Труш В’ячеслав. Філософські погляди Дмитра Донцова

Труш В’ячеслав. Філософські погляди Дмитра Донцова

Лозівський історичний клуб імені Дмитра Яворницького

Труш В''ячеслав. "Філософські погляди Дмитра Донцова"

ВСТУП

До одних із найвідоміших представників української філософської думки двадцятого століття належить Дмитро Іванович Донцов. Представник давнього козацького старшинського роду Донців (за власним твердженням), він став одним із володарів дум українців у ХХ столітті.
Творча спадщина Дмитра Донцова, мислителя контроверсійного і яскравого, досі залишається належно не вивченою нащадками. Як зауважує сучасний дослідник Сергій Квіт "…надто стихійно, пристрасно й непересічно виглядає Донцов для того, щоб сьогодні в академічній науці утвердилась якась виважена теорія про нього" [11, с. 51]. На жаль, досі не маємо повного видання творів цього видатного українського філософа, немає не те що донцовознавства як наукової дисципліни, але й навіть музею чи принаймні сайту в Інтернеті. (Можемо помилятися, але мабуть і сам термін "донцовознавство" введений нами). Проте ідеї Донцова залишаються актуальними і в наш час. І справа не лише у сформульованих ним тезах, а в тім, що він будить думку, змушує замислитись над болючими питаннями як сьогодення, так і майбутнього, а також нашої історії. Бо без усвідомлення і акцептації (прийняття) власного минулого є неможливим майбутнє.
Ще один нюанс, що ускладнює належне вивчення праць філософа. Сучасний український історик Ярослав Дашкевич зауважує, що тексти Донцова навіть за його життя видавці скорочували, а то й "підправляли". Можна сперечатися про мету такого "редагування", але його вади очевидні. Іншим методом було "фальшиве інтерпретування текстів, деколи з міною, що не розуміють їхнього справжнього змісту" [1, с. 9]. Це стосується не лише науковців підрадянської України, де якщо Донцова й згадували, то із відповідними штампами і з вирваними із контексту цитатами, але й дослідників діаспори. Адже Донцов постійно був для когось незручним, а надто для ліберальної течії, що набрала сили після Другої світової війни.
Тож даний реферат має своєю головною метою висвітлення основних ідей Дмитра Донцова, подати головні факти його біографії для кращого усвідомлення формування світогляду мислителя. Також ми розглядаємо два специфічні питання, котрі вважаємо цікавими, недослідженими і важливими - це "Донцов і Ніцше" та "Педагогічні погляди Дмитра Донцова". Вважаємо, що дослідження цих питань є досить потрібним для українських науковців.
Якщо казати про зв''язок реферату із науковою дисертацією (тема "Національно-визвольний рух на Харківщині в 1920-1940-х рр."), то він очевидний. Центром філософії Донцова є формування людини, українця, нового типу. Людини-волюнтариста - дієвої, активної, свідомої. Архетипи цієї нової людини він бачив у давніх українських героях - княжих дружинниках, козаках, гайдамаках, тобто людях, що ставили загальне понад особисте. Учасники повстанських загонів Харківщини, підпільних організацій, якраз і були живим втіленням цих архетипів. Можливо мало хто з них був знайомий із працями Донцова, проте це свідчило лише на користь правоти його поглядів. Звісно, феномен українського національно-визвольного руху на Харківщині ще досить слабо вивчений. Тож даний реферат є першою (!) спробою встановити зв''язок між теоретичними напрацюваннями філософа Дмитра Донцова і їхнім реальним втіленням, в конкретних людях на Харківщині. Хоча ми й розуміємо, що це лише перші кроки.
Тож у нижче поданій праці розглянемо наступні проблеми - формування поглядів філософа у зв''язку із його біографією, основні положення його вчення (зокрема - національний месіанізм, традиціоналізм та західництво, елітаризм, ієрархізація), стосунки Дмитра Донцова, як ідеолога, із українським загалом. Розглядаються також деякі специфічні питання - порівняння Дмитра Донцова та Фрідріха Ніцше, а також педагогічні погляди Дмитра Донцова.

