В’ячеслав Труш. ІСТОРІЯ СЕЛА ХЛІБНЕ: Краєзнавче дослідження.
Лозівський історичний клуб імені Дмитра Яворницького Дослідження
В’ячеслав Труш.
ІСТОРІЯ СЕЛА ХЛІБНЕ:
Краєзнавче дослідження.


Пропонуємо Вашій увазі краєзнавчий нарис, присвячений селу Хлібне Лозівського району. Видання розраховане на шкільних вчителів, викладачів, учнів, студентів, музейних працівників, бібліотекарів, усіх, хто цікавиться краєзнавством Лозівщини.
Видання стане при нагоді під час вивчення навчальних тем з історії та географії України, харківщинознавства, під час підготоки до виховних годин.

Розділ І. Історія села Хлібне

Найдавніші часи та заснування Хлібного
Територія, де нині розташоване село Хлібне, довгий час була незаселеною. Принаймні досі відсутні археологічні знахідки давніх часів. Ця земля, як і Лозівщина загалом, довгий час перебувала в сфері впливу кочових племен – тут проходили кіммерійці, готи, гуни, хозари, половці, монголи.
Пізніше ці землі отримали назву «Дикого поля» - родючого безкрайого степу, де однак чигала небезпека з боку кримських татар та їхніх васалів - ногайців.
У 18-му столітті наші терени почали заселятися українськими козаками із Запоріжжя. Варто наголосити на тому, що вся Лозівщина (і Хлібне зокрема) належить до історичного Запоріжжя (а не Слобожанщини!), на цих землях знаходилися козацькі поселення, котрі входили до Орільської паланки Запоріжжя.
Після підкорення України Російською імперією і знищення Запорізької Січі у 1775 році, починається роздача козачих земель царським дворянам та їхнім прислужникам. Більшість земель Лозівщини поділили між собою чужинці та їхні вислужники з місцевих. Проте землі, де нині знаходяться Панютине й Хлібне, звалися «Пустищем бузинуватим» й характеризувалися як місце «до хліборобства придатне, але безводне», їх довго ніхто не хотів брати.
Село Хлібне було засноване внаслідок будівництва залізниці 1869 року. Залюднене воно було поселенцями з різних місць, зокрема із Полтавщини. В давні часи одна із вулиць Панютиного, що прилягала до Хлібного, навіть мала назву Полтавська (нині Шевченка).
Заселення відбувалося, як вважаємо, і з сусіднього села Катеринівки. Адже давніми хлібнянськими родами є Ґонтаренки та Кладченки, котрих багато в селі Катеринівка.
Село належало до Новоіванівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії. (Катеринослав – нині Дніпропетровськ).
Деякі старовинні речі (горщики, рубелі, прялка, праска, вишивані сорочки, документи) зберігаються в Хлібнянській школі. Серед археологічних знахідок наявні чисельні монети часів правління російського імператора Ніколая ІІ (роки правління 1894-1917).
Як згадує Марія Ханінова, Хлібне оточували пшеничні лани, в селі майже в кожному дворі пекли смачний хліб, який купували мешканці сусіднього Панютиного, а село отримало назву Хлібне. (В російських документах називається також «дєрєвня Хлєбная»). Вулиць було чотири – Широка (нині Петровського), Причепівка (нині Комуністична, ніби «причеплена» до Широкої), а також віддалені вулиці - Фійонівка (вочевидь від старовинного жіночого імені; нині Республіканська) та Заквасна (нині Чкалова, найвіддаленіша вулиця, де в ті часи гнали самогон).
Старі назви вже забулися сучасними хлібнянами, але вулиць так і є чотири. Інколи помилково до Хлібного відносять і дві межові вулиці Панютиного – Молодіжну та Шевченка. Проте, якщо подивитись на карту чи пройтися по місцевості, то чітко видно, що всі вулиці Хлібного знаходяться від Молодіжної та Шевченка на достатньо великій відстані й відокремлюються балкою. На вулиці Широкій (нині Петровського, 43, де наразі мешкає родина Щукіних) була кузня.

Соціальне становище українських селян та робітників за царського панування
Частина хлібнян працювала на вапняному заводі та в залізничних майстернях Панютиного. Більшість були селянами-хліборобами.
Робочий день за царського панування тривав 10 годин на добу, за найменшу провину штрафували – могли вирахувати до однієї третини заробітної платні не лише за прогул, але й «за непослух» керівництву, за «порушення тиші» (на заводі!). На підприємстві могли працювати діти з 12 років.
Середня заробітна плата промислових робітників в 1913 р. складала: Російська імперія – 24,2 карбованці, Франція – 41 крб (108 франків), Велика Британія – 61 крб (6,5 фунтів стерлінгів), Німеччина – 57 крб (123 марки), США – 112 крб (57, 4 долари).
Для порівняння, в ті часи робітник низької кваліфікації отримував 14 карбованців, слюсар на шахті – 45 карбованців, висококваліфікований робітник – від 70 до 120 карбованців, машиніст на залізниці – 80 карбованців, міська наймана прислуга, прачки, поміщицькі слуги: чоловіки – 5-8 карбованців, жінки – 1,5-5 карбованців.
Середні ціни до 1917 р. були наступними: яйце – 1 коп., чорна хлібина - 2 копійки, біла – 4 коп., літр молока – 10 коп., 300 грамів сирої яловичини – 14 коп., фунт (400 г) сала – 22 коп., найкращі черевики («Скороходівські», для простого населення) – 7 карбованців.
Проте на підприємствах спостерігався дуже високий рівень травматизму, медичне обслуговування населення було незадовільним. Державні пенсії за вислугою, по інвалідності, при втраті годувальника, по старості були практично відсутніми.
Сільське господарство в Росії тих часів було малопродуктивним і відсталим - урожайність пшениці в 1913 р.* з гектару складала: Росія — 0,9 ц/га, Австро-Угорщина — 1,4 ц/га, Німеччина — 2,5 ц/га, Бельгія —2,7 ц/га.

*(Для порівняння із сучасністю, середня врожайність ранніх зернових по Харківській області в липні 2009 році складала 29,2 ц/га).
**(в приблизному перерахунку десятину рахуємо за 1 гектар, пуд – за 16 кілограмів)

До 1911 року освіту в гімназіях не могли отримати вихідці з селян та міщан, що їх презирливо називали «кухарчиними дітьми».
Жінки не мали виборчих прав, паспортів, дружина не мала права влаштовуватися на роботу без дозволу чоловіка. Не мали виборчих прав також молоді люди до 25 років, солдати, вільнонаймані робітники та ін.
Архіви розповідають про виступи українських селян Хлібного проти російської царської влади. Так в серпні 1905 року хлібняни Андрій Сердюк, Іван Каменєв, Стефан Дяченко, Кіндрат Рюма та інші зібралися на раду із працівниками Панютинського вапняного заводу. Було вирішено влаштувати страйк – завод припинив свою роботу, а мешканці Хлібного підтримали страйкарів активними виступами.
Після аграрної реформи російського прем’єр-міністра П. Столипіна на Лозівщині було засновано десятки хуторів. Працьовиті селяни засновували невеличкі населені пункти, де працювали у власних господарствах фермерського типу. Їхня продуктивність була дуже високою, слово «хутір» часто асоціювалося із означенням «заможний».
Виникло таке поселення і біля села Хлібне – хутір Шейка. Прізвище Шейко притаманне Хлібному та Панютиному, тож можна зробити висновок, що його засновники були місцевими мешканцями.

Хлібнянська школа (період 1914 – 1919 років)
Історія школи невіддільна від історії Хлібного, адже вона була культурним центром села, а дитинство переважної більшості мешканців пов’язане саме із цією школою.
За деякими даними школа в селі Хлібному була збудована в 1912 році. Нині – це корпус молодших класів Хлібнянської школи. Вона була трикласною, «однокомплектною», навчання мало тривати три роки. На старовинному фото, датованому 1912 роком ми бачимо директора школи – Павла Михайловича Кузнєцова, його дружину – Надію Федорівну та невідому жінку. Учнів – 34 (12 хлопчиків та 22 дівчаток). Хлопці обов’язково носили кашкети, дівчата – майже всі в білих передниках.
Сучасна школа у Хлібному була збудована в 1914 році, в рік початку Першої світової війни. На той час на українських землях, що знаходилися під владою Російської імперії, існували школи двох типів – церковно-парафіяльні та земські. Хлібнянська школа належала до земських. Вони засновувалися земствами.
Земства – це виборні органи місцевого самоуправління, що займалися питаннями соціальної сфери на місцевому рівні (освіта, охорона здоров’я, будівництво доріг тощо). Хлібне підпорядковувалося Павлоградській повітовій земській управі.
Земські вчителі отримували на той час по 30 карбованців, провчителювавши 5 років – 37 карбованців, 50 копійок. Із цих грошей не робилося ніяких вирахувань, земство оплачувало половину від вартості підписки на періодичну пресу, ліки були безкоштовними.
Вчителям надавалася житло на час їхньої праці. Житло оплачувалося знову ж таки земством. Пенсії вчителям також.
Школа була так званою «двокомплектною», тобто викладали двоє вчителів. Курс був розрахований на 4 роки. Згідно тодішнього законодавства обов’язковими предметами були: Закон Божий, читання, письмо, арифметика, співи. Стосовно Закону Божого, то учням було видано молитовники і з церкви приходив священик, що вів заняття. Факультативно могли викладатися: природознавство, географія, історія. Підручники видавалися вчителям земством.
Відома одна з найперших учениць - Марія Митрофанівна Ханінова, котра переступила шкільний поріг 1914-го року. Чотири класи навчалися у двох приміщеннях (де нині 8-й та 9-й класи). А тоді в першому приміщенні навчалися перший та третій, а в другому приміщенні – другий і четвертий класи.
Учні були різного віку. Ганна Максимівна Чобіток та Олександра Гнатівна Ґонтаренко, що прийшли до школи 1915 року, згадували, що вчительками тоді були Юлія Семенівна та Олександра Гнатівна. На 1917 рік вчителів було теж двоє - Павло Михайлович Кузнєцов та його дружина Надія Федорівна. Павло Михайлович був директором школи, а також навчав перший і третій класи, а його дружина займалася з другим та четвертим класами.
Жили вчителі тут же, в приміщенні школи, де зараз знаходиться бібліотека. Потім Павло Кузнєцов мешкав в районі «В’їзду» (Лісовий провулок Панютиного).
Окрім хлібнянських дітей, до школи ходили й учні з інших населених пунктів – зокрема із села Царедарівки та хутора Запорізького.
На 1917 рік школа називалася «Хлібнівське Новоіванівської волості земське початкове народне училище». Як видно з «Посвідчення» про закінчення школи від 1917 р. (зберігається в школі) учні складали іспити в Царедарівці, в місцевому земському народному училищі. Іспити відбувалися в квітні, учень, що його складав, мав 13 років. До складу екзаменаційної комісії, згідно підписам на документі, входили директор Хлібнянської школи (голова комісії) – П. Кузнєцов, його дружина Н. Кузнєцова, а також Н. Новицька та С. Тищенко, напевне, царедарівські викладачі.
Спершу школа була дерев’яна. Фінансування було недостатнє, тож директор школи прохав аби батьки привозили дрова, солому – хто що міг. Приміром Іван Чмир, дочка якого навчалася в школі, привіз до школи три гарби соломи, відірвавши від власної родини. Сходилися молодь, старші учні, батьки – місили глину й обмазували школу. Опалення було пічним, парове зробили приблизно 1980-го року.
Приблизно в 1919 році заняття в школі, у зв’язку із бойовими діями, були на деякий час припинені.

