В''ячеслав Труш. Проща до Криворівні

Лозівський історичний клуб імені Дмитра Яворницького

Публіцистика

Проща до Криворівні З 8-го по 12-те серпня відбулася екуменічна проща до села Криворівня, що на Франківщині. Особисто я, шкільний вчитель і вірний УАПЦ, довідався про неї з газети "Наша віра". Будь-яка важлива дія в житті людини потребує мотивації. Невідома поїздка в інший кінець України - не виключення. Особисто для мене такими мотивами були, окрім банальної цікавості, бажання трохи змінити себе, здобути стимул для активної повсякденної діяльності як християнина. Адже у нашому містечку Лозова, що на Харківщині, українські церкви відсутні, відвідувати храм УАПЦ у Харкові (за 150 км) вдається не часто, а тому одним із мотивів поїздки було й формування у собі стимулу до творення українського християнського життя у власному місті. І в самому собі, в своїй родині. У себе й мого супутника - двадцятирічного хлопця, що шукає для себе Віри… Франківськ та виїзд Франківськ одразу зустрів нас приємно-вражаючою несподіванкою. Наш потяг приїздив на день раніше, а тому ми дещо хвилювалися за ночівлю. Я сподівався хоча б на якийсь дах над головою. Яким же було наше здивування, коли на нас, завдяки старанням пана Богдана - керівника місцевого Руху за єдність церков, чекало гостинне помешкання пані Марії Турчин, що зустріла нас як рідних. Хоча до цього нас ніколи не бачила. Для нас це був вражаючий урок християнської гостинності. "Подорожнього прийняти…". Наступного дня ми приєдналися до решти прочан. Керівником групи був відомий релігійний публіцист Святослав Варення. Склад групи був різноманітним як конфесійно (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та РКЦ), так і регіонально (Київ, Львів, Луцьк, Рівне, Тернопіль, Харків, Лозова). Спільним був лише дух. Дух братерства, уваги й радости. Ніби ці різні люди вже давно знають одне одного. Пан Михайло з Києва влаштував для нас невеличку екскурсію центром міста. Франківськ я вже бачив минулого року, але його чар відчувався й цього разу. Європейське місто, привітні люди - без хохляцького панібратства і набридлого на cході хамства. А ще - подих історії. Ратуша, церкви, будинки, Вали, залишки палацу графів Потоцьких - усі вони викликають довгий ланцюжок історично-культурних асоціацій. Особисто для мене Франківськ асоціюється і з віршами Галини Петросаняк, "Новою зорею", книгами "Лілеї-НВ"… Перше моє відвідання Служби Божої у греко-католицькому Кафедральному соборі. Одразу впадає у вічі звичка людей хреститися біля храму. Старі й молоді, гарні й негарні, нехай неуважно, осіняють себе хрестом. Свідчення віри оточуючим… Поїздка до Криворівні. Мабуть, замість телевізора, дітей потрібно частіш садити перед вікном. Потяга, автобуса, машини. Адже ніяка фотографія чи інше зображення не передадуть чар гір, котрі поступово виникають на обрії і, наближаючись, заповнюють собою увесь краєвид. Спостерігаючи за ними, виникла думка - як жаль, що наш Тарас їх не бачив. Які б то вірші ми ще мали!? Окрім гір, монастиря у Дорі, вразили ще й дзвінкі голоси дівчат-прочанок, римо-католика Віталія з Києва та інших. Релігійні пісні чергувалися із народними, а останні - із повстанськими. Так, я ніколи не думав що "Горіла сосна, палала…" така довжелезна пісня. Тут я вперше пошкодував, що не захопив із собою диктофону. І що сам не маю голосу…. Гори ставали усе вищими, одне село змінялося іншим. Про історію цього краю цікаво оповідав пан Михайло. На обрію на короткий час з''явилася Говерла, ми проминули центр Гуцульщини - Верховину (колишнє Жаб''є). Серед іншого я дізнався, що серед гуцулів досі є мольфари - ворожбити, котрі користуються повагою місцевих жителів, що одна з гір, т. зв. "Писаний Камінь", відома ще з дохристиянських часів як центр місцевого поганства. А ще - що залізниці тут збудовані за Австрії (як і мости) й досі справно служать людям. Криворівня й гуцули Сама Криворівня була мені відома лише зі спогадів дружини Ю. Бадзя, а о. Іван Рибарук - з його інтерв''ю за 2003 рік в газеті "Наша віра". Розташувалися ми у спортивному залі школи, неподалік від шумного Чорного Черемоша - річки із каламутною, але чистою водою, холодними потічками й кладками, що загрозливо хитаються, коли скоро простуєш ними. Місцеві жителі, як