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ПОГЛЯДІВ ФІЛОСОФА
Як зазначають автори "Довідника з історії України" Дмитро Донцов "перейшов кілька світоглядних еволюцій - від соціалізму до його повного заперечення, від антирелігійних позицій до крайностей войовничого християнства" [3, с. 221].
Дмитро Іванович Донцов народився 30 серпня 1883 року в Мелітополі (нині Запорізька область). Закінчив Петербурзький університет, здобувши фах юриста. Також навчався в університетах Відня й Львова. Захопившись політичною діяльністю ще в студентські роки, Дмитро зазнав арештів та ув''язнення. Почавши з Революційної української партії (РУП) та Української соціал-демократичної партії (УСДРП), він згодом стає чільним учасником Союзу визволення України. Великого резонансу набув виступ Дмитра Донцова на Другому всестудентському з''їзді у Львові із доповіддю "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Згодом - остаточно відмовившись від соціалістичних ідей, він стає прибічником влади Гетьмана Павла Скоропадського, очолює Українське телеграфне агентство та Державне бюро преси, приймає участь у створенні Партії вільних хліборобів. В 1919 - 1921 рр. - Донцов - керівник Українського пресового бюро у Берліні. У міжвоєнний час Дмитро Донцов приймає участь у створені Партії національної роботи (Львів), проте вона не отримала широкого визнання. Найбільше ж його талант як мислителя, полеміста й письменника розкрився під час праці в журналі "Літературно-науковий вісник" (пізніше - "Вісник").
В 1926 році Донцов публікує свій основний твір - працю "Націоналізм". Його ідеї мали шалений успіх серед студентського середовища. Як згадує тодішній студент Львівського університету Зиновій Книш: "… всі читали "Літературно-Науковий Вістник", що його він редагував, захоплювалися його гострим пером і з запертим віддихом слухали його публічних доповідей чи пак відчитів" [18, с. 15]. Поруч із Донцовим на той час були також популярними ідеї інших українських волюнтаристів - зокрема Василя Кучабського та Осипа Терлецького. Пізніше розголосу також набули твори доктора філософії Юліяна Вассияна, ще одного маловідомого українського мислителя.
З 1939 року Дмитра Донцов знову перебуває на еміграції - Німеччина, Чехословаччина, Румунія, Франція. З 1947 року філософ оселяється у Канаді, де викладає літературу в Монреальському університеті. Помер 30 березня 1973 року і був похований на українському цвинтарі Бавнд-Брук (США).
Основними працями, окрім вже згаданого "Націоналізму" є: "Модерне москвофільство" (1913), "З приводу однієї єресі" (1914), "Історія розвитку української державницької ідеї" (1917), "Підстави нашої політики" (1921), "Криве дзеркало української літератури" (1929), "Естетика декадансу" (1930), "Василь Стефаник" (1931), "Криза української культури" (1932), "Де шукати наших традицій" (1938), "Дух нашої давнини" (1944), "Туга за героїчним. Постаті й ідеї літературної України" (1952), "Поетка вогненних меж. Олена Теліга" (1953) та інші.

РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ДМИТРА ДОНЦОВА
Дмитро Донцов продовжує традиції волюнтаризму, ідей німецьких філософів Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Йоганна Готліба Фіхте, Георга Зіммеля. Сучасний український дослідник Євген Зарудний вважає, що ідеї цих філософів Донцов контамінує "для обґрунтування власної політичної філософії" [9, с.198]. В українській філософії він розвиває ідеї Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Міхновського. Саме в останнього вже знаходимо початки вчення про притаманну нації волю - "потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування" [14, с. 41].Багато кореляцій знаходимо також із поглядами Пантелеймона Куліша (див. зокрема працю Михайла Чугуєнка "Панько Куліш та Дмитро Донцов" у Збірнику Харківського історико-філологічного товариства. - Х.: Око, 1995. - Т. 5. - сс. 49 - 62). Його філософія - це переважно філософія політики, що отримала назву націоналізму. Як зазначає сучасний український дослідник Олександр Сич саме Дмитро Донцов "стає найавторитетнішим популяризатором цієї маловживаної раніше назви" [18, с. 12].
Проте не лише філософія політики. Сучасний дрогобицький дослідник Петро Іванишин відносить Дмитра Донцова до християнських філософів [10, с. 162]. Адже у Донцова, особливо на