Українська революція та Національно-визвольна війна українського народу
Цей період навіть загалом по Харківщині вивчений ще недостатньо. Невідомі точні дані по Хлібному тих часів, тож мусимо спиратися на загальні дані та аналітичні висновки.
В першій половині грудня Лозову, Панютине та навколишні села зайняли українські війська. Часи були неспокійні – радянська Росія скоро оголосила Україні війну. Щоб перешкодити наступові ворога, оборонці Лозової вдалися до запобіжного засобу - було розібрано ділянку залізниці в напрямку Лозова – Харків.
14 (25-го за новим стилем) 1917 року Панютине та Хлібне захопили російські більшовики, підтримані місцевими поплічниками – так званими «красногвардійцями». Захопивши Панютине, агресори з боку Хлібного розпочали гарматний обстріл станції Лозова, що її обороняли українські війська. Бій продовжився й наступного дня – червоний ворог на деякий час був відкинутий до Хлібного. Проте оговтавшись, більшовики окупували Лозову. На кілька місяців тут було встановлено радянську владу.
В 1991 р. на честь поляглих у тих боях українських вояків у Лозовій (парк Перемоги) було встановлено меморіального Хреста (Гайдамацький Хрест).
8 квітня 1918-го року Хлібне, як і навколишні населені пункти, було звільнене від більшовиків українськими військами – кінним полком Запорізької дивізії, яким керував генерал Всеволод Петрів. На Лозівщині починає розбудовуватися Українська держава.

Визволитель Панютиного та Хлібного – генерал-хорунжий Армії Української народної республіки Всеволод Петрів

Учасник звільнення Лозівщини в квітня 1918 р. сотник Армії Української народної республіки Омелян Волох – командир «Червоного» куреня Гайдамацького коша Слобідської України.

З кінця 1918-го по 1919-й рр.. Лозівщина стає ареною жорстоких боїв. В листопаді 1918 року українські війська тимчасово відступили і владу на короткий час захопили більшовики. Але того ж місяця, стягнувши в район Лозова - Павлоград війська, червоних вибили українські загони Директорії. У Лозовій розташувався військовий штаб. Українські війська тут були об’єднані в Лівобережну армійську групу (командир – полковник Петро Болбочан)

Командир Лівобережної армійської групи Армії Української народної республіки, начальник штабу Запорізького корпусу полковник Петро Болбочан

19 грудня 1918 року, після початку Другої українсько-більшовицької війни, командир штабу українського Запорізького корпусу полковник Петро Болбочан віддав наказ про боротьбу з ворогом. З цього документу ми дізнаємося, що Лозову мали обороняти частини 6-го Кадрового корпусу (командувач – полковник Павло Кудрявцев).
На північ від Лозової розташовувалася Армія полковника Олександра Загродського (складалася зі Слобідського корпусу (Харківський слобідський кіш) полковника Івана Кобзи та підрозділи Запорізької дивізії (4 полки та 3 гарматні батареї).

Командир Слобідського корпусу (Харківського слобідського коша) Армії Української народної республіки, отаман Вільного Козацтва Харківщини, полковник Іван Кобза

Генерал-полковник Армії Української народної республіки Олександр Загродський

На жаль, в ті часи українські війська не були об’єднані. Так повстанський отаман Нестор Махно виступив проти українських військ під проводом Симона Петлюри. Це протистояння мало жахливі наслідки. 24 грудня 1918 р. на околицях Лозової відбувся братовбивчий бій із махновськими загонами, про який згадує поет Володимир Сосюра (на той час – козак українського війська) у своїх спогадах ("З минулого", «Третя рота»).
На боротьбу із махновцями, що діяли на Катеринославщині, полковник Петро Болбочан виділив окремий загін – 1-й Республіканський полк ім. Б. Хмельницького на чолі з С. Лазуренком.
Боротьба проти більшовиків тривала до половини січня 1919 року. 3-го січня 1919 року у Харкові спалахнув більшовицький заколот, який підтримали наступаючі з Росії більшовицькі війська. Частини Запорізького полку були змушені залишити місто. Цього дня полковник Петро Болбочан віддав своїм військам наказ, у якому зокрема говориться «…3. Командиру Харківської групи (полковник О. Загродський – В.Т.): а) Прикривати напрямки Харків – Полтава, Харків – Лозова – Костянтиноград – Полтава. … б) Лозівський загін підпорядкувати начальнику Харківської групи. в) Зайняти Богодухів, Ольшани – Люботин, Мерефу, Зміїв, Лозову».
Боротьба українських військ проти більшовиків тривала до половини січня 1919 року. На початку січня в район Лозової було направлено окрему групу Червної армії під проводом П. Дибенка. Сьомого січня він отримав наказ: „Наступаючи напрямком Лозова – Синельникове – Катеринослав, до 10 січня розгромити групу петлюрівців, що діє в напрямку Лозової. Навальним ударом оволодіти Катеринославом”.

Командувач окремої групи Червоної армії, командарм 2-го рангу Павло Дибенко

Проте навального удару не вийшло. Ще 10 січня 1919 року Петро Болбочан доповідав Головному отаманові Симону Петлюрі, що знекровлені українські частини відступатимуть на Полтаву, а частина – на Лозову – Катеринослав. 14 січня біля Краснопавлівки відбувся бій між російськими більшовиками та українським Богданівським полком. Богданівці відійшли до роз’їзду Герсеванівського.
Панютине червоні захопили 15-го, а Лозову – 17-го січня. Далі вони рушили на Павлоград. 20-го січня полковник Петро Болбочан доповідав, що «лозівська група буде прориватися на Павлоград на з’єднання з отаманом Гулієм»*.

*Отаман Андрій Гулий-Гуленко (Гулій) очолював повстанські загони на Півдні України.

У другій половині червня 1919 р. більшовиків з Лозівщини вибили війська російської Добровольчої армії генерала А. Денікіна («біляки» як їх називали в народі), котрі теж встановили режим терору: облави, арешти, розстріли та повішення. По селах лютували каральні загони.
Українські селяни переходять до активної партизанської боротьби під проводом отаманів, зокрема і в загонах талановитого військовика Нестора Махна. Особливо широкого розмаху партизанський опір в районі Лозової набув восени. В жовтні 1919 р. Лозівщина зайняла чільне місце у планах отамана Н. І. Махна. Одна з трьох колон його армії мала просуватися денікінським тилом за маршрутом Піщаний Брід - Рівне - Софіївка - Бобринець - Долинська - Лозова - Кривий Ріг - Апостолове - Нікополь. Колони рухалися на відстані 30 - 50 верст (32 – 53 км) одна від одної, підтримуючи постійний зв''язок. Згаданим напрямком йшла права колона. Рейд був успішним, до середини жовтня в числі інших населених пунктів махновці зайняли Лозову та довколишні населені пункти. Потім вони були витіснені денікінцями.
Щодо Хлібного, то споминів про перебування тут військ Н. І. Махна нам записати не вдалося, але про їхній вступ до сусідньої Царедарівки дехто з панютян старшого віку оповідав. Оскільки Хлібне лежало неподалік важливих об’єктів (станції Лозова та Панютине, залізниця), мало розвинене сільське господарство, то котрийсь із махновських загонів мав відвідати й це село.
Взагалі в дослідженнях зазначається, що Павлоградщина (а Лозівщина, нагадаємо, тоді входила до складу Павлоградщини) була велика підтримка махновського повстанського руху.
Більшовики теж залишили своє підпілля та організували партизанські підрозділи. 15 грудня 1919 р. радянські війська витіснили денікінців і вся Лозівщина знов була захоплена більшовиками. Встановлюється радянська влада, червоні продзагони забирають у селян хліб.
Відтак розгортається антирадянський повстанський рух. В 1920 р., після того як Червона армія розбила білі війська барона Врангеля й закріпилася в Україні міцніше, Лозівщина стає ареною постійних (майже щоденних) боїв між українськими повстанцями та більшовицькими військами. Окрім махновців діяли загони Окуратова, Козлова, отаманші Марусі та інших командирів. Повстанці мали досить значні сили – лише в отамана Окуратова було 300 вершників та 17-20 куле¬метів. Проти повсталих діяли регулярні радянські війська, а також каральні загони (т. зв. "чонівці").
Поступово український повстанський рух був придушений радянською військово-каральною машиною.

Отаман Революційної повстанської армії України Нестор Махно та його штаб


Село Хлібне в міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті роки)
З документів відомі деякі статистичні дані по селу на 1924-й рік. Мешканців тоді було 242 особи, з них заможних селян - 8, середніх – 25, а бідних – 209. Оскільки потрібно було відбудувати державу й послабити повстанський антирадянський рух, комуністичний уряд вдався до так званого «НЕПу» (Нової економічно політики). Людям було дозволено працювати на себе, займатися підприємництвом, на деякий час припинилися найбільш брутальні експерименти над населенням. Проте мало хто здогадувався, що це лише підготовчий етап до великого терору.
В 1922 році голова Хлібнянської сільради Михайло Забіра зібрав всю молодь села й… заборонив юнакам і дівчатам збиратися по хатах на вечорниці. Рішення здається дивним, адже вечорниці, зокрема Андріївські, були давньою українською традицією, що підтримувала відвічні звичаї та обряди.
Все стає зрозумілим, якщо згадати основні принципи комуністичної політики – руйнування всього старого. Знищувалася церква, витравлювалися народні звичаї, руйнувалося українське село. Замість вечорниць було запропоновано усім ходити до клубу чи, як тоді називалося, до хати-читальні. З одного боку, заснування культурної установи було дійсно добрим явищем – люди грали в різні ігри, зокрема в шашки, по суботах і неділях грав гармоніст Костянтин Іванович Каменєв, а всі танцювали. В 1923 році в Хлібному було організовано драмгурток, першими учасниками якого були Т. Г. Кучеренко, І. І. Каменєв. Поступово до хати-читальні кожного вечора починають сходитися не лише молоді люди, але й дорослі та старшого віку. Але варто зазначити, що саме клуб стає центром села, де люди отримують інформацію, де ведеться радянська агітація. Для старших селян було дивом йти у неділю не до церкви, а… на танці.
За період НЕПу розквітло сільське господарство, торгівля. Лозівщина із прекрасним чорноземом мала розвинене сільське господарство, чисельні хутори заможних селян-хліборобів. Комуністичні колгоспи, де потрібно було працювати на радянську державу, не за зарплату, а за «трудодні», куди потрібно було віддати свою худобу, реманент – були тодішнім лозівчанам ні до чого. Хлібняни не були виключенням – серед перших колгоспників Лозівщини їх немає.
У Хлібному навіть співали віршики:
Подивися Ленін сам
Як працює комерсант!
Тут ідеться про те, що Ленін і комуністи не праві у своєму ставленні до комерсантів (підприємців). В СРСР вони підлягали знищенню як окрема суспільна група, що не мала прав на існування. Пізніше людей навіть позбавляли прав, зокрема виборчих, за те, що в минулому вони були торговцями.
Становище змінилося в кінці 1920-х - на початку 1930-х, коли комуністична радянська влада почала проводити в життя так звані «колективізацію» та «індустріалізацію». Перша передбачала масове виселення й пограбування заможних селян і заганяння до колгоспів усіх інших, де вони б смирно працювали на «батька Сталіна, родную компартію та посилення СРСР». Друга ж, «індустріалізація», передбачала закріплення цього злочину – зокрема залучення селян із репресованих родин на заводи й фабрики, де вони б перевиховалися на «свідомих пролетарів-комуністів», що підвищували б військову міць агресивного диктатора, його партії й кривавої радянської імперії загалом.
Лише минулого року стало відомо, що дехто із хлібнян був репресований комуністичною владою: Яків Добродум, Андрій Дядичкін, Іван Каменєв, Олексій Рюма, Онисим Стрілець (див. додаток в кінці праці). Дані ці ще неповні, потрібен детальний аналіз списків репресованих по Лозівському району. Часто вирок не відображає реальної картини трагедії людей. Приміром, людину засуджували до 5 років таборів, а коли строк добігав кінця – часто-густо присуджували новий термін ув’язнення. Та й вижити навіть ті 5 років в умовах Соловків чи інших північних таборів часто було понад сили.
У ці часи зникли й хутори. Їхні господарі, як правило, висилалися на Північ, а майно привласнювалося комуністичними та комсомольськими активістами. Зник і хутір Шейка біля Хлібного. Одного з хлібнян «розкуркулили» (тобто пограбували) за те, що в нього була… своя власна молотарка.
Стаються й значні адміністративні зміни – з 7 липня 1926 року село Хлібне разом із Лозівським районом було виділено зі складу Павлоградського й включено до Харківського округу (з лютого 1932 – Харківська область).
В 1930-ті роки Хлібне вже входило до складу колгоспу «Жовтень» (центр колгоспу – в селі Царедарівка). Для характеристики керівництва колгоспу слід навести такий приклад. Голова колгоспу Харлампій (Юхимович) Риженко викликав селян Царедарівки, які не хотіли йти до колгоспного ярма й наказав їм записуватися негайно. Тих, хто не схотів, кинули до «холодної». Після цього хлібороби були змушені йти до колгоспу. Свідчить хлібнянець Г. Х. Купенко: «В колгосп заганяли насильно. Казали – пиши заяву і здавай добро. От дід був у нас, - пішов в колгосп, то в нього забрали трьох коней, корову, свиню забрали, реманент забрали. В людей забирали сіялки і віддавали в колгосп».
Колгоспники були прикріплені до землі й паспортів не мали (до 1970 року!). Щоб виїхати із села, потрібно було брати дозвіл в сільської влади. Сільська ж влада видавала такі дозволи дуже рідко, бо була потрібна дешева праця селян у колгоспах та радгоспах. Відтак в час Голодомору десь втекти із села і влаштуватися на роботу було практично неможливо.
Радянським активістом тих часів був Яків (Пантелійович) Гудь. Їздив на бричці й кричав у трубу «Куркулі, здавайте хліб!». Головою сільради – Трохим (Іванович) Сердюк. Останній був учасником бойових дій – разом із братом Михайлом воював у складі Червоної армії на панютинському панцирному потязі «Смєрть ілі побєда».
Було перероблено стару школу під приміщення сільської ради та клубу. Ця будівля розташовувалася на початку вулиці Широкої (нині – корпус молодших класів Хлібнянської школи). Неподалік від села знаходився колгоспний сад. На все село нараховувалося, за деякими свідченнями, 800 корів (на 6 вулиць – 4 хлібнянські та дві межові панютинські).

