гелетко среди военнопленных в начале апреля месяца 1943 года проводил антисоветские разговоры, клеветал на Красную Армию и восхвалял немецкую армию, высказывал неверие в сообщения советской печати о зверствах чинимых немцами тем самым и совершил преступпения предусмотренные ст.ст. 58-1 б и 58-10 ч. 2 УК РСФСР. Военный трибунал учитывая личность обвиняемого, что он совершил преступление впервые и обстоятельства дела, считает возможным применить к нему 51 статно УК РСФСР и руководствуясь ст. ст. 319, 320 УПК РСФСР ПРИГОВОРИЛ: Гелетко Апександра Апексеевича, по совокупности совершенньїх им преступлений на оснований ст. 58-1 б УК РСФСР, подвергнуть лишению свободьі в ИТЛ сроком на 10 (десять) лет, с поражением в правах по пунктам «а», «б», «в» ст. 31 УК РСФСР сроком на 5 (пять) лет, без конфискации имущества за отсутствием такового. Срок отбытия избранной судом меры наказаний исчислять с 8 апреля 1943 года. Приговор окончательный и обжалованию не подлежит. Председательствующий: Прокопенко Члены: 1./Подпись/ 2./Подпись/ (Архів СБУ по Полтавській області, справа О.О.Гелетька, 5944 с) ПРИГОВОР Именем Союза Советских Социалистических Республик 1944 г. июня 15 дня, Военный Трибунал войск НКВД Сталинской области в гор. Артемовске в помещении ТО НКГБ в закрытом судебном заседании в составе: Председательствующего Майора юстиции Миронова и членов Друцкой и Ширниковой. При секретаре Гливанской. Без участия обвинения и защиты: Рассмотрев дело по обвинению Граховецкого Дмитрия Демидовича 1894 года рождения, уроженца села Липлява Гельмязовского р-на Полтавской области, жителя города Славянска того же района Сталинской области, происходящего из служителей культа, служащего, украинца, гр-на СССР, беспартийного, имеющего незаконченное высшее образование, женатого, судимого в 1935 году к одному году шесть месяцев л/свободы, меру наказания отбывшего, в преступлении предусмотренном по ст. 54-1 «а» и 54-11 УК УССР. УСТАНОВИЛ: Подсудимый Граховецкий проживая на временно оккупированной немецко-фашисткими войсками территории в городе Славянске, в августе 1942 года добровольно вступил в члены украинской националистической организации «Просвита» которая была организована украинским националистом Шинкарем. Граховецкий являясь членом националистической организации «Просвита» в августе м-це 1942 года был избран в члеы правлення «Просвиты», присутствовал на собраниях зтой организации, по поручению правлення «Просвиты» организовал курсы молодежи и занимапся вовлечением новых членов в организацию «Просвиты», что им было вовлечены в члены этой организации Мартыненко Т. и другие. Граховецкий открыто выступал в фашистской печати с антисоветской пропагандой, клеветал на советскую власть, развешивал в зданий школы где проходили курсыв молодежи националистические плакаты и лозунги, ставя целью за «национальную Украину». Выступая в газете с антисоветскими, клеветническими измышлениями по адресу Советской власти и партии ВКП(б) Граховецкий от фашистов получал денежный гонорар. На оснований изложенного, Военный Трибунал признал Граховецкого виновным по ст. 2 Указа Президиума Верховного Совета Союза ССР, от 19 апреля 1943 года, а не по ст. 54-1 «а» УК УССР. Руководствуясь ст. ст. 296-297 УПК УССР ПРИГОВОРИЛ: Граховецкого Дмитрия Демидовича по совокупности совершнных им преступлений на основании ст. 2 Указа Президиума Верховного Совета Союза ССР от 19 апреля 1943 года подвергнуть ссылке на каторжные работы сроком на пягнадцать лет, с поражением в правах по пунктам «а», «б» и «в» ст. 29 УК УССР сроком на пять лет, с конфискацией имущества лично принадлежащего осужденному. Срок отбытия меры наказания осужденному Граховецкому исчислять с 9-го окября 1943 года. СПРАВКА 1. Обвиняемый Граховецкий Дмитрий Демидович, содержится под стражей в КПЗ Славянского ГО НКВД г.