мені здається, вже давно не помічають навколишньої краси. Одна з бабусь казала, що пенсія невеличка і вона взагалі мріє продати землю й переїхати до Києва. У горах багато земель скупили "круті пацани". Відтак, цей гарний край і красиві люди переживають не кращі часи. Багато - на заробітках по усіх усюдах, адже туризм годує небагато. Один з гуцулів запитав мене - хто відкрив Америку? "Христофор Колумб" - відповідаю. "А він відкіля дізнався?" - "Плавав туди". "Та нє, то гуцули з Америки із заробітків їхали та йому сказали" - пожартував він. А проте автівки на дорозі пригальмовують, місцеві, навіть діти, вітають нас "Слава Ісусу Христу!". Хоча я дізнався, що за Союзу то було заборонено, вчителі шпигували за дітьми - аби ті не ходили до церкви. Смачними стравами частувала нас кухар - пані Василина, за що їй велика дяка… Музей Івана Франка дійсно справив велике враження. Окрім змістовної розповіді директора музею, справжнього хранителя цього священного місця, вражають і експонати, пов''язані із Франком, Лесею, зйомками фільму "Тіні забутих предків". І це не міщанське бажання роздути власне "я" ("Я сидів на стільці, де сидів N"), а прилучення до минулого, коли воно перестає існувати у своїм світі, а змінює тебе самого. Відвідали ми й музей Михайла Грушевського, котрий знаходиться ще на стадії творення… Виникла думка - а чому ж у нас досі немає музею Дмитра Донцова, навіть сайту? Музеїв інших видатних діячів? Міхновського у Харкові, наприклад? О. Іван. Отець вже самою своєю зовнішністю і манерою спілкування привертає до себе. Усмішка, увага, глибокий розум і широта поглядів. А ще - просто справжність, без будь-яких зусиль до неї. На жаль, поспілкуватися із отцем Іваном особисто мені не вдалося. Хотів бо, як вчитель, розпитати його про особливості релігійного життя місцевої молоді. Але і слухати його - цікаво й наснажуючи. Хоча я вдруге пошкодував за диктофоном… Намагатися зараз переповісти його слова - то все одно, що розповідати про смак морозива людині, що харчується лише хлібом і водою. Можна лише описувати враження. Враження, що отець говорить і до всіх, і до тебе особисто. Широта поглядів, у якій є місце і для отця Піо, отця Шарбеля та Терези Калькуттської, і для звичайного жарту, і для пісні Висоцького під гітару. А ще - я був здивований тим, що сільський парох знає добре і твори о. Олександра Мєня, і о. Георгія Чистякова, і Володимира Соловйова і довгої шереги інших… Церква. Церква, розташована на горі, з одного боку має чудовий краєвид на гори й ліси, з іншого - межує із цвинтарем. Серед незвичних для східняка хрестів мою увагу привернули три. Один - воякам УПА. Раніше я бачив лише пам''ятник УПА у Харкові, а тут - звичайна могила на сільському цвинтарі. Без пафосу й претензійності. А неподалік - дві могили німецьких то угорських солдат. Такі незвичні і водночас буденні. Культура народу визначається ще й ставленням його до померлих. Коли то ми навчимося ще й цій культурі? Всередині церква одразу навіяла асоціації з із "Тінями…". Здається, що ось-ось зайдуть гуцули у своїх строях. А ще -східники на підлозі, багато ікон, небачених мною раніше, статуї Діви Марії, заспокійливе світло свічок. А поруч - люди, котрих ніколи не знав, і котрі здаються дуже рідними, бо маємо однакові почування і однаково бачимо ті самі речі. При цім залишаючись індивідуальностями… Дім, я вдома - мабуть, це панівне враження. Можна сісти на підлогу, насхідник після стомлюючих мандрівок по горах вдень, і слухати, слухати… А ще я здивувався, що отець ще й видає журнал ("Виноградна лоза"), виступає на радіо… До речі, до нас у спортзал (нашу хижу), завітала кореспондент місцевої газети - тож інтерв''ю ще й допомогло впорядкувати власні думки й почуття. Браття й сестри. Всього нас було 20 чоловік. І кожний - дуже цікава особистість. Немає того нівелюючого мертвотного котка формалізму, що безжально прокочується по вірних деяких церков. Звісно, з кимсь я спілкувався більше, з кимсь - не встиг. Але усі були цікаві. Декого я вже знав. Приміром із п. Олександром Ткачуком, автором статей у "Нашій вірі", я був знайомий ще з 2004 року, коли був у редакції на Трьохсвятительській. Тепер знайомство оновилося. Було справжньою насолодою спілкуватися на релігійно-культурну тематику із