За деякими свідченнями – тут в 1912 р. була школа. Потім Хлібнянська сільська рада та клуб (хата-читальня). За часів Другої світової війни – стайня. В повоєнний час – зерносховище. Нині – корпус менших класів Хлібнянської школи.

Одним зі складових елементів комуністичного терору був Голодомор 1932-33 років – акт жахливого геноциду проти українського народу. Він мав різне поширення, зокрема й на теренах Лозівщини.

В тогочасних документах взагалі немає згадок про смертність у Хлібному (акти про смерть районного відділу РАГС)*. Проте на місцевому кладовищі збереглися два поховання, що самим фактом свого існування свідчать про протилежне. Це поховання, датовані 1933-м роком – Омелян Костянтинович Беличенко та Іван Федорович Каменєв. Можливо, були й інші, адже довоєнні поховання збереглися дуже погано.
Звісно, смерть від Голодомору – це не смерть від кулі чи снаряду. Неможливо встановити точне число загиблих. Голод не вбивав одразу, він підточував сили людей поступово, загострював хвороби, сприяв швидкій загибелі. Тому кількість жертв можна вирахувати, лише порівнявши показники смертності за різні роки.

*Взагалі цифри смертності у Хлібному досить дивні. 1928 року зафіксовано 16 смертей. 1929 – 10, 1930 – чомусь аж 18, 1931 – 8. По 1932 – 1933 даних про смерті немає. Але очевидно, що їх було аж ніяк не дві, навіть по середніх показниках.

Можна пояснити незначні масштаби голоду в Хлібному тим, що багато мешканців села працювали на залізниці, а радянська влада була не зацікавлена у винищенні робітників такої важливої, стратегічної установи. Тож, на відміну від чисто сільських місцевостей (приміром, північної Лозівщини), Панютине із прилеглим до нього Хлібним, мало дещо сприятливіші умови.
Свідок тих часів, хлібнянець Григорій Харитонович Купенко висловив таке міркування про Голодомор 1933 року (мову та стилістику частково збережено – В. Т.) – «Сталіну потрібно було дєлать государство і людей потрібно було умертвить. Каганович, Молотов тут не прічьом: місцеві вислужувались, - боялись, щоб їх не арештували і робили голод, навіть кашу варену забирали». І далі він же – про сусідню Лозову: «В Лозовій на станції було дуже багато і мертвих, і безпризорних, особливо дітей … на вокзалі в Лозовій мертвих вивозили кожний день. Там у них в Лозовій не було ні однієї ворони, ні кішки, ні собаки. Багато дуже вмерло людей, не тільки на станції. Їсти нічого було, воровство було дуже розвинене, бо кожен хотів прожити, як міг».
Також було поширене жебрацтво. За тих часів у Хлібному садили віниччя (просо), із його насіння на драчці драли і сам вінич, і це насіння. З них смажили ляпанці. Ходили до радгоспу «Комуніст», видавлювали маленькі цукрові бурячки і варили. Купували блюдечко кукурудзяних лушпайок за 5 карбованців, засипали їх до чавуну із буряками й їли. Також їли лободу, лопуцьки (молоденький молочай), конину.
«Чи ховали зерно в тайниках? Звичайно ховали. В клуні ховали, яма в нас тут була у діда. В Лозову їздили молоти, і в муку полову насипали, щоб не відбирали…
З міста їздили люди в село,- везли міняти своє барахло на харчі». (Г. Х. Купенко).
Для «державного» пограбування населення було влаштовано спеціальні крамниці – «Торгсіни» («торговля с іностранцамі»). Була така крамниця і в Лозовій. За коштовні речі (золото, інші дорогоцінності) можна було придбати потрібний товар – харчі, одяг, взуття. Радянські гроші в таких крамницях не приймалися. «В Лозовій був «Торгсін». Моя мати здала хрест золотий і цепку, а видавали харчі, одежу, все, що хотіли. Це государству золото було потрібне» (Г. Х. Купенко). Відтак держава отримувала золото й коштовності, що часто-густо передавалися з покоління в покоління, а населення – дуже швидко позбувалося будь-яких заощаджень.
Опору радянській владі на той час не було. Люди були налякані – «портрет Сталіна на газеті проколеш і вже вважайся ворог народу».
Проте отримали своє й комуністичні активісти. «Там, де ресторан «Україна» (нині – крамниця «Фуршет» у Лозовій – В. Т.), там був парк Леніна. Туда, у двір з района привели 810 чоловік – активістів, і всіх «тройка»* судила: кому 10, кому 15 років дали. Було. Моєї жінки дядько – Стрєлєц Анісім Лаврентійович – визвали, дали 10 років і повезли на Урал» (свідчення Г. Х. Купенка).

* «тройка» - радянський позасудовий орган. Засуджував людей без суду та без права на захист.

Десь у 1930-х роках у Панютиному було знищено православну церкву. Відтак віруючі мали ходити до молитовного будинку (теж православного) у центрі селища.


Хлібнянська школа в міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті роки).
Десь на початку 1920-х років школу обклали цеглою. Оскільки комуністи виступали проти Християнства, то з утвердженням радянської влади було припинено релігійні заняття.
За радянської влади, у міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті роки) школа залишалася чотирирічною. В цей час директором було призначено Івана Федоровича Качана. Він мав дружину й трьох дітей, котрі також мешкали у школі. Директор мав господарство, корову. Івана Федоровича учні дуже шанували, уроки він вів цікаво, школярі боялися навіть поворухнутися аби щось не проґавити. В 1933 – 1937 роках вчителями школи були: Христина Іванівна Чумаченко, Клавдія Максимівна Чобітко. Класи навчалися разом – перший із третім, другий із четвертим. У кожному класі навчалося більше двадцяти учнів. Ось імена деяких з них – Варвара Минівна Гудь, Григорій Ткаченко, Галина Ґонтаренко, Марія Киян, Марія Спичак.
За часів Голодомору при школі діяла їдальня, де годували учнів. При школі був великий чудовий сад, яким опікувалися батьки. В саду росли яблуні, груші, вишні, абрикоси. Врожай збирався гуртом – учні, вчителі, батьки. Фрукти продавали на базарі, а отримані кошти йшли на дитячу їдальню.
Часто до школи приходив місцевий голова колгоспу. Він дивився уроки, цікавився шкільними справами, а також надавав допомогу під час ремонту. Велику допомогу надавали колгосп та сільська рада, батьківський комітет.
До свят учні готували концертні програми, за які нагороджувалися подарунками (зошити та ін).
Директор І. Ф. Качан 1941 року разом із родиною евакуювався і назад не повертався. В часи війни приміщення школи зазнало руйнувань - залишилися лише стіни.

Період Другої світової війни
11 жовтня 1941-го Хлібне зайняли гітлерівські війська. Радянські підрозділи вперто обороняли лише Царедарівку, за Панютине й Хлібне боїв не було.
В школі розташувався німецький штаб, а в приміщенні сільради – стайня для коней.
Село підпорядковувалося Лозівській районній управі – органові, сформованому з місцевих жителів, що контролювався німцями. Мешканці Лозівщини (зокрема й Хлібного) мали постачати продукти німецькій армії.
27 січня 1942 р. розпочалися бої між наступаючими військами Червоної армії (Південно-Західний та Південний фронти під проводом генерал-майора А. Городнянського) та німецькими військами.

Генерал-майор Червоної армії Авксентій Городнянський

В жорстоких боях проти радянських військ на Лозівщині були розбиті німецькі 57-а, 68-ма, 267-ма, 298-ма дивізії, 236-й протитанковий полк, 179-й піхотний полк та угорський кавалерійський полк. Інші німецькі підрозділи, а також румунські війська, що підійшли їм на допомогу, були змушені відступити на захід від Лозової. Приблизно 29 січня Хлібне було відбите військами Червоної армії.
Проте німецьке командування кинуло на Лозівщину нові війська. 16 та 17 лютого в цій місцевості точилися бої між військами Червоної армії (270-та стрілецька дивізія З. Ю. Кутліна) та підрозділами німецької 17-ї армії.

Командир 270-ї стрілецької дивізії Червоної армії генерал-майор Заки Кутлін

Відомо, що в колгоспному саду стояла німецька артилерійська батарея, що була знищена радянськими гарматами. Бої тривали шість діб. 20 лютого німецьке командування ввело в бій три німецькі та одну румунську дивізії,
В часи лютневих боїв до Червоної армії було мобілізовано всіх чоловіків Лозівщини, що могли носити зброю, насамперед юнаків. З мобілізованих утворили два батальйони. Були серед них і мешканці Хлібного. Ненавчені, погано озброєні (одна гвинтівка на трьох), без військових одностроїв (уніформи) – в цивільному вбранні, яке було добре помітне взимку, їх було кинуто під Нестеліївку, де майже всі вони загинули. У військовій історії таке використання людей отримало назву «гарматне м’ясо» - тобто вояки, що свідомо призначені командуванням на безборонне вбивство ворогом. Зупинити чи якось затримати ворога вони не могли.
Точна кількість загиблих у «Нестеліївській бійні» хлібнян невідома. Можемо робити лише попередні висновки щодо учасників того жахливого знищення. Так відомі наступні забиті мешканці Хлібного: Кирило Біличенко (загинув 1942 р., похований у Нестеліївці), Костянтин Каменєв (загинув 1942 р., похований у Хлібному), Василь Кизи (загинув 21 лютого 1942), Антон Киян (пропав без вісти в лютому 1942 р.), Іван Колбаса (пропав без вісти 20 лютого 1942 р.), Порфирій Работніков (загинув у лютому 1942 р.), Павло Рюма (помер чи загинув 1942 р., похований у Хлібному), Петро Чернуха (помер чи загинув 1942 р., похований у Хлібному), Кузьма Чмир (Чмихало) (загинув 16 лютого 1942 р.), Семен Шеремет (загинув 16 лютого 1942 р., похований у Хлібному).
У квітні 1942-го року 270-ту стрілецьку дивізію Червоної армії змінила 150-та (командир - генерал-майор Д. Єгоров). Проте німецькі війська нанесли Червоній армії несподіваного контрудару. В ніч на 24-те травня 1942 року 57-ма армія радянських військ залишила Лозову і її знов зайняли німецькі війська.
В лютому-березні 1943 р. розпочалася Третя битва за Харків. 11 лютого Лозова була зайнята військами Червоної армією, але 21 лютого німці повернули контроль над містом. В районі Лозової та Панютиного знов розгорілося тяжкі бої, що велися зі змінним успіхом. Радянським військам протистояли відбірні німецькі підрозділи СС. На якийсь час Лозова, Панютине та Хлібне були знов відбиті Червоною армією, проте о 16.15 27 лютого, внаслідок впертих боїв до Панютиного вступила 3-тя танкова дивізія СС «Мертва голова». Відповідно в Хлібному також запанували німці. Як згадує очевидець А. П. Рюма, в селі перебували есесівці, на кладовищі стояли німецькі танки. Також відомо, що в селі переховувався радянський лейтенант.

