Події Другої світової війни на Харківщині (а відтак і Лозівщині) сучасними краєзнавцями вивчаються, на мій погляд, дещо суб''єктивно. Над дослідниками досі тяжіють ідеологічні кліше, що накладають не стільки зовнішні, скільки внутрішні табу на вивчення окремих тем. Так не розглянутими є питання, пов''язані із українським національно-визвольним рухом (ОУН та інші організації на Харківщині), репресіями радянської влади під час Другої світової війни, а також із темою колаборантства жителів Харківщини. На останньому я хотів би зупинитися детальніше.
Колаборантство пояснювалося надзвичайно спрощено, його масштаби не вказувалися. Проте ситуація потроху змінюється. Наразі маємо ґрунтовну працю (Боляновський, Андрій. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939 - 1945 / Львівський національний університет ім.. Івана Франка; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. - Львів: 2003. - 686 с.), котра проливає світло на це питання. Найперше, щодо причин явища: "… довоєнна внутрішня соціальна політика СРСР … викликала в значної частини його мешканців - в тому числі радянських військовополонених - несприйняття сталінського режиму й небажання його поновлення. Добре продумана німецька пропаганда вдало використала це невдоволення, забезпечивши тим самим частковий успіх акції вербування добровольців до загонів вермахту в таборах полонених. Німецькі командири прифронтових тилових районів та польові комендатури тилової армійської області ГА "Південь" … першими проявили ініціативу щодо комплектування охоронних команд з місцевих жителів у центральних та східних областях України." - с. 97 вказаної праці. "Часто, не чекаючи дозволу ОКГ, вони на власну відповідальність створювали на підлеглих їм територіях збройні підрозділи з місцевих добровольців. Спочатку вони не мали навіть єдиних назв: … вони трактувалися … при ГА "Центр" як служба порядку (Ordnungsdienst) … при ГА "Південь" як допоміжні вартові команди (Hilfswachmannshaften). … Їх формували (серед інших - В.Т.)… у … Харківській … областях, що перебували під німецьким військовим управлінням. Усі створені при арміях сухопутних військ в Україні національні військові підрозділи опинилися у підпорядкуванні вермахту без жодного права на них з боку німецьких окупаційних цивільних установ. Згідно з наказом начальника оперативного відділу ГА "Південь" від 14 листопада 1941 р., ці воєнізовані формування отримали статус "допоміжних сил з місцевих мешканців" … і поділялися на допоміжні охоронні команди (Hilfskommanden der Shutzmannschaften) та козацькі сотні… Будь-яка політична діяльність у цих загонах заборонялася. Досить часто вони створювалися на базі вже існуючих матеріальних засобів. Військовослужбовці таких формувань отримували на озброєння трофейні радянські уніформи без відзнак та зброю…". - с. 97.
"На поповнення батальйонів істотно впливали безпідставні репресії та виселення радянськими каральними органами цілих українських родин. Саме тому формування цих частин користувалося в Україні відчутною психологічною й матеріальною підтримкою органів самоуправління й населення, невдоволеного більшовицькою системою. Наприклад, в одному лише місцевому комітеті у Каховці (Херсонська область) від місцевих організацій, установ й окремих осіб до середини квітні 1943 р. зібрано понад 270 000 карбованців на українську панцирну (танкову) колону. Майже у кожному з районів східних, південних та центральних областей України до лав УВВ зголосилося по кілька сотень добровольців. Показово, що найбільший відсоток вояків УВВ у той час дала тимчасово зайнята з''єднаннями ЧА Харківщина, населення якої на власному досвіді переконалося у незмінній брутальності сталінського режиму. Спершу мешканці Харківщини вітали радянські війська як визволителів від радянської окупації. Однак дуже скоро багатьох із них піддано переслідуванням і репресіям з боку НКВС лише за тимчасове проживання під німецькою окупацією. Після відступу з Харкова радянських військ, котрі перебували в місті та околицях у лютому 1943 р. впродовж 25 днів, саме місцеві чоловіки дали один із найбільших відсотків вояків УВВ. Лише у Сахновщинському районі Харківської області тільки в першій половині травня 1943 р. до УВВ виявили бажання вступити 208 добровольців[Нова Доба. - 1 серпня 1943. - № 31 (103). - с. 1]. Подібна ситуація була і в інших містах Східної України. З одного тільки Лисичанська на Донеччині до лав УВВ зголосилося 300 добровольців, які відразу ж виїхали на вишкіл". - с.207.