фахівцем. Особливо це цінуєш після Лозової. Якось ми особливо розговорилися і вирішили пройтися. На запитання де ж це ми зібралися, браття почули, мабуть незвичну, для них відповідь, що в нас тут дискусія з приводу впливу гностиків на християнську культуру. Та й узагалі - ця стаття народилася під впливом п. Олександра, котрий радив писати. За що хочу йому подякувати. Від п. Андрія Когута з Луцька я дізнався про особливості християнського життя лучан, зокрема про діяльність місцевого руху проти абортів. Із п. Мирославою Хоміцькою, приємною усміхненою сестрою з Рівного, було цікаво поспілкуватися як із викладачем недільної школи, дізнатися про тамтешні міжконфесійні стосунки, про Острозьку академію. А ще - про о. Микиту - прозорливого ченця з Більських хуторів коло Рівного. П. Віра Забєліна-Посєкіра зі Львова. Цікава поетеса, що деякий час мешкала на Харківщині. Її вірші чимось схожі на фонову музику - слухаєш, слухаєш і ніби входиш у якийсь розслаблюючий потік. Немає епатажу, різкостей - лише тихий рух. Запам''яталося і спілкування із подругою п. Віри - п. Іриною зі Львова. Окрім всього іншого, я довідався про особливості релігійного життя у Львові, мали ми й бесіди про повстанців. Із Тарасом (нині киянином) та Сашком із Харкова знайшлися спільні знайомі. Тарас за освітою біолог, тож Карпати стали для нього цікавим місцем для спостережень. Бо дивуватись є чому. Мене, приміром, здивували корови - маленькі, світло-руді, що пасуться аж ген на вершинах гір, на котрі ми, захекані, залазили. А ще Тарас у церкві одразу привернув увагу місцевих гуцулів своїм голосом, оскільки виконував функції дяка - читав частини Служби. Сашко з харківського СУМу - спокійний і цікавий хлопець, гарний фотограф, студент харківської Колегій імені Патріярха Мстислава. Можливо, в майбутньому в мене буде ще один знайомий священик? Про дівчат-хористок, голоси котрих священики порівнювали із янгольськими, я вже писав. Вітання й респект Рівному й Тернополю, котрі можуть милуватися їхнім співом. Про Віталія я вже згадував. Весела й жвава людина, що знає багато християнських пісень і гарно їх виконує під гітару. Мене особисто зацікавило те, що він навернувся до Християнства саме завдяки Діві Марії - жаль, що я не встиг поцікавитись у нього подробицями. Адже зазвичай навертаються через Христа… Пані Ярослава з "України молодої". Дуже цікавий співрозмовник, хоча я розговорився із нею вже в останній день, у автобусі. Проте вже раніше я був зачудований її співом - такі ошатні журливо-печальні пісні про Христа й Діву Марію… Стосовно співу, то гарним виконанням пісень на вірші Богдана-Ігоря Антонича вражала п. Наталія. Хотілося б, аби її пісні були почуто по всій Україні, бо рівень виконання досить високий. Маленька Олександра з Києва. Мила дівчинка з гарною українською мовою і усмішкою, що дарувала радість усім прочанам. Мені особисто було цікаво з нею спілкуватись. Можливо тому, що сам є шкільним вчителем. Наталка з Луцька. На жаль, я не встиг із нею поспілкуватися. Але все одно - уклін за перебування разом. П. Ніна Романівна та її подруга - теж приємні парафіянки УПЦ КП з Києва. Сподіваюся, що коли я їх фотографував, обрав гарний ракурс і вони до мене у претензії не будуть. Ну і наш отаман - Святослав. Цікаво знайомитись із людиною, котру знаєш лише з Інтернету і газет. Мені особисто було цікаво читати його дискусії на тему об''єднання церков, вміння зберігати спокійний тон у дискусіях із опонентами. Йому завдячуємо і гарною організацією, і постійним оптимізмом. Окрім нас - була ще й група римо-католиків із Житомира на чолі із о. Олегом Гнатюком, група з Кіровограду та слухачі літньої богословської школи, хоча ми із ними спілкувалися мало. Здається, нікого не забув. Хресна дорога. Про такий звичай я лише читав. Ніч. Натовп людей. Священики, прочани, місцеві селяни. І в кожного - свічка. Згадуються перші християни, що переховувалися у темних катакомбах серед ночі поганства. Поруч проносяться машини - цікаво, що думають водії, побачивши море свічок? А поруч - реве Чорний Черемош. Йдучи сам темною дорогою біля норовливої гірської річки стає навіть моторошно. Але повернуся до Хресної дороги. Дуже цікава практика. Переживати кожен крок хресної дороги Христа. Співвідносити ті події зі своїм життям. Згадувати страждання Марії. Тут дійсно починаєш розуміти біль Серця, сколотого колючками гріха й страждань. 