Командир 3-ї танкової (панцер-гренадерської) дивізії СС «Тотенкопф» («Мертва голова») групенфюрер СС Герман Прісс

Типовий німецький танк «PzKpfw III» («Те-три») дивізії СС «Мертва голова»

Емблема 3-ї дивізії СС «Мертва голова»

За свідченням місцевих жителів на південь від села відбувалися значні бої (в так званій «Долині смерті»). Польові дослідження лозівських краєзнавців в цій місцевості закінчилися безрезультатно, а тому підтвердити ці твердження наразі не можна. Час від часу знаходять залишки часів Другої світової війни. Так, за свідченням хлібнян, в районі ставку було знайдено німецьку каску й толову шашку, час від часу знаходять набої, під час прокладання газогону знайдено німецький автомат тощо.
16 вересня 1943 р. Хлібне було остаточно відбите радянськими військами. Особливо відзначилися при взятті Лозової та околиць 35-а гвардійська стрілецька дивізія (генерал-майора І. Кулагіна), 38-а гвардійська стрілецька дивізія (полковника Щербакова), 244-а бомбардувальна авіаційна дивізія (генерал-майора авіації В. Клевцова), 262-а нічна бомбардувальна авіаційна дивізія (полковника Г. Белицького). Пізніше всі вони дістали назву «Лозівських».
Багато хлібнянців воювали у складі військ Червоної армії (дивіться додатки в кінці праці). Значна кількість з них наклали головами. Про них ми зокрема дізнаємося із кількатомної «Книги пам’яті України», а також із польових досліджень на Хлібнянському кладовищі. Взагалі кількість загиблих (не лише вояків) на таке невеличке село вражає – маємо відомості про 69 осіб.
Найбільше загинуло хлібнян з родин Ґонтаренко (6 людей), Рюма (5), Ткаченко (4), Іванових (3), Киян (3), Кладько (3), Шевченко (3), Шеремет (3).


Село Хлібне в повоєнні часи
Повоєнне відродження села проходило у важких умовах. Багато селян не повернулися з війни. Але і умови праці були сутужними. Так до 1953 року кожен працюючий мав щорічно віддавати державі 40 кг м’яса, 300 л молока, 120 яєць.
Тільки в 1957 році селянам почали платити гроші за працю (до цього люди працювали «за палички» - трудодні). Пенсія колгоспним пенсіонерам на той час була 5 карбованців.
В повоєнний час село поступово все більше втрачає власну окремішність. Ліквідовано сільську раду, зерносховище віддане школі, більшість людей починає працювати на підприємствах Лозової та Панютиного, а саме Хлібне переходить в підпорядкування Панютинської селищної ради.
У дев’яності роки загострилися соціально-економічні проблеми. Зріст цін, скорочення робочих місць, низька заробітна платня, зріст злочинності, збільшення рівня смертності й скорочення народжуваності, моральна й духовна деградація населення. Не оминули ці проблеми й Хлібного…
2006-го року до Хлібного прийшов газ, було відремонтовано й відкрито крамницю, влаштовано автобусне транспортне сполучення.

Школа в повоєнні часи. Період директорства Дори Пилипівни Лісової (1943 – 1950 рр.)
16 вересня 1943 Хлібне зайняли війська Червоної армії. Молодих вчителів одразу викликали в Управління Південної залізниці у відділ шкіл міста Харкова, якому підпорядковувалася школа. Призначена директором (тоді називали «завідуюча») школи №53 (села Хлібного) Дора Пилипівна Лісова пішла збирати вчителів для школи. Першими педагогами, окрім Дори Пилипівни, стали Катерина Андріївна Соляник, Галина Федосіївна й Тетяна Мусіївна Бабенки та Ніна Олексіївна Гречкосій.
Руйнування було значне – двері було вибито до цегли, димоходів не було, шибки вибито, дах зруйновано, скрізь сміття. Стільців та парт не було. А чоловіків, що могли б усе це полагодити – теж не було. Тож вчительки разом із селянками Хлібного робили ремонт самі. Самі встановлювали димоходи, штукатурили, білили. Спершу полагодили одну кімнату. Зробили навіть столи, використавши для них дошки від стелі сараю. Діти з дому поприносили табурети.
Приміщення Панютинської школи внаслідок військових дій було зруйноване, тому в Хлібнянській школі зібрали учнів і Хлібного, і Панютиного. В школі було лише два приміщення - більше й менше. За кожною партою сиділи по три учні, підручники були один на парту (на трьох учнів). Один клас нараховував понад сорок учнів різного віку. Відтак навчання проводилося в три зміни. 1945 року було відбудовано Панютинську школу й частина учнів перейшла туди.
Повоєнний навчальний рік розпочався в жовтні (за іншими даними – 9 листопада) 1943 року.
Деякий час у школі лежав снаряд, що міг будь-якої хвилини вибухнути, але навчання все одно проводилися. Війна змусила звикнути до таких речей.
Повоєнні часи були складними. Класні дошки зробили із заліза. Зошитів, ручок та підручників не було – діти писали на невеликих дерев’яних дощечках. Світла не було, а тому навчалися лише в світловий день. Тільки 1945-го року з’явилися ґасові лампи…
Вчителька Катерина Андріївна Соляник згадувала: «Ми тоді знали одне слово – «Потрібно!» А потрібно було робити ремонт приміщення, збирати столи, табурети для класів, потрібно заготовити паливо на зиму, потрібно вчити дітей без книг, без паперу, без ручок, чорнил та олівців; потрібно писати плани, складати білети майже з усіх предметів для іспитів; потрібно готувати самодіяльність; потрібно виконувати суспільну працю… І ми працювали. Наша завідуюча школою сама працювала не рахуючись із часом, вимагала від нас такої самої віддачі. Контроль був суворий. Але ми не ремствували, тому що знали, що так треба. Робота є роботою». Але не слід уявляти, що була лише робота. «А після роботи ми були звичайними молодими вчительками-дівчатами. Жартували. Співали, ділилися своїми таємницями».
Навчальний рік 1944-го року розпочався вже 1 вересня. Вчителі організували гуртки художньої самодіяльності, виступали із концертами в шпиталі для поранених червоноармійців, що розміщувався у Лозівській школі імені В. Короленка (нині – приміщення Училища культури). Того ж року Хлібнянську школу було визнано кращою серед шкіл Південної залізниці щодо організації навчально-виховної роботи. Завідуючій школи, Лісовій Дорі Пилипівні, було присвоєно звання «Відмінник народної освіти», а видатний поет (на той час – міністр освіти УРСР) Павло Тичина нагородив її грошовою премією.
Допомагали відбудовувати школу керівник Панютинського вагоноремонтного заводу Павло Михайлович Зуєв, голова колгоспу «Жовтень» (до якого належало Хлібне) Юхим Якович Несповитий. Вони виділяли будівельні матеріали, вугілля. Оскільки шибок не було, то вікна затуляли старими шматками жерсті, фанерою
«…Це була школа не лише для учнів. Це була й моя трудова школа. Я із вдячністю згадую людей, з котрими мені довелося починати свою вчительську працю: і завідуючу Дору Пилипівну, яка привчила мене із відповідальністю ставитися до своєї професії, і колег-вчительок, з якими ділилися і горем і радістю, і Степанівну (Шейко Єфросинія Степанівна – авт.), яка по-материнськи опікувалася нами, й інших жінок-технічок, які так допомагали нам» (К. А. Соляник).
1945 року завідуюча школи була нагороджена знаком «Відмінний адміністративний працівник». Того ж року вчительський колектив поповнили Ганна Костянтинівна Касьяненко та Олександра Іванівна Красиля. На фото 1945 року видно, що в 4-му класі було 36 учнів.
Приміщення школи було пошкоджене внаслідок війни, але сад зберігся. 9 травня 1945 року було посаджено новий сад, який зберігся до нашого часу. Діти навчалися вже в дві зміни, а школа стала семирічною. На території теперішнього футбольного поля знаходилася криниця (нині засипана).
В приміщенні школи жила й прибиральниця - Шейко Єфросинія Степанівна. Коли вона пішла зі школи, то з її двох кімнат зробили ще два класні приміщення (нині – 5-й та 6-й класи).
Після завершення Другої світової війни школа мала назву №53 і належала до господарства Південної залізниці. В цей час директором школи була Дора Пилипівна Лісова, вона ж викладала в менших класах. Серед вчителів, що навчали дітей Хлібного в 1943 – 1953 роках були такі педагоги: Іван Федорович Клименко (викладав історію, географію та конституцію), Тетяна Мусіївна Бабенко, Раїса Терентіївна Киян (українська мова й література, деякий час ці предмети викладала також Наталія Родіонівна), Галина Василівна Лісова (біологія, хімія, а також була заступником директора з учбової частини), Людмила Василівна Лапшина (російська мова та література), Петро Федорович Вінник (англійська мова, деякий час також Євгенія Петрівна), Сергій Дмитрович Уколов (фізика, алгебра, геометрія, деякий час також математику викладала Раїса Михайлівна), Катерина Андріївна Соляник (фізична культура), Галина Федосіївна (навчала менші класи, сама з Лозової), Варвара Фадеївна Доценко, Віра Миколаївна Шарап, Наталія Іванівна Пенчук (українська мова й література в молодших класах), Віра Миколаївна Левіна (початкові класи), Іван Сергійович Кулипко (військовий керівник). Пізніше прийшли вчителі Ганна Костянтинівна Касьяненко та Олександра Іванівна Красиля (початкові класи). Також діяв учнівський хор, драматичний, танцювальний та фізкультурний гуртки.
Як згадує А. В. Шеремет, що навчався в цій школі в повоєнні роки, вчителі «сиротам …заміняли батьків і вчителів, а дітям, у яких були батьки, вони були як другі батьки. Вони їм віддавали все тепло, всю свою любов».
Ось імена учнів повоєнного часу (1947 рік): Марія Лісова, Іван Дмитрусенко, Надія Бондаренко, Раїса Рюма, Неля Боса, Василь Гудь, Людмила Юрченко, Раїса Макокіна, Раїса Лантух, Олександра Гудь, Борис Біличенко, Віра Возниченко та інші.
Дора Пилипівна Лісова була делегатом з’їзду вчителів у Києві, а 1950 року вона була переведена на посаду заступника директора школи №52.

Період директорства Івана Федоровича Клименка (1950 – 1971)
Після Дори Пилипівни Лісової, з 1950 року, директором школи було призначено Івана Федоровича Клименко, котрий одночасно викладав історію, правознавство та географію. Іван Федорович був учасником Другої світової війни, потім ще п’ять років служив у війську. Перший урок йому запам’ятався на все життя. У клас він увійшов у військовій гімнастерці, із орденами та медалями. З того ж року школа офіційно стала семирічкою (за іншими даними – з 1952-го року). На той час класи мали пересічно по 20 учнів. За спогадами директор школи «ніякої роботи … не цурався. Під час будівництва другого корпусу школи він їздив по ліс, сам вантажив і розвантажував. А коли садили абрикосну алею по вулиці, де школа, Іван Федорович возив воду, а діти поливали дерева».
1960 року, у зв’язку із тим, що школа була перевантажена і діти навчалися в дві зміни, керівництво навчального закладу звернулося до голови колгоспу «Жовтень» із проханням передати колгоспне зерносховище під школу. Загальні збори селян колгоспу погодилися з цією пропозицією і в жовтні того ж року зерносховище перейшло до семирічної школи №53. Всі, вчителі, батьки, учні, почали впорядковувати приміщення.