Тепер конкретніше про Лозову. "29 червня 1942 р. перекладач у тиловій команді 17-ої армії О. Корчак-Городиський, описуючи у своєму щоденнику зустріч із однією з таких сотень (українських добровольців - В. Т.) в містечку Лозова на Харківщині, писав: "Перед полуднем зустрінув я на вулиці кінний відділ українських добровольців, які в шоломах з жовто-синіми відзнаками на них, з крісами на плечах, з українським прапором і українською піснею проїжджали кудись на Схід. Напереді їхало 2-ох старшин, на нараменниках мали синьо-жовті стяжки… Ті відділи були, мабуть, першими більшими з''єднаннями українських добровольців, створеними взимку 1941-42 при панцерній групі ген. Кляйста у Маріуполі, якого особистим перекладачем і організатором тих відділів був студент-технік з Бресляв (Бреслау - А. Б.) Михайло Головатий". - с. 117. З - Корчак-Городиський О. З щоденника воєнного перекладача // Вісті Комбатанта. - 1989. - Ч. 1. - с. 71.
У цій же праці зустрічаємо згадку про створення бойового підрозділу у Лозовій: "… у м. Лозова Харківської області у жовтні 1942 року свою згоду служити в українських військових формуваннях дали відразу 200 колишніх вояків ЧА". - с. 123. З - ЦДАГО України. - Ф. 62. - Оп. 1. - Спр. 209. - Арк.. - 29.
З таблиці "Українські військові формування, створені німецькими інстанціями в Україні станом на початок 1943 р." Графа "Місце дислокації і його сучасна приналежність" "Лозова(Харківська область)" "Військове формування - 2 чоти" "Приблизна чисельність вояків - 60" - с.204.
"1-ша танкова армія генерал-фельдмаршала Е. Клейста в складі ГА "А" сформувала українські батальйони й сотні на Донеччині в районі Горлівки та Лозової та Сумщини". - с.202.
Що собою являли подібні підрозділи дізнаємося із наступного документу:

"Оперативная ГРУППА НКВД УССР
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
СЕКРЕТАРЮ ЦК КП(б)У тов. ХРУЩЕВУ Н. С,
РАЗВЕДСВОДКА № 32/67
о деятельности украинских националистов на оккупированной немецко-фашистскими захватчиками территории УССР по состоянию на 1.9.[19]42 г.

№767/сч "19" сентября 1942 г.
Г. Энгельс
/…/ Формирование украинской армии

Фашистское военное командование на территории оккупированных областей Украины создает "Украинскую армию" и с этой целью формирует вооружённые, так называемые "добровольческие отряды".
Формирование добровольческих отрядов проводится при активном участии украинских националистов в Киевской, Днепропетрвской, Кировоградской, Полтавской, Сумской, Харьковской, Сталинской областях, в западных областях Украины и на территории генерал-губернаторства…-с.541.
На вооружении "добровольческих частей" состоят винтовки и другое оружие советского образца. В частях проводятся военные занятия под руководством офицеров германской армии.
"Добровольцы" одеты по-разному. В одних местах - в немецкую форму и чёрные папахи, в других - казачью форму. Наиболее распространённой формой являются красноармейские шинели и гимнастёрки без петлиц с жёлто-голубой повязкой или треугольником на левом рукаве и гайдамацкие шапки.
По-разному также организовано довольствие их. В некоторых местах они снабжаются из складов германской армии и получают продукты наравне с немецкими солдатами. Солдатам, якобы, выплачивается жалование и принимаются меры к материальному обеспечению их семей". - ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 113. - Арк.. 1, 26 - 31, 61. - сс. 542 - 543.