14 хрестів. Свічки від вітру часом гаснуть, як гасне наш молитовний запал від вітру світу. Але поруч є браття і сестри. І свічка горить, і світить далі. Інколи гарячий віск скрапує на пальці. Рушаємо до наступного хреста. Особливо вражає голос отця Олега "Отче наш, що єси на небесах…". Ніколи не чув такої трагічної, аж пробирає до кісток і сліз, інтонації. Жаль, що не передаси це на папері. Спостерігаю за місцевими віруючими. Переді мною хлопчак крутиться, розмовляє, йому роблять зауваження. Але яке ж помилкове буває перше враження. Цей хлопчик добре співав… Отець Юрій. Каплички. Сповідався я в о. Юрія (Савчука), монаха-екзорциста, капелана Братства ветеранів ОУН-УПА. Подорожуючи Україною, він лікує людей. Далеко за дванадцяту ночі, приїхали люди з сусідніх сіл. Цікаво слухати о. Юрія - про його переслідування КГБ, про з''явлення у різних місцях Діви Марії. Джублик, Здвижин… Але про то пізніше. Ще вражають каплички. Невеличкі оази, храмики серед природи Карпат. Я не міг вийти з дива - як то вони досі цілі? Думаю, що каплички закінчуються за Збручем. Хамське постсовєтське шумовиння не виносить чогось, що вище за нього… Здвижин. Найперше ми заїхали до Косова. Цікаво подивитись на гуцульський ринок. Проте з-за ринку ми спізнилися до музею Патріярха Володимира (Романюка). Нічого, дасть Бог, ще побуваємо. Здвижин - то перша назва села Кобаки (і, по-моєму, гарніша). Гори, сосни, чарівна долина. Здвижин. Матінка Божа з''являється лише серед краси. Чи можна її уявити серед загиджених річок, лісів, перетворених на смітник, виразок-кар''єрів? Засмічених душ? Слухаємо оповідь п. Дмитра Ватаманюка. 1934 рік. Діва Марія з''явилася місцевому селянинові, котрий пізніше на тім місці поставив хрест. Його відмовляла дружина, але скоро померла. Село Кобаки взагалі вирізнялося прокомуністичними симпатіями, досі має комуністичний осередок. За радянської влади хреста спиляли комсомольці й відтягли його трактором. Невдовзі обоє загинули від… трактора. Пізніш хреста відновили, поставили капличку. Споглядаю це місце. Наша земля, знайоме сонечко, сосни і… тут була Діва Марія. Важко це усвідомити, але приємно-заспокійливо відчувати. Служба Божа. Наприкінці - молитва за єдність християнських церков перед зображенням Діви Марії. Дивує ряд священиків різних конфесій, чорні сутани римо-католиків позірно контрастують зі світлим вбранням православних та греко-католиків. Але у молитві контрасту немає. Що ж заважає нам бути разом? Від''їзд. П''ять днів промайнули дуже швидко. Жаль, що не можна забрати цих людей, атмосферу з собою. А ще - велика вдячність Богові і усім, хто зустрівся нам під час прощі. Дай Боже побачитись і наступного року. Несподівана радість. Ночували ми з моїм приятелем знов у помешканні гостинної пані Марії, бо потяг з Франківська до Харкова ходить лише по непарних днях. І цей трохи сумний вечір приніс нам розраду - ми побували у гостях в дружини видатного художника Михайла Фіґоля - пані Тетяни. Пані Тетяна - мистецтвознавець, яскравий представник галицької інтелігенції, відомої мені переважно з книг. Ми побачили картини видатного художника - представника школи "бойчукістів". Мене особисто вразили картини на історичну тематику - Довбуш, Вернигора (я дізнався, що у Карпатах було знайдено рунічні написи, нині знищені бульдозерами), картина про спалення коханки князя Ярослава Осмомисла, про Роксолану… Про останню я довідався багато несподіваного. А ще - величезна колекція старожитностей, зокрема - вишивки різних районів України. Проте годі описати усі враження - то треба бачити, чути, відчувати… P. S. На вокзалі я читав подарованого п. Тетяною Є. Гуцала. "Ментальність орди". Цим привернув увагу якогось пана, як виявилося, земляка з Харкова. Я знов "вдома". Знов панібратське "тикання" й небажання (невміння) слухати іншого. Мені було запропоновано закинути геть тему моєї дисертації як непотрібну й узяти "актуальнішу" - щось про вплив "хозарів на знищення українців, яке почалося 17 листопада (саме через три дні після чогось там) 1925 чи 1929 року (гаразд не пам''ятаю цієї нісенітниці). Що Господь хотів мені цим сказати? В''ячеслав Труш, м. Лозова, Харківщина