Славянск. 2. Арестован 9 октября 1943 г. 3. Обвинение предьявлено 23 октября 1943 г. Вещественные доказательства находятся при след. деле в пакете № 33. ЗАМ. НАЧ. СЛАВЯНСКОГО ГО НКГБ /Подпись/ СТ.ЛЕЙТЕНАНТ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ (Архів СБУ по Донецькій області, справа Д.Д.Граховецького, 34693 пф). ПРИГОВОР Именем Союза Советских Социалистических Республик 1944 г. сентября 13 дня Военный Трибунал Войск НКВД в гор. Артемовске в помещении выездной сессии В/Т в закрытом судебном заседании в составе: Председательствующего капитана юстиции Шатайморе Ст. лейтенанта юстации Чаланчий и ст. сержанта Тищенко. При секретаре: Сопова Без участия обвинения и защиты: Рассмотрев дего по обвинению Онищенко Юрия Павловича, 1898 года Рождения, уроженца с Великая-Девица, Мало-Девицкого р-на Черниговской обл., жителя города Славянск, Сталинской обл., из крестьян-кулаков, служащего, по специальности учитель, украинца б/п, с высшим образованием, женатого, несудимого, в 1919 году служил в армии Деникина, по ст. 54-1 «а» УК УССР УСТАНОВИЛ: Подсудимый Онищенко проживал на оккупированной территории немецкими войсками, в декабре м-це 1941 года добровольно поступил на службу к немцам и работал редактором фашистской газеты в гор. Славянске «Донецкая газета» до февраля м-ца 1943 года. Будучи редактором фашистской газеты Онищенко систематически писал статьи контрреволюционного содержания где клеветал на советскую власть, при этом восхвалял фашистов. Так же неоднократно выступал с речью на сходках, где клеветал на советскую власть, при этом восхвалял фашистов. В 1942 году Онищенко поступил в члены антисоветской националистической организации «Просвита» где читал лекции составу этой организации антисоветского содержания. В 1943 году при бегстве немцев, бежал вместе с ними, но в апреле м-це 1944 был задержан в Черновицкой области. Военным Трибуналом признан Онищенко виновным по Указу Президиума Верховного Совета СССР, ст. 19. /IV /1943 года, а не по ст. 54-1 «а» УКУССР. Руководствуясь ст.ст. 296, 297 УПК УССР ПРИГОВОРИЛ: Онищенко Юрия Павловича, на оснований 2-й статьи Указа Президиума Верховного Совета СССР, от 19.04.1943 года, подвергнуть ссылке на каторжные работы сроком на двадцать (20) лет с поражением в политических правах по ст. 29 УК УССР на пять лет, с конфискацией лично принадлежащего осужденному. Срок отбытия меры наказания исчислять Онищенко с 24.04.1944 года. Приговор окончательный и обжалованию не подлежит, Председательствующий: (подпись) Члены: (две подписи) (Архів СБУ по Донецькій області, справа ЮЛ.Онищенка, 33459 пф) СПРАВКА Просмотром архивных оперативних дел №10121 и 26114 на Шинкарь Петра Михайловича 1903 года рождения, уроженца города Славянска, установлено, что в период временной оккупации был Заведующим отделом народного образования Славянской горуправы и одновременно организатором общества "Просвита" проводил националистическую агитацию за создание т.н. "Самостійної України". В мае 1943 года как украинский националист Шинкарь был арестован немцами и до отступления немцев находился под стражей, а затем бежал с немцами и в настоящее время проживает в США. Кутьева по материалам уголовных дел не в какой связи не проходит. Дела хранятся в архиве УКГБ по Донецкой области. гг Следователь УКГБ по Донецкой области майор (Д. Прохач) ШКОЛИ ТА ДИТ. САДКИ на 01.06.1943 р. По м. Слов’янську і району До тимчасової евакуації по м.