Полагодження колишнього зерносховища для передачі школі

До 1960 року семирічна школа №53 підпорядковувалася відділові навчальних закладів Південної залізниці. З 24 жовтня 1960 року семирічна школа №53 перейшла у районне підпорядкування й отримала назву Панютинська восьмирічна школа №2.
1971 року Іван Федорович Клименко був обраний головою селищної Ради, а директором став його заступник - Василь Фадейович Божко.

Період директорства Василя Фадейовича Божка (1971 – 1979 рр.)
За спогадами він «школу відкривав з першими півнями, доки учні зійдуться до школи, а Василь Фадейович натопить, і з щирою доброю посмішкою зустрічав дітей та колег». За спогадами Софії Іванівни Колбаси діти залюбки ходили до школи, проблем із дисципліною не було.
У 1969 – 1978 роках тут працювали наступні вчителі: директор школи викладав географію, правознавство, а пізніше й історію; Раїса Терентіївна Киян – українську мову та літературу (пізніше її змінила Тетяна Іванівна Довженко); Ніна Миколаївна Гоголінська – російську мову та літературу. Пізніше ті ж предмети викладали – Ольга Семенівна Безверхня, а з 1978 – Ольга Семенівна Іванченко. Зазначимо, що Ніна Миколаївна Гоголінська була учасником Другої світової війни. Віктор Федорович Комісаров викладав хімію та біологію (в деяких класах і географію); Марія Климентіївна Шелегеда – математику, креслення та фізику; Олена Петрівна Котенко – теж математику; Ніна Олександрівна Горбенко – англійську мову; Ніна Олексіївна Носко та Марія Федорівна Очеретенко – вчителі молодших класів, Ася Олексіївна Школяренко – фізичне виховання, співи та домоводство, Олександра Іванівна Красиля вела початкові класи, Валентина Олександрівна Романцова – хімію та біологію, А. С. Орлова – англійську мову.
В ті часи в школах не проводилося ніяких дискотек, а чи навіть вечорниць. Хоча це не значить, що було нецікаво. Згадує Любов Миколаївна Філоненко: «В школі були різні ігри, змагання зі спорту, грали в «Зарницю», ходили в похід, були концерти, співали, танцювали. Ходили виступати в колгосп, в будинок для людей похилого віку. Було дуже весело». Валентина Анатоліївна Рюма додає: «…були екскурсії до харківського цирку, в Краснодон, в Полтаву. Ми працювали у колгоспному саду, на полях». Випускні вечори проводилися вдома в котрогось з учнів. На них запрошували класного керівника. Школа тоді була восьмирічною.
На пришкільній ділянці вирощували різноманітні овочі, в шкільному саду садили насіння дерев і вирощували саджанці. Розводили у школі й кролів. Діяв також фотогурток, заняття в якому проводив вчитель історії Валентин Сергійович Найпак.
Василь Фадейович Божко пішов на заслужений відпочинок 1979 року, а директором став Валентин Сергійович Найпак.

Період директорства Валентина Сергійовича Найпака та Тетяни Іванівни Довженко (з 1979 р. по наш час)
Новий директор одразу взявся за зміну опалення школи – в обох корпусах школи було проведено парове опалення, побудовано котельні, замінено парти, а до восьмого й дев’ятого класів завезено стільці. Значно поповнилася й матеріальна база школи, яка на той час підпорядковувалася Лозівському районному відділові освіти, а фінансування виділяла сільська рада.
1990 року школу було підпорядковано міському відділові освіти. Важкий період 1990-х не оминув і школу. Низькі зарплати вчителів, незадовільна забезпеченість наочністю, технічними засобами навчання, скорочення кількості учнів – все це стало характерною ознакою часу.
Значну допомогу навчальному закладові надавав УДЦ «Укрспецвагон», Промислово-будівельний майданчик, «Газопровід», Завод «Електродвигун», Панютинська селищна рада тощо.
Із серпня 1996 року школу очолила Тетяна Іванівна Довженко. 2006-го року до Хлібного прийшов газ, школу також переведено на газове опалювання. В другій половині 2000-х до школи було зроблено прибудову, проведено воду. Влаштовано комп’ютерний клас, є доступ до Інтернету.


Відомі випускники Хлібнянської школи
– військові: генерал Борис Лук’янович Кладько, полковник танкових військ Олександр Іванович Милий, майор прикордонних військ Анатолій Терентійович Кучеренко;
– начальник Лозівського локомотивного депо Віктор Васильович Артеменко;
– лікарі: головний лікар Панютинської амбулаторії Григорій Миколайович Свиридов, санітарний лікар Тетяна Василівна Блага, лікар-лор Віктор Іванович Бондаренко, Тетяна Валенко, Алла Кулик, Ніна Грибенко, Євген Шкребець;
– вчителі та викладачі: викладач Харківського технікуму громадського харчування Ганна Геннадіївна Найпак, директор ліцею м. Харкова Раїса Миколаївна Іванченко, відмінник народної освіти Раїса Іванівна Паніна, вчитель Лозівської гімназії Ірина Миколаївна Зінченко, вчитель Царедарівської школи Олена Мірошниченко, Валентина Сараєва, Тетяна Карпенко, Галина Приходько;
– головний бухгалтер Панютинського заводу «Електродвигун» Любов Миколаївна Бурахович.

Розділ ІІ.Загальна характеристика сучасного села Хлібне

Природа Хлібного та його околиць
Рельєф рівнинного типу (місцевість належить до Полтавської рівнини), розчленована кількома балками. Ґрунти – чорноземи типові. Серед водних об’єктів – невеличкий Хлібнянський ставок, що був утворений у повоєнні часи. Раніше мав назву БакАй. Його назва, можливо, походить від прізвища «Бакай» (хоча останнє тут наразі не зафіксоване). Це стічна водойма – з неї витікає струмок. Із заходу, з боку Царедарівки, до ставка впадає ще один струмок, що з’єднує Бакай з двома невеличкими водоймами (один з них має назву «На корягах»). Далі струмок Бакай тече на схід, проходить під залізницею й впадає до Катеринівського ставка. Окрім цього є ще кілька невеличких струмків, що не мають власних назв. Загалом місцевість належить до басейну річки Сіверський Донець.
Рослинність села є типовою для даної місцевості: пирій, мишій, берізка, амброзія, волошки, кульбаби, чортополох, будяк, молочай, осот, мати-й-мачуха, інші; біля води – значні зарості очерету. З кущів – кленок, калина, бузок, терен; з дерев – тополя, дуб, клен, береза, фруктові дерева (груші, яблуні тощо).
Фауна також достатньо типова, хоча, з огляду на віддаленість місцевості, тут трапляються досить рідкісні представники. Приміром, тут розповсюджений жук-олень, що занесений до Червоної книги.

Жук-олень, що занесений до Червоної книги

Серед комах: мурашки, божі корівки, бабки, мухи, оси, джмелі, колорадські жуки, коники, павуки, слимаки, комарі та ін. Птахи: горобці, граки, голуби, сови. З плазунів – вужі та ящірки. Із ссавців – багато представників рудеральних видів (тих, що прикріплені до місця життя людини), тобто щурів та мишей, трапляються зайці та лисиці.
У ставку водяться раки, земноводні (жабки) та риба (карась, короп, метис).
В околицях села є кілька досить мальовничих місцевостей, що служать зонами рекреації (відпочинку). Окрім ставка, це так звана «Долина смерті» - чашоподібна западина, ізольована двома гілками залізниці. Назву отримала з-за боїв, які нібито відбувалися тут за часів Другої світової війни. Окрім цього зоною відпочинку є березовий гай, що на південному заході від села.
Свійські тварини: велика рогата худоба (корови), свині, дрібна рогата худоба (кози), домашні птахи (кури, гуси).
Природа зазнає значного забруднення побутовими відходами, тварини часто знищуються місцевими мешканцями. На берегах Бакая, влаштовано місцеве звалище побутових відходів.

Загальна характеристика села
Нині село Хлібне підпорядковується Панютинській селищній раді і фактично перетворилося на віддалену околицю Панютиного. З огляду на зайнятість хлібнян в промисловій сфері та сфері послуг (а не в сільському господарстві), їх слід віднести до міського населення. Хоча певна специфіка все ж зберігається.
Населення – 366 осіб.
Густота населення - 451,85 осіб/км²
Поштовий індекс 64660
Телефонний код +380 5745
Символіка у села наразі відсутня.
Збереженню окремішності Хлібного сприяє в першу чергу рельєф місцевості – велика балка на північ від села, що відділяє Хлібне від селища Панютиного. На півдні та сході терени Хлібного обмежені залізничними коліями, а на заході – починаються лани села Царедарівка. Великою мірою сприяє окремішності місцева школа. Самоідентифікація «свій-чужий» (панютяни-хлібняни) зберігається серед молоді, іноді в досить різких формах. До хлібнян також зараховують тих учнів, що вчаться в місцевій школі.
Найближчими населеними пунктами є Панютине, Катеринівка, Царедарівка, Димитрова, Нове, Новоіванівка та Лозова.
Забудова села переважно одноповерхова, зберігся один будинок, що критий рослинністю. Є кілька двоповерхових будинків.

Етнічні особливості
Етнічний склад населення є досить однорідним. Переважають українці. Етнічною ідентифікацією є мова (про це нижче), наявність українських прізвищ (Ґонтаренко, Кононенко, Риженко, Гудь, Рюма тощо) та етнічна самоідентифікація осіб (називають себе українцями). Є й суто козацькі прізвища – Невтриніс, Добродум (такі багатоскладові прізвища притаманні запорізьким козакам), Розумовський (давній козацький рід, з якого вийшов передостанній гетьман України Кирило Розумовський).
Є перекручені українські прізвища – «Біліченко» чи «Беліченко» замість «Біличенко» (від слова «білий»), «Гонтаренко» замість нормативного «Ґонтаренко» (від слова «ґонтар»).
Трапляються російські прізвища – але це, переважно, українці, що мали серед своїх далеких предків росіян (приміром, Каменєв) або українці від мішаних шлюбів. Не виключено також, що російські прізвища – це зросійщені українські (приміром Толстунов – від українського слова «товстун», адже в росіян такого слова немає, натомість є «толстяк». Або «Малюков» - ясно видно, що російський суфікс «-ов» приставлено до українського слова «малюк». В росіян цього слова немає, а є «малыш»).
Є етнічні росіяни (приміром Смородіни – переселенці з Узбекистану). Ще в 90-ті роки минулого століття мешкали німецькі родини – Мюллери та Штерци (в селі їхнє прізвище українізували – казали «ШтерцІ», наголос на останньому складі). Пізніше вони виїхали до Німеччини.
Деякий час у Хлібному проживали цигани з Павлограду. Зараз вони тут з’являються періодично, оселяючись у кинутих будинках. Є також кілька родин вихідців з Азії – давно українізовані волзькі татари (Акчуріни – прізвище походить від слів «ак» - білий, «чура» - богатир), родина з китайським корінням (Дерев’янкіни) та деякі інші.

Особливості мови
В селі Хлібне досить поширена українська мова, хоча й засмічена великою кількістю русизмів, жаргонізмів (кримінальне арго), обсценною (нецензурною) лексикою. Говірка хлібнян належить до південно-східної групи діалектів (приміром – специфічна форма дієслова першої особи однини теперішнього часу – «ходю» (замість нормативного «ходжу»), «носю», «просю», «привозю»; пом’якшення кінцевого «р» в іменниках – «комарь» (замість «комар») тощо).
Цілеспрямованих польових досліджень місцевого говору не проводилося. До того ж мешканці Хлібного не ізольовані від мовної стихії сусіднього Панютиного чи Лозової. Хоча можемо впевнено стверджувати, що можливі цікаві лексичні несподіванки. Приміром серед школярів Хлібнянської школи (хоча не хлібнян, а панютян) доводилося чути такі новотвори як «очОлював» (керівник), «вИгорбок» (невеличкий виступ на чомусь), «гЕблики» (невдале закінчення чого-небудь), а в самому Хлібному дивом збереглося, приміром, слово «духопЕлики» (побиття) (велика голосна буква вказує на наголос). Також вживається слово «жид» на означення горобців (це слово із даним значенням зустрічається, приміром, в творі «Хіба ревуть воли як ясла повні» Панаса Мирного).
Школа справляє позитивний (хоча й незначний) вплив у мовній сфері – новенькі учні дещо українізуються, з’являються українські форми мовного етикету («Добрий день!», «Вибачте!»), інші лексичні форми. Хоча загалом – спостерігається тенденція, що більш старші учні в розмовах із однолітками (або, приміром, в крамницях, установах) переходять на російську (досить нечисту), помилково вважаючи її більш «престижною».

