| КРАЄЗНАВСТВО ЯК ЕМПІРИЧНА БАЗА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ (ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА) |
|
Євген Зарудний, кандидат філологічних наук (Харків)
Для тих істориків, котрі переймаються академічною проблемою поділу історії на дослідницьку та дидактичну, визначення “краєзнавство – елемент сучасної системи виховання” містить у собі певне протиріччя. Позаяк система виховання будується на історії дидактичній, тимчасом як краєзнавство належить до сфери історії дослідницької (“ідеологія”, заснована на краєзнавчих “міфах” є “хуторянство”; легендарна історія створюється лише на національному рівні). Н.Яковенко, найвідоміша українська авторка вищезазначеного розподілу, відносить до дослідницької сфери “історію повсякдення”. Саме в останній, стверджує професорка, особливо яскраво проявляються “життєві колізії “маленької людини” в соціальних катаклізмах»” . Дійсно, життя “маленької людини”, або ж – маленької кількості людей є життям краю; “описуванню приватного простору та особистої або громадянської активності індивіда” є знанням життя цього краю, краєзнавством. Проте при цьому нізвідки не випливає, що краєзнавство мусить бути геть позбавленим ідеологічного (дидактично-історичного) забарвлення. Факти “маленької історії”, дослідження історії “малої батьківщини” можуть бути успішно вписаними в легендарну історію нації. Ба навіть більше – саме такі факти складают її міцне підмур’я. Бо не піддаються спростуванню (таки “вперта річ”!) з боку ідеологічних супротивників. Кажучи: історичні факти, досліджені у межах дослідницької історії, є підвалинами історії дидактичної, я категорично відкидаю гнилий метод ідеологічного перекручування фактів; йдеться лише про відповідний (ідеологічний) спосіб їх добирання . Наступне дослідження на історичних теренах моєї рідної Слобожанщини є саме таким прикладом. *** 29 вересня 1651 року воєвода яблоновський, князь і боярин Рєпнін-Оболенський Борис Олександрович (той самий, що навесні 1653 року очолить велике посольство Олексія Михайловича в Польщу) подає доповідну царю і великому князю «всеа Русии». Про виконання торішнього царського указу про заходи зі зміцнення міграційної політики московської держави на литовському кордоні, який для українців був московським і нібито дружнім. 5 серпня 1650 року посланий був до литовського кордону Фаустов Сава Степанович із двадцятьма служивими людьми. «И с тех, государь, пасек и дехтярен, ему Саве, мы, холопы твои, — диктує князь Репнін дяку Карпову Дмитру Герасимовичу, — литовских людей велели сослать в литовскую сторону со пчелами и со всяким их пасечным заводом вцеле, а бою и задору с литовскими людьми мы, холопи твои, чинить не велели» . «Оперуповноважений» Фаустов С.С., приїхавши на місце, зафіксував: * «за рекою за Ворсклом у Дедова озера пасека, а на той пасеке живут литовския люди Ивашка Антюшенок с таварыщи… * пасека на речке на Мошне, живут на ней литовские люди города Зинькова Ивашка Копиенко с таварыщи… * пасека на речке на Хухре. Живет на ней черкашенин Васька Карпов из Миргородка (тут-таки, на Хухрі, московський опер запримітив ще дві пасіки — Фільки Козленка з товариством та черкашенина Курильця Мщенка – Авт.)… * пасека против Скельских гор возле межи, котороя межя ныне учинена с литовскою землею. Живут на ней литовския люди города Куземина Александрик Бут с таварыщи…» . Навіщо Фаустов С.С. брав із собою солдатів — незрозуміло. Адже «бою и задору» з українцями йому зчиняти не веліли. Якщо ж він розраховував, що козаки злякаються й розбіжаться, то дуже помилявся. Іван Антошенюк, Іван Копієнко, Василь Карпенко, Филимон Козленко, Кирило Мщенко, Олекса Бут виявилися не боягузами і порадили служивим людям московського царя забиратися додому. «И литовские де, государь, люди, — старанно виводить дяк Карпов Д.Г., — твоего государева указу не послушали, с твоей государевы земли в литовскую землю не пошли, а сказали: как де минетца пасечное время, и они де с твоей государевы земли в литовскую землю сойдут» . Не зійшли. Той «пасічний час» триває і досі. Не розірвався зв’язок часів! *** У нинішній Росії розумні люди підрахували й оцінили: «Україна вийшла зі складу СРСР із землями, що вчетверо перевершують за площею ті, з якими вона колись з Росією возз’єдналася. Ми розцінюємо це як безкорисливий дар братній Україні» (Віталій Третьяков. «Известия», 26.02.09). Дякуємо. Отож, якщо на освоєну тобою землю приходять чужі слуги і, за указом царя з далекого царюючого граду, намагаються тебе з цієї землі виселити, то сьогодні в Москві це називається «безкорисливий дар братньому народу». |