Слов янську і приміській смузі працювали такі школи: 1. 4 річних-12 шк,, кількість учнів-3312. 2 Спеціальних /5-7 кл./ - 5 з кількістю учнів - 926. Разом було учнів в цих школах - 4238 Учителів 1-4 кл. -93, 5-7 класах-49 Разом-142 Крім цього працювала одна реміснича школа з кількістю учнів -128. Курси німецької мови з кількістю курсантів -157 В сучасний момент на 1.06 по місту і приміській смузі працює чотирьорічних шкіл -16, учнів в них - 2006, учителів - 69. Музична школа -1, учнів - 26. По району до тимчасової евакуації було 4 річних шкіл - 35, учнів в них - 4161, учителів -122. На 1.06 по району працює 16 шкіл, учнів в них - 838, учителів - 36 Відвідування учнями шкіл не скрізь задовільне, в місті краще. Стан шкільних приміщень незадовільні: велика недостача шкільної меблі та наявність незастеклених вікон за відсутністю скла. Велике зменшення шкіл та учнів на 1.06.1943 р. з’ясовуються: 1. Відсутністю повного зв’язку Відділу Освіти зо всіма селами району. 2. Недостатньою свідомістю батьків учнів. В той час, коли органи Німецької Влади ставляться до шкіл прихильно й уважно, навіть допомагають в організації шкіл, місцеві органи Влади - Старости, Керівники общин іноді не лише бувають байдужі до цієї важливої Народної справи, а навіть ставляться до цього вороже, наприклад: село Адамівка. До тимчасової евакуації по мсту працювало дитячих садка два: в місті -1 та Н-Слав’янську -1 з 35 дітьми при двох вихователях. Зараз на 1.06 відкрито 4 дитячих садка: два на Н.Слав янську, один «Машчермет» і один на Курорті з 70 дітьми. У найближчі дні буде організовано і ще відкрито декілька дит. садків. В дитсадки в першу приймаються діти тих матерів, які зараз поступають на ту чи іншу роботу. Таким чином, матері дітей ідучи на роботу, можуть за ними не турбуватись. Крім загальних пайків утриманців, діти в дит. садках одержують, за розпорядженням Німецьків Шефів, ще деякі дотаційні харчові продукти. Відділ Освіти 8.06.1943 (Донецький Обласний Державний Архів, фонд Р -1597, оп.1- Слов''янський відділ народної освіти 1942-1943 рр.) ЗМІСТ Передмова до другого видання «І неможливе - можливе»... ЧАСТИНА І Невідома історія провінційного містечка 1917 рік. Українська революція і «громадянська» війна на Слов''янщині. «Просвіти» 1922-1923 рр. Північної Донеччини. Українізація. Українська церква. Педтехнікум. Зачистка Слов''янська перед війною. ЧАСТИНА II Вступ німецьких військ. Відродження українського культурного життя. Організація вчительського кооперативу, відродження «Просвіти». Структура, склад, діяльність. Діяльність «Просвіти» за документами з теки «Список по учету членов украинского кооперативного товарищества «Просвита», существовавшего в период немецкой оккупации в гор. Славянске», та згідно свідчень засуджених просвітян Характеристика керівництва «Просвіти» (Доповіді радянських агентів, інформація зі справи-формуляру, протоколи допитів) Німецькі й радянські «сексоти» в «Просвіті». Бандерівське підпілля. Німецький терор проти оунівців. «Чем дальше в лес, тем толще партизани...» Контакти з місцевими комуністичними підпільними групами. Ліквідація підпілля та «Просвіти» радянськими органами. Справа Валентини Сіренко. Скорботний мартиролог. ДОДАТКИ Історичне дослідження Добровольський Олександр Борисович «ПРОСВІТА» ПІД БАГНЕТОМ Тираж 300 примірників Олександр Добровольський - дослідник національно-визвольного руху на Донеччині, діяч українського націоналістичного руху. В національному русі - з 1989 року. В 1992 - командир Донецької Крайової команди УНСО. Один з організаторів Маяцьких подій 1993 року. Живе в Билбасівці Слов’янського району Донецької області.