Стосовно оцінок. Вважаю за доцільне навести слова відомого правозахисника, радянського генерала Петра Григоренка, котрі він промовив Звертаючись до українців, які воювали на боці Німеччини 13 жовтня 1979 р.: "Люди йшли вмирати не за німецьку справу, а за свою поневолену батьківщину… Їм свою країну хотілося визволити з неволі. Трагедія нашого народу та, що ми довго були розірвані. Я проти німців воював, але теж не за свою справу… Мені теж можна закинути, що я за чужу справу воював. Об''єктивно воно так і є, але я вважав, що німці найгірші вороги мого народу, що вони хотять його винищити, і щоби того не сталося, я ніс на вогнище своє життя… А на смерть люди йдуть лише за велике діло. Перш за все за Батьківщину. За неї вони боролись, за неї клали життя. І через те, що я боровся на другім боці, можна сказати проти Вас, іду до Вас, як до своїх. Я теж своїй Батьківщині бажав, і тепер бажаю добра, самостійності, свободи так, як і ви бажали й бажаєте сьогодні". - Вісті Комбатанта. - 1979. - Ч.5 - 6. - С.121 - 122. - с. 530.
(Усі наведені вище посилання - з книги А. Боляновського).
Стосовно Лозової маємо й інший цікавий матеріал. Він пов''язаний із перебуванням у Лозовій видатного українського поета Юрія Клена. Вважаю, що для Лозової це досить значна подія. (Хоча нашій оцінці, звісно, перешкоджає усунення з культурного простору значної кількості імен). Трохи про цю людину. Справжнє ім''я Юрія -Освальд Бургардт. Уродженець Поділля, він виявив себе як поет-неокласик, перекладач та літературознавець. 1920-21 - ув''язнений ЧК, але звільнений завдяки втручанню В. Короленка. Пізніше опинився у Німеччині, де викладав в університеті Монстера, де захистив докторську дисертацію. 1939 року був мобілізований до німецької армії як перекладач, у складі 17-ї армії дійшов до Полтави, однак у січні 1942 року у Лозовій захворів на плеврит і був демобілізований. Про це маємо дані зі спогадів вже згадуваного вище десятника охоронного куреня № 204 Ореста Корчака-Городиського:
"В жовтні (1941-го -В.Т.) моя частина покинула Нові Санжари і подалась дальше на схід, одначе до нового місця призначення ми не скоро доїхали…
В тому часі виїхав був і Професор (Юрій Клен - В.Т.)із своєю частиною і серед деяких пригод доїхав до містечка Лозови, яке є вузловим залізничним пунктом, куди проходили важні залізничні шляхи з Харкова на південь аж до Криму, на захід до Дніпропетровська і на схід у Донбас.
Дня 17 листопада переїхав я із своєю частиною до Лозової і зараз таки першого дня стрінувся з Професором. Наша зустріч була дуже сердечна, ми провели кілька годин на розмовах, обмінюючись думками і спостереженнями, які назбирались за той час, що ми не бачились.
…Професор продовжував дальше свою працю, яка зводилася до того, що він мусів приводити під Міської Управи різних ремісників, потрібних при направі штабових приміщень. Настрій його був часом дуже поганий. Він був злий на ввесь штаб, бо всі його намагання вирватись до Києва, чи взагалі одержати якусь працю, що відповідала б його зацікавленням, були безуспішні.
В Лозовій з''їхалося знову кілька українських перекладачів з ЗУЗ(Західних українських земель - В.Т.), як Г. Гах, Навроцький, Каратницький і ми тут знову вирішили організувати освітні курси, як і на попередніх постоях.
Посадником міста був у тому часі п. Перехвостов, українець, правник, який вповні усвідомлював собі своє важке становище, одначе не розумів як слід, що від німецьких офіційних чинників нема чого ждати помочі, бо німці не були наставлені помагати Україні, тільки її експлуатувати. Силою свого становища, як перекладач місцевої командантури, я ввійшов у зв''язок з п. Перехвостовим та іншими його співпрацівниками. Це були в більшости старші громадяни, які ще добре пам''ятали царські часи та визвольні змагання, тимто вони дуже відрізнялися від тих людей, які не знали давніх часів і не вміли робити відповідних порівнянь, а з тим і висновків. Німці воліли мати в управах вже як не "фольксдойчів", то молодих людей, бо з ними їм було працювати краще і легше використовувати для своїх злочинних цілей.