Інфраструктура села та зайнятість населення
Інфраструктура села розвинена недостатньо. В селі є неповна середня школа, невеличке футбольне поле, крамниця, пункт прийому металобрухту. Наявні автомобільне (маршрутний автобус) та залізничне (зупиночний пункт «Хлібне») сполучення. Село частково газифіковане, з 4-х вулиць якісне асфальтоване покриття має лише одна – вулиця Петровського. Із Панютиним Хлібне з’єднане вулицею імені 35-ї гвардійської дивізії (колишня Жданова).
Сільське господарство – присадибного типу (городництво, розведення великої та дрібної рогатої худоби, свинарство, птахівництво тощо). Традиційні народні промисли й ремесла (вишивка, гончарство, ковальство, лозоплетіння, різьблення по дереву тощо) відсутні.

Система освіти
Після закінчення місцевої дев’ятирічної школи хлібнянські діти йдуть навчатися до Панютинської загальноосвітньої школи №1, Панютинського аграрного ліцею колишнє ПТУ-56), Лозівської філії Харківського автодорожнього технікуму, Лозівського ПТУ-36 тощо.

Сучасне українське національно-патріотичне та військове виховання молоді
Опорою будь якого народу завжди була армія, відданість національним інтересам та військовий вишкіл молоді. Якщо казати про хлібнян, то ситуація тут є відображенням загальноукраїнської ситуації.
Національно-патріотичне виховання наявне лише в школі. Тут проводяться заходи до українських патріотичних свят – Покрови (Дня українського козацтва), Дня пам’яті жертв Голодоморів, Дня збройних сил України, Дня пам’яті героїв Крут, Свята соборності України. Хоча слід зазначити, що цей напрям виховання має займати одне з найчільніших місць, а не бути другорядним.
Військово-фізичний вишкіл молоді незадовільний. Дуже поширеними є шкідливі звички, відсутнє раціональне ставлення до свого здоров’я.
Популярними є футбол, елементи легкої атлетики, аматорський атлетизм, піротехнічні експерименти та пневматична стрільба. Мотивація до служби в армії досить низька. Справа не лише в хворобах українського суспільства (позауставні стосунки у війську), але і в ідеології егоїзму й споживацтва, що зараз активно пропагується.

Дозвілля
Сфера дозвілля – Панютинський клуб, музична і художня школи, спортивні секції (футбол, вільна боротьба) – все також у Панютиному, окремі гуртки в Хлібнянській школі. Двоє учнів Хлібного – брати Щукіни досягли певних успіхів у вільній боротьбі: Сергій виборов сьоме місце на Чемпіонаті України серед юніорів та друге – на Міжнародних змаганнях 2009 р. у Лозовій. Андрій Щукін на Міжнародних змаганнях став третім.
В літній період основним місцем відпочинку дітей є купання в ставку, в зимову пору – катання на санчатах. Велике місце, на жаль, займає телевізор, «вулиця», останнім часом – комп’ютер (Інтернет розповсюдження ще не здобув). Деякі мешканці захоплюються рибальством та полюванням.

Релігійні переконання
Населення переважно охрещене в православ’ї, але без активного залучення до церковного життя (без «воцерковлення»). Для більшості відвідини церкви обмежуються Великоднем, меншою мірою – Зеленою неділею, Хрещенням, Спасом. Хоча хрестини є усталеною традицією. Більш регулярно відвідують Службу Божу люди старшого віку. Ходять до церкви Московського патріархату у Панютиному.
Зберігаються давні українські традиції – колядування, щедрування, посипання, «гробки» (поминальний день). Тобто деякі свята, що є християнськими, пов’язані в народній уяві більше з позацерковною сферою (Різдво, Свято зимового Миколая). Слід зауважити, що традиційні щедрування, колядування та інші майже втратили свою красу й етичний зміст, перетворившись на банальне випрошування грошей.
Окрім православ’я у формі Московського патріархату здобув деякого поширення баптизм. Приміром, родина Штерц належала до євангельських християн-баптистів (течії «Рада церков ЄХБ», або «відділені»). Баптистський дім молитви знаходиться у Панютиному.
Зберігаються деякі пережитки поганства (віра в різноманітні прикмети, «порчу», «наврочення», відьом тощо). Ці забобони за останні роки доповнилися вірою в астрологію, гороскопи тощо.

Політична сфера
Електоральні уподобання. Хлібняни (за одиничними виключеннями) голосують за Партію регіонів та КПУ. Хоча завжди були окремі виключення – приміром у 90-ті роки велику дискусію спричинив лист ветерана війни Василя Шемета до районної газети, в якому він критикував комунізм та радянську владу.
Дехто з мешканців села є членами політичних партій.

Хлібнянський цвинтар
Цвинтар (назва – «Хлібнянське кладовище», «Кладовище на Хлібному») – розташований в центрі села. За тодішнім законодавством кладовища повинні були влаштовуватися не ближче, ніж за півверсти (приблизно півкілометра) від найближчого будинку. Центральна, найдавніша частина кладовища збереглася дуже погано, заросла чагарниками, більшість могил зникли, від деяких залишилися лише уламки. Найстаріше із нині відомих поховань датується 1917 роком (похований Гудь А. Н. – народився 1897 року, можливо загинув під час бойових дій).
За свідченням старожилів під час Другої світової війни на цвинтарі стояли німецькі танки. Є циганський склеп (цегляний, збудований ще до Другої світової війни), нині майже знищений.
Поховання типові для даної місцевості. Переважна більшість надгробків має християнську символіку (православні восьмираменні хрести, що є особливістю московської православної традиції). Останньому факту не варто дивуватися, оскільки з 1686-го року Українська церква була включена до складу Російської і, відповідно, українські обрядові особливості витіснялися із вжитку. Натомість насаджувалися іноземні. Деякі поховання (повоєнного типу) мають епітафії – написи, що відображають ставлення родичів до небіжчиків.
Написи переважно російськомовні, хоча є й цікаві виключення. На похованні подружжя Риженків – у чоловіка прізвище написано українською: «Риженко Ф. С.», в дружини прізвище – російською: «Рыженко», а от ім’я – українською «Ганна», по батькові – теж російською «Ивановна».
Є Хрест жертвам Голодомору (встановлений 2008 року Панютинською селищною радою), а також обеліск загиблим в Другій світовій війні. Є окремі поховання учасників Другої світової війни, а також тут спочивають батьки генерала Бориса Лук’яновича Кладька.
Сам обряд поховання здійснюється, як правило, без відспівування. Стан дороги (35-ї гвардійської дивізії) настільки поганий, що, як кажуть місцеві мешканці, навіть «мертвий з машини може випасти». Під час похорону люди, котрі знали небіжчика, кидають на віко труни по три жмені землі, що символізує останнє піклування про людину. Післяпохоронні обряди є традиційними (помини, «сніданок», «печатання землі», 9-й, 40-й день та роковини).
Загалом стан кладовища незадовільний – відсутнє асфальтове покриття, полагодження (чи раціональна ліквідація) старих поховань. Думаємо, що центральна частина має бути приведена до ладу – треба вирізати та вирубати чагарник, відновити найбільш давні поховання (або поховання ветеранів війни), як такі, що мають меморіальне та виховне значення. Всі могили, за якими немає догляду і котрі вже мають вік понад 40 років, мають бути ліквідовані (протягом 40-а років відбувається процес мінералізації) згідно законодавству. На їх місці варто влаштувати нові поховання.

Проблеми й перспективи
Достаток населення залежить великою мірою від функціонування УДЦ «Укрспецвагон» (вагоноремонтного заводу) та інших підприємств Панютиного. Молодь виїжджає або люмпенізується, смертність перевищує народжуваність, значна кількість кинутих будинків, частина з яких вже зруйновані. Реальною загрозою є заселення села мігрантами неукраїнського походження або зникнення населеного пункту в майбутньому.
Девіантна сфера напряму залежить від втрати духовних орієнтирів, зруйнування народних традицій, падіння рівня культури, тяжких соціально-економічних негараздів, біологічного виродження. Серед поширених негараздів – пияцтво, насильство в сім’ї, вживання наркотиків, бійки, крадіжки та псування (вандалізм) приватного й державного майна, пограбування, лайки, жорстоке поводження з тваринами, випадки суїциду (самогубств) тощо.
Щодо можливих перспектив розвитку. Село має добре транспортне сполучення – автомобільне (потребує капітального ремонту доріг, зокрема мосту через полтавську колію) й залізничне, вільні площі для використання (приміром, для будівництва). Необхідним є розвиток невеликих (бажано сімейного типу) та середніх підприємств, сфери послуг. Адже населення залежить від праці на УДЦ «Укрспецвагон», а тому необхідним є створення інших робочих місць. За умови ж створення власної економічної бази можливе відродження села та збереження й закріплення його специфіки.
Потрібна також очистка території від сміття (значні побутові відходи).

Післямова автора
Вельмишановні читачі, перед написанням цього твору думалося, що робота вийде невеличкою. І на перший погляд це так – мовляв, чотири вулиці, що там писати. Але в процесі написання обсяг матеріалу і коло питань, які хотілося висвітлити, все зростали. Адже сфер людської діяльності багато і, незважаючи на позірну ясність, їхнє дослідження може принести цікаві плоди.
Дана праця була запланована як твір науково-популярний, тому ми опустили посилання на джерела – більшість з них відомі, потрібні уточнення можна знайти.
Писалася робота із необхідності узагальнити той краєзнавчий матеріал, той досвід, котрий накопичився за десять років викладання у Хлібнянській школі.
Під час викладу матеріалу ми вважали за доцільне більш детально описати загальне тло деяких періодів – часів царського панування, національно-визвольних змагань українського народу та міжвоєнного періоду. Таким чином ми намагалися змалювати ту ситуацію, яка складалася в країні загалом. До того ж часто невідомо який саме військовий підрозділ проходив селом (досить маленьким у ті часи). Окрім цього ми намагалися більш детальним висвітленням маловивчених тем привернути увагу до їхнього подальшого вивчення й осмислення. Адже в свідомості багатьох жителів Лозівщини побутують певні міфи та стереотипи, котрі потрібно розвіяти.
Праця розрахована не лише на мешканців Хлібного чи сусіднього Панютиного. Швидше це взірець, стимул до написання подібних праць з краєзнавства Лозівщини, лозівщинознавства. Адже відсутні подібні дослідження по інших селищах, селах, а багато населених пунктів вже взагалі зникли з карти. Тож наш обов’язок, обов’язок як українців, просто освічених і небайдужих людей – зберегти пам''ять про пращурів, осмислити їхній досвід, зрозуміти, на якій землі ми живемо і використовувати цей досвід на практиці, для праці над нашим майбутнім. Відтак краєзнавча праця – це не просте описування чи колекціонування старовини, фіксація даних – це пензель художника, різець майстра, що допомагає будувати нашу Україну.
Дана праця стосовно села Хлібного не є довершеним дослідженням. Ось, приміром, цікава загадка для майбутніх краєзнавців. Напис на надгробку Хлібнянського цвинтаря: «Здесь покотися прах Рыженко Дина Харламо родилась 1928 года мая 27 д. Погибла от злодейской пули декабря 25 дня 1944 г». Цікавим є вже філологічний аналіз напису – така побудова фраз притаманна ще царським часам. І, звичайно, обставини смерті досить незвичні – з якої причини вбито дівчину 16-ти років та ще й застрелено? По батькові «Харламо» (Харламівна) нагадує нам про голову колгоспу «Жовтень» - затятого радянського активіста. Можливо, це помста когось із репресованих? Є й інші цікаві речі. Відтак дослідницької роботи ще дуже багато.
Хоча звісно, наша праця є і необхідним узагальненням. Вона окреслює ті напрямки, лакуни, котрі варто вивчати далі. Так потрібне опрацювання архівів – Державний архів Дніпропетровської області (по найдавнішому періодові), Державний архів Харківської області, Державний архів СБУ по Харківській області, Архів Лозівського РАГСу, Панютинської селищної ради тощо. Потрібні польові дослідження в різних сферах (природничій, історичній, філологічній тощо). Здається, ніби відомо все про оточуючу природу нашого краю, її мешканців, але під час написання праці доводилося пригадувати, а які ж представники флори й фауни точно поширені саме тут, на цій обмеженій території.
Нами навмисно приділено менше уваги повоєнним рокам – свідки тих подій живуть поруч із нами. Вважаємо дуже потрібним опрацювання статистичних даних по селу в різних сферах – природничій аналіз метеорологічних умов (середні температури, кількість опадів, тривалість кожної пори року), біологічні дослідження (приміром, а коли з’явилися в Хлібному колорадські жуки, коли постала проблема амброзії?), соціологічних змін (зміна тривалості життя, зайнятість населення, рівень злочинності, міграції, кількість учнів у школі тощо).
Наш досвід може бути використаний як при вивченні сіл, так і більших об’єктів – міст та селищ, приміром Панютиного та Лозової, Орільки чи Краснопавлівки. Хочемо тут наголосити на двох моментах.
По-перше, вважаємо раціональним диференціювати подібні дослідження, тобто займатися окремими, невеликими об’єктами (окремі вулиці, сфери людської діяльності), а потім вже писати узагальнюючі праці. Інакше буде спостерігатися диспропорція у висвітленні матеріалу. Відтак читач може не звернути уваги на важливі події (погано вивчені) й за акцентувати увагу на другорядних (котрі висвітлені ліпше).
По-друге, дуже важливим є збір та аналіз джерел. Важливо навчитися правильно збирати усні свідчення (опитування людей старшого віку має свої складності й тонкощі), співставляти їх та аналізувати, уникати бажання видати бажане за дійсне. Писемні джерела (а вони часто радянських часів) також мають свою специфіку. Так за бравурними донесеннями про ріст колгоспів в часи колективізації потрібно бачити поламані людські долі й руйнацію традиційного українського села, за презирливим в устах комуніста чи комсомольця словом «куркуль» ховається визначення «працьовитий хлібороб», а за словами «продрозкладка» - пограбування селян. Тобто, потрібно дивитися на явища з точки зору християнина й українця.
Сподіваємося, що дана праця стимулюватиме інтерес до власної історії й написання краєзнавчих праць.

Використані джерела.
1. Гараган П. А. Лозова (Краєзнавчий нарис). – Харків: Прапор, 1965. – 91 с.
2. Історія міст і сіл України. Харківська область. – К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. – 1002 с.
3. Історія рідного краю (Лозівський район). – Лозова: Лозівська районна рада, Лозівський державний краєзнавчий музей, 1998. – 113 с.
4. Україна. 1919 рік.: М. Капустянський «Похід Українських армій на Київ – Одесу в 1919 році». Є. Маланюк «Уривки зі спогадів». Документи та матеріали: Документально-наукове видання. – К.: Темпора, 2004. – 558 с.
5. Книга Пам’яті України. Харківська область: Лозівський, Нововодолазький район… - Т. 10. - Харків: Наукова редакція Харківського обласного видання Книги Пам’яті України, - 1995. – 719 с.
6. Книга Пам’яті України. Харківська область: Лозівський, Нововодолазький район… - Т. 15. - Харків: Обласна пошуково-видавнича редакція Книги Пам’яті України, -2000. –688 с.
7. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: наукове видання. – К.: Темпора, 2004. – 416 с.
8. Труш, В’ячеслав. Національно-визвольний рух на Лозівщині в ХХ столітті. – Панютине: Панютинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №2, 2004. – 19 с.
9. Реабілітовані історією: Харківська область: Книга перша. – ч. 1. – К., Х.: Оригінал, 2005 – 800 с.
Також використано спогади вчителів та колишніх випускників школи, спогади хлібнян, записані Юрієм Сулимою та Станіславом Деркачем, матеріали шкільної архівної збірки, Інтернету.

Додатки.

№1. Хлібнянці, що загинули в часи Другої світової війни.

1. Андрейченко, Анатолій (1932 – 1942) – обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
2. Андрейченко, Леонід (1940 – 1942) - обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
3. Біличенко, Кирило Стефанович (1913 – 1942, загинув) – рядовий Червоної армії; похований у с. Нестеліївка Лозівського р-ну Харківської області.
4. Большак, Іван Силович (? – 25.04.1945, помер від ран) – рядовий Червоної армії; похований у м. В’ятка, Росія.
5. Большак, Степан Іванович (1910 – 26.04.1945, загинув від ран) – рядовий Червоної армії; сапер 5-ї штурмової бригади, похований у м. В’ятка, Росія.
6. Босий, Степан Федотович (1918 – грудень 1943, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
7. Босий Федір Ілліч (? - ?, загинув) – вояк Червоної армії.
8. Ґонтаренко (1905 – 1943) - обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
9. Ґонтаренко, Андрій Гнатович (1914 - ?, загинув) – вояк Червоної армії.
10. Ґонтаренко, Іван Гнатович (1917 – 14.05.1942, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
11. Ґонтаренко, Кирило Григорович (1907 – листопад 1943, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
12. Ґонтаренко, Микола Кузьмич (1923 – грудень 1943, пропав без вісти).
13. Ґонтаренко, Микола Пилипович (1910 – 26.08.1941, загинув) – політичний керівник 27-го відбудовного батальйону Червоної армії.
14. Гудь, Михайло Іванович (1911 – червень 1942, пропав без вісти) – рядовий 1127-го стрілецького полку Червоної армії.
15. Добродум, Микола Семенович (1909 – грудень 1943, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
16. Дядечкін, Степан Миколайович (? – загинув у грудні 1943) – рядовий Червоної армії.
17. Жуликов, Арсеній Тимофійович (? – 20.07.1944, помер від ран) – молодший сержант Червоної армії.
18. Іванов, Володимир Федорович (1921 – 7.04.1942, загинув) – сержант Червоної армії, командир відділення; похований у Смоленській області (за іншими даними – меморіал на військовому кладовищі «Большоє Устє» Юхновського району Калузької області) Росії.
19. Іванов, Іван Фролович (1917 – 1941, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
20. Іванова, Парасковія Дмитрівна (? - ?, загинула).
21. Каменєв, Костянтин Іванович (1903 – 1942, похований у Хлібному (в «Книзі пам’яті» помилково вказується, що пропав без вісти в лютому 1943.) – рядовий Червоної армії.
22. Карпенко, Борис Гаврилович (1924 – 1.01.1944, загинув) – рядовий Червоної армії, мінометник 646-го стрілецького полку 152-ї стрілецької дивізії; похований у селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області.
23. Карпенко, Дмитро Якович (1901 – 28.03.1945, загинув) – рядовий Червоної армії, стрілець; похований в Угорщині.
24. Кизи, Василь Іванович (1913 – 21.02.1942, загинув) – рядовий 973-го стрілецького полку 270-ї стрілецької дивізії Червоної армії; похований у місті Лозова Харківської області.
25. Киян, Антон Михайлович (1914 – лютий 1942, пропав без вісти).
26. Киян, Григорій Михайлович (1903 – 3.04.1944, загинув) – рядовий, стрілець 130-го гвардійського стрілецького полку 44-ї гвардійської стрілецької дивізії Червоної армії. Похований в селі Дуброво Гомельської області Бєларусі.
27. Киян, Михайло Федорович (? - ?, загинув).
28. Кладько, Олександр Іванович (1908 – листопад 1941, пропав без вісти).
29. Кладько, Пилип Корнійович (1905 – 28.09.1942, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований у м. Ґур’єв.
30. Кладько, Степан Йосипович (1911 – 3.04.1944, помер у полоні) – рядовий Червона армія.
31. Коба, Захар Іванович (1904 – листопад 1943, пропав без вісти).
32. Колбаса, Іван Іванович (1915 – 20.02.1942, пропав без вісти) – рядовий, стрілець 270-ї стрілецької дивізії Червоної армії.
33. Колбаса, Іван Тимофійович (1914 – грудень 1943, пропав без вісти).
34. Кузьмін, Андрій Іванович (1921 – 1943) – обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного. На фото Андрій Кузьмін – у військовій формі.
35. Кузьмін, Іван Васильович (1885 – 1942) - обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
36. Купенко, Василь Харитонович (1917 – 24.07.1944, загинув) – молодший лейтенант, командир взводу 517-го стрілецького полку Червоної армії. Похований у Польщі.
37. Кучеренко, Терентій Григорович (1906 – 10.02.1942, загинув) – похований в селі Ільїнскоє Московської області Російської федерації.
38. Кучеров, Петро Петрович (1914 – 1.07.1942, пропав без вісти) – рядовий, стрілець 1155-го стрілецького полку 343-ї стрілецької дивізії Червоної армії.
39. Лісовий, Кузьма Кіндратович (1907 – 28.08.1943, загинув) – рядовий Червона армія. Призваний до війська 1942 р. Похований у Луганській області.
40. Марченко Л. Г. (1900 – 1943) - обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
41. Музика, Михайло Панасович (1914 – 8.05.1942, загинув) – похований у Москві.
42. Панасенко, Василь Павлович (? – 2.08.1944, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований в Естонії.
43. Пирогов, Олександр Романович (1905 – липень 1941, пропав без вісті) – рядовий Червоної армії.
44. Пряха, Микола Степанович (? – 18.02.1944, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований у селі Покровка Дніпропетровської області.
45. Работников, Порфирій Кіндратович (1898 – лютий 1942, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований в селі Хлібне. (Поховання не знайдено).
46. Растоптаний, Федір Максимович (? – 2.10.1943, загинув) – старший сержант Червоної армії, кухар. Похований в селі Білоцерківка Великобагацького району Полтавської області.
47. Рюма, Василь Захарович (? – 29.11.1943, загинув) – молодший сержант 11-ї танкової бригади Червоної армії. Похований в селі Михайлівка Дніпропетровської області.
48. Рюма, Дмитро Кіндратович (1915 – 16.11.1945, помер від ран) – рядовий, водій 331-ї артилерійської бригади Червоної армії. Похований у Львові.
49. Рюма, Микола Кіндратович (? – 3.10.1944, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований у Польщі.
50. Рюма, Микола Олексійович (1909 – червень 1942, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
51. Рюма, Павло Кіндратович (1906 – 1942) - обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
52. Сердюк, Михайло Андрійович (1918 – липень 1942, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
53. Тимченко, Андрій Іванович (1915 – 1945, пропав без вісти) – старшина Червоної армії.
54. Ткаченко, Іван Тихонович (1921 – вересень 1941, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований у Бєларусі.
55. Ткаченко Микола Іванович (1917 – 18.02.1945, помер від ран) – рядовий 626-го стрілецького полку 151-ї стрілецької дивізії Червоної армії. Похований в селі Дінієш, Угорщина. (Сам, можливо, уродженець Царедарівки).
56. Ткаченко, Парасковія Павлівна (? - ?, загинула).
57. Ткаченко, Федір Іванович (1908 – грудень 1943, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
58. Харченко, Никифор Гнатович (1911 – березень 1943) – рядовий Червоної армії.
59. Чернуха, Петро Дмитрович (1917 – 1942) - обставини смерті не встановлені. Дані наводяться згідно польовим дослідженням на цвинтарі Хлібного.
60. Черчинський, Трохим Іванович (1911 – листопад 1943, пропав без вісти).
61. Чмир (Чмихало), Кузьма Іларіонович (1906 – 16.02.1942, загинув).
62. Чмир, Микола Кузьмович (1909 – квітень 1942, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
63. Шевченко, Олександра Степанівна (? - ?, загинула).
64. Шевченко, Петро Андрійович (1900 - ?, загинув) – похований у селі Новомиколаївка.
65. Шевченко, Семен Петрович (1910 – 17.09.1941, пропав без вісти) – рядовий, стрілець 14-го стрілецького полку 21-ї стрілецької дивізії Червоної армії.
66. Шейко, Олександра Денисівна (? – 27.05.1944, померла від ран) – рядовий Червоної армії, медична сестра. Похована в Красноярському краї Російської федерації.
67. Шеремет, Іван Афанасійович (1911 – січень 1945, пропав без вісти) – рядовий Червоної армії.
68. Шеремет, Семен Георгійович (напис на надгробку – Григорович)(1898 (1899?) – 16.02.1942, загинув) – похований у селі Хлібному.
69. Шеремет, Яків Іванович (1920 – 10.02.1944, загинув) – рядовий Червоної армії. Похований на Дніпропетровщині.


№2. Хлібнянці–учасники Другої світової війни

1. Босий, Микола Олексійович (1906 р. н.), вул. Петровського, 73.
2. Верепа, Федір Маркович (1918 р. н.), вул. Чкалова, 17.
3. Гудь, Григорій Савелійович – народився 1918 р. в с. Хлібне. Молодший лейтенант. Брав участь у бойових діях з 22.06.1941 по листопад 1943 у складі військ Червоної армії Південно-Західного фронту, 691-й батальйон аеродромного обслуговування, завідувач авіаційно-технічного постачання.
4. Гудь, Микола – (1925 р. н.) – брав участь у бойових діях у складі 977-го стрілецького полку 270-ї стрілецької дивізії Червоної армії. (Можливо, уродженець селища Панютине, після війни жив у селищі Панютиному, вул.. Молодіжна).
5. Каменєв, Іван Якович (1920 р. н.), вул. Республіканська, 29.
6. Кітченко, Семен Павлович – брав участь у бойових діях у складі 166-го гвардійського мінометного полку «Другого Українського фронту» Червоної армії. Пройшов бойовий шлях від Лозової до Берліну й Праги.
7. Купенко, Григорій Харитонович (1925 р. н.), вул. Комуністична, 29.
8. Нерезенко, Олексій Григорович (1909 р. н.), вул. Комуністична, 41.
9. Риженко, Іван Ізотович (1905 р. н. ), вул. Петровського, 50.
10. Типикін, Микола Дмитрович (1922 р. н.), вул. Чкалова, 9.
11. Ткаченко, Іван Павлович (1925 р. н.), вул. Чкалова, 14.
12. Шемет, Василь Микитович, вул. Петровського.
13. Шеремет, Іван Іванович (1909 р. н.), вул. Республіканська, 26.

№3. Хлібнянці, репресовані радянською владою

1. Добродум Яків Семенович – народився 1879 у с. Хлібне. Українець, із селян, освіта початкова, позапартійний. Проживав у с. Хлібне Лозівського району. Селянин-одноосібник. Майно конфісковане. Заарештований 9 жовтня 1929 за «антирадянську агітацію» (стаття 54-10 Кримінального кодексу УСРР) і ухвалою особливої наради при колегії ОДПУ від 13 січня 1930 висланий до Північного краю на 3 роки. Реабілітований 7 липня 1995.

2. Дядичкин Андрій Михайлович - народився 1911 р., в с. Хлібне. Працював помічником машиніста. Звинувачений за статтею 54-1а Кримінального кодексу УСРР. Помер 10 травня 1943 на острові Свіязьк, в ІТК-5.

3. Каменєв Іван Євменович - народився в 1919 р., в с. Хлібне; українець; робітник 11-ї дистанційної служби Південної залізниці. Проживав: Комі АРСР, ст. Тобісь. Арештований 30 квітня 1945 р.
4. Обвинувачений за статтею 58-10 ч.2 Кримінального кодексу РРФСР. Засуджений військовим трибуналом військ НКВД СРСР при Управлінні будівництва Північно-Печорської залізниці магістралі 4 червня 1945 р. до 5 років позбавлення волі та 2 років пораження в правах

5. Рюма Олексій Олексійович. Народився в 1905 р., в с. Хлібне; українець; освіта початкова; член ВКП(б); начальник шляхової ремонтної колонії МПС-45 Східносибірської залізниці. Проживав у місті Зима Іркутської області Росії Арештований 27 березня 1938 р.
6. Обвинувачений за статтею 58-9, 58-11 УК РСФСР.
7. Засуджений «трійкою» УНКВД Іркутської області 8 червня 1938 р., Вирок: вища міра покарання. Розстріляний 15 червня 1938 р. Місце поховання - м. Іркутськ. Реабілітований 15 лютого 1957 р. Військовим трибуналом ЗабВО.

8. Стрілець, Онисим Лаврентійович. Мешканець с. Хлібне. Радянський активіст. Засуджений «трійкою» в 30-х рр. до десяти років уральських таборів.

9. Ткаченко (ім’я й по батькові невідомі). Мешканець с. Хлібне. Залізничник. Розкуркулений (кінець 20-х чи початок 30-х), хоча не мав ні землі, ні найманих робітників. Трохи пізніш усе відібране повернули.
10. Чмир Іларіон Касянович народився 1884 р. у с. Хлібне. Українець, із селян, освіта початкова, позапартійний. Проживав у село Хлібне. Котельник станції Лозова Південної залізниці. Заарештований 5 березня 1933 р. за «антирадянську агітацію» (стаття 54-10 Кримінального кодексу УСРР), 19 березня 1933 р. звільнений на підписку про невиїзд, справу закрито ВДТВ ОДПУ ст. Лозова 14 грудня 1939 р. за недоведеності складу злочину.

№4. Найдавніші хлібнянські роди (в дужках зазначена дата першої згадки в документах)

Біличенко (1913)
Босий (1918)
Большак (1910)
Ґонтаренко (1904)
Гудь (1911)
Добродум (1879)
Дядичкин (1911)
Дяченко (1905)
Іванов (1917)
Каменєв (1903)
Карпенко (1901)
Кизи (1913)
Киян (1903)
Кладько (1905)
Коба (1904)
Колбаса (1914)
Купенко (1917)
Кучеренко (1906)
Кучеров (1914)
Лісовий (1907)
Музика (1914)
Пирогов (1905)
Работніков (1898)
Рюма (1905)
Сердюк (1905)
Тимченко (1915)
Ткаченко (1908)
Харченко (111)
Чмир (1884)
Шевченко (1900)
Шеремет (1898(99?))

Для порівняння наведемо неповний перелік сучасних хлібнянських родин (для зручності прізвища подаємо у формі чоловічого роду) та їхню коротку характеристику.

Акчурін – татарське прізвище («білий богатир» в перекладі).
Балясний – українське прізвище – жартун, гуморист, весела людина.
Гільтій – прізвище із типово українським закінченням на «-ій» (Плаксій, Бабій, Мамій тощо).
Губський – від «губа» або «губити». В документах носії цього прізвища пишуться як українці.
Дерев’янкін – російське прізвище (уфікс «-ін» належить російським прізвищам). Проте корінь може мати українську основу (від українського прізвища «Дерев’янко»).
Добродум – українське прізвище, ймовірно – запорізького походження, на що вказує наявність двох основ.
Долгов – російське прізвище від слова «долгий» (довгий).
Дольніков – російське прізвище, на що вказує суфікс «-ов». Дольник – прийомна дитина в сім’ї, що отримала всі права спадкування, тобто може успадковувати долю від спадщини.
Кириченко – українське прізвище (на що вказує суфік «-енко»). Син Кирика (Кирик – давнє чоловіче ім’я). Із знаменитих носіїв – українська співачка Лариса Кириченко.
Киян – українське прізвище (прізвище утворюючий суфікс «-ян» - Троян, Сміян, Капустян, Троян). Мешканець Києва. Можливо також – від слова «кий» (палиця, дубець).
Кладченко – українське прізвище. Від слова «кладка» - місток через річку чи струмок. Можливо, предки мешкали біля такого містка.
Козенко – українське прізвище, від «коза». Можливо, були бідними, що могли мати лише козу.
Козін – російське прізвище (суфікс «-ін»), також від слова «коза».
Кононенко – українське прізвище, син Конона.
Красноплахтич – українське прізвище. Син жінки, що має «красну» (це слово також означає «красиву») плахту (плахта – український жіночий одяг типу спідниці).
Криворучко – українське прізвище (прізвище утворюючий суфік «-ко» - Сірко, Бровко, Бородько). Засновник прізвища мав якісь тілесні вади з рукою.
Кривсун – українське прізвище із типовим суфіксом «-ун» (Несун, Трясун, Ласун). Корінь слова – від слова «кривий» або «кривавий», можливо «кровний» (оскільки зустрічається й інша форма прізвища – «Кревсун», «крев» - «кров»).
Куліш – українське прізвище. Традиційна українська козацька страва – каша з пшона.
Макакін – російське прізвище (суфікс «-ін») недавнього походження. Від «макака» - різновид мавпи. Таке прізвище могло бути дане поміщиком селянам-кріпакам.
Малюков - українське русифіковане прізвище. Хоча має російський суфікс «-ов», але основа слова – українське «малюк» (в російській мові – «малыш»). Українські прізвища перекручувалися або їхніми власниками, щоб воно звучало по-російськи (оскільки бути росіянином було «престижніше») або офіційними російськими установами (приміром – в армії).
Матвієнко – українське прізвище – син Матвія. З відомих носіїв – українська співачка Ніна Матвієнко.
Мироненко – українське прізвище, син Мирона.
Негер – складне прізвище, можливо німецького походження. Від латинського «чорний». Називали або представників негроїдної раси, або бідних людей, зокрема селян. Приміром, прізвище відомого кіноактора Арнольда Шварценегера перекладається як «землероб». Зустрічається як в Німеччині (відомі малярі Міхаель та Бернгард Негери), так і в Україні. Українські Негери, можливо, із Західної України, коли вона перебувала під владою Австрії. Тоді відбувався певний процес онімечення – поширення німецьких прізвищ, імен тощо.
Нестеренко – українське прізвище, від імені Нестір, Нестор. Відомі представники – Юрій Нестеренко (письменник та поет), Василь Нестеренко (художник).
Носко – українське прізвище на «-ко». Від слова «носити» або «ніс».
Очеретенко – українське прізвище, від річкової рослини очерет. Засновники прізвища, можливо, мешкали біля водойми.
Приходько – українське прізвище із суфіксом «-ко». Той, хто прийшов з іншої землі, чужинець.
Пророк – слов’янське прізвище точно невідомого походження. Від «пророк» - в розумінні простих людей той, що пророкує – звіщає майбутнє.
Розумовський – українське прізвище, що належало відомому козацькому роду з Чернігівщини. Спершу рід мав форму «Розум». Коли російська імператриця, дочка Петра І Єлизавета Петрівна, вийшла заміж за козака Олексія Розума, то його прізвище було змінене на «Розумовський» (суфікс «-ський» мав вказувати на шляхетське походження). Менший брат Олексія – Кирило, був гетьманом України. З огляду на шлюб із імператрицею, Розумовським надали титул графів. Російська гілка роду згасла в 19-му столітті. Збереглися Розумовські в Австрії. Чи має якесь відношення хлібнянський рід Розумовських до графського роду – невідомо.
Романцов – українське русифіковане прізвище. Хоча має російський суфікс «-ов», але основа слова – українська форма імені «Роман» (зменшувальний варіант «Романець», схожа форма – «Іванець»).
Рюма – українське прізвище від «рюма» - плаксива людина.
Смородін – російське прізвище (суфікс «-ін») – від назви ягоди.
Таранов – російське (або русифіковане українське) прізвище. Таран – старовинне знаряддя для облоги міст. Інші значення – шрам від віспи, або - довбня, якою товчуть піджарене насіння в ступі олійні, вичавлюючи олію; товкач.
Токар – українське або російське прізвище. Від «токар» - робітник, фахівець із механічної обробки металу, дерева та інших матеріалів способом обточування на токарному верстаті.
Толстунов - українське русифіковане прізвище. Хоча має російський суфікс «-ов», але основа слова - від українського слова «товстун», адже в росіян такого слова немає, натомість є «толстяк».
Тріщов – українізоване російське прізвище «Трещев», нащадок того, хто «трещит» - тріщить.
Удовенко – українське прізвище – син «удови», «вдови».
Харченко - українське прізвище – син «Харитона».
Шемет – українське прізвище шляхетського походження (рід Шемет-Кежгайло). Відомі представники – діячі українського визвольного руху – брати Сергій, Володимир та Микола Шемети.
Шершень - слов’янське прізвище точно невідомого походження. Від назви комахи.
Щукін – російське прізвище (суфікс «-ін»). Від назви риби.

Hosted by uCoz