Всюди, де я перебував, місцеве населення цікавилося подіями в світі і мені (згл. всім нам, перекладачам) доводилося бути інформаторами про життя українців у світі та про воєнні події. В малих місцевостях не було часописів, тому й населення було спрагнене кожної вістки. Якраз таку цікавість використали ми на те, щоб зорганізувати однієї неділі ширші сходини, головно учителів, та поінформувати їх про життя у світі. На ці сходини з''явилося около двадцять учасників, які послухали інформацій, і що мене найбільше тішило, пробували навіть злегка дискутувати, що було новістю в тих умовинах, бо люди навчені були большевиками на всяких публічних сходинах ніяких дискусій не заводити. На наступні сходини прийшов Професор і пп. Гах та Навроцький. Ми уложили відповідну програму, поділились ролями, щоб якнайбільше використати сходини. Ми нікому й не згадували, що на такі сходини ми не маємо офіційного дозволу. Робили самовільно, а присутність Професора-старшини, а почасти й моя, бо мене знали як перекладача командантури, надавала нашим зібранням офіційного характеру. Ми відбули яких шість разів такі сходили, при чому на останніх було около 100 осіб, з чого ми дуже раділи. Ті щонедільні збори набрали були згодом загальнішого характеру і не були тільки сходинами учителів. Приходили всі, що бажали щось почути. Ми не провадили на сходинах ніякої пропаґанди, тільки старалися обережно, але правдиво інформувати про події на фронті (в той час почалися вже були наступальні дії большевиків в околицях Крематорська - січень 1942 р.) та про життя українців. Найперше ми подавали інформації з фронту і були нераз дуже здивовані, коли молоді люди давали нам різні питання відносно боїв у тому, чи іншому місці, а ми не могли їм дати точної відповіді, бо самі докладно не знали, тільки дивувалися, звідки вони мають такі інформації. Згодом ми довідалися, що деякі слухали передач совєтського радіо і шептаною пропаґандою передавали з уст до уст. Професор мав два чи три рази гарний виклад про українську і світову літератури, в якому підкреслював головно тих письменників, яких большевики забороняли. Пізніше опіку над освітніми курсами перебрала була спеціяльно створена Освітня Комісія при Міській Управі, яка, однак, не відновилася після поворотного здобуття Лозової німцями в квітні 1942 р.
Професор з великою приємністю і нетерпеливістю очікував неділі, щоб зустрінутися із-знайомими, які відвідували курси, та провести з ними кілька хвилин на дискусії. Був щасливий, що бодай в неділю може вирватись із своєї частини, в якій життя було щораз важче.
Здоров''я його було не надзвичайне, щораз частіше заходив до лікаря, а погане психічне самопочуття ще більше його пригноблювало. Коли в листопаді ми одержали вістку про розвиток культурного життя в Києві, про видавання Оленою Телігою журналу "Літаври", якого перше число появилося було в жовтні 1941 р., Професор просто з сльозами в очах жалувався, що він тут марнується, а в Києві його знайомі починають працювати, розвивати українську літературу. Якби на місці ґен. Ренца був якийсь інший, інтеліґентніший старшина, він, напевно, використав би його для відповіднішої праці. Не знав Професор серед яких труднощів доводилося працювати гуртові ептузіястів у Києві. Але можна думати, що якби Професор був у той час у столиці, напевно, постав би був якийсь новий твір під впливом безпосередніх вражень столиці, яку він так любив, а крім того він, напевно, був би заопікувався тим гуртом літературних діячів, що у важких умовинах німецької окупації Києва виконували важне і відповідальне завдання.
Дуже ненавидів Професор большевиків і москалів, про що оповідав нераз при столі в старшинському касині. Одначе мало знаходив зрозуміння серед слухачів, бо всі трактували його, як цивіля, що на війні не визнається, а головно, не розуміє цілей війни на сході, і до всіх проблем, зв''язаних з війною, підходить з точки вченого професора. В таких дискусіях Професор відстоював свою думку, не дивлячись на те, що його співрозмовець мав навіть вищий військовий ступень. Не зуміли використати його великого життєвого досвіду, а головно його основного знання большевизму.
В Лозовій поробили були ми старання перевидати "Прокляті роки", яких примірник Професор мав випадково з собою. Ми вже придбали були поганий папір, доброго не було, Міська Управа дала дозвіл, знайшовся складач, який мав виконати працю, та скорий відступ з Лозової перекреслив усі пляни.
На латинське Різдво 1941 р. чи на Новий Рік 1942 р. Професор уложив був спеціяльну веселу програму, яку відчитав у старшинському касині підчас святкування. Всі були захоплені і щиро сміялися з жартівливого, але дуже культурного натягання присутніх.
Зима 1941-42 прийшла була досить скоро, а з нею і початки першого большевицького наступу на німецькі становища. Зразу говорилося про це потиху, що в Донбасі німці мусіли відступити, але вже по українському Новому Році, почали приходити щораз тривожніші вістки. Привозили їх головно шофери, які довозили харчі чи амуніцію, або вояки, які були в службових поїздках. Наші Різдвяні Свята святкували ми ще досить спокійно, але цивільне населення вже щораз частіше допитувалось, чи ми покинемо Лозову, чи будемо боронити. Ми успокоювали їх, одначе самі не вірили в свої слова, коли бачили, що німецькі війська не мають теплого одягу, а зима вже в самому початку була гостра.
В той час я дуже часто бував разом з моїм приятелем Г. Гахом у Професора, щоб його потішити, а головно засягнути язика, довідатись новий, яких він знав більше. Большевиків Професор дуже боявся, став нервовий і нарікав на безглузду німецьку політику. Ґен. Ренц, як головний командант міста, заявив всім частинам у Лозовій, що з Лозової виїздити не вільно, бо будемо її спільно боронити. Цей наказ дуже схвилював Професора, особливо після того, як ґенерал зараз-таки по полудні, по оголошенню свого наказу, відіслав до Дніпропетровська частину своїх авт і відділ постачання. Професор виїхав з Лозової в неділю 25 січня, або в понеділок 26 січня 1942 р.
Наша частина находилася вже від кількох днів у стані найвищого поготівля. Ми не знали докладно, що з нами буде, вістки були дуже суперечні. Щойно в понеділок (26. І.) коло 6. вечора прийшов наказ відступати. На передмістях Лозової вже йшов бій, одначе натиск большевнків не був досить сильний і самопевний, бо вони самі не сподівалися, що німці так легко віддадуть такий.. важний стратегічний пункт, як Лозова" ( Цитату подано з книги - Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму / О. Баган, Т. Біленко, Л. Борецький та ін.; Ред. кол. Л. Кравченко (голов. ред.), В. Винницький, А. Войтюк та ін.- Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 2004.- 392 с.).
Цікавим є особистість самого автора спогадів. Орест Корчак-Городиський - 1918 р. н., член ОУН, підсудний під час політичного процесу у Бережанах 1939 року. Перекладач у німецькій армії, пізніше - в Українському легіоні самооборони. В кінці війни перебував у складі дивізії "Галичина", разом із нею потрапив до англійського полону. Закінчив філософський факультет Українського вільного університету у Мюнхені, потім переїхав до США (Чикаго). 2003 року вийшла друга частина його спогадів - "Східний фронт, 1941 - 1943 рр", котра має важливе значення для вивчення історії Харківщини (Дані з книги - Верига, Василь. За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники? - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. - 288 с.).
Підбиваючи підсумки, можна зазначити наступне:
1. Вивчення історії Лозівщини в часи Другої світової війни має базуватися на об''єктивності, вільній від штампів і стереотипів минулого.
2. Історія Лозівщини є складовою історії Харківщини, тому наразі відсутня повна картина подій, що полегшувала б вивчення історії нашого краю.
3. Під час вивчення питання "Лозівщина і Друга світова війна" мусимо звертати увагу на діаспорну літературу, а також встановлювати контакти із науковцями ВНЗ, котрі займаються вивченням подібної проблематики. Водночас мусимо і якнайширше розголошувати про власні досягнення.
(доповідь члена Лозівського історичного клубу ім. Дм. Яворницького В''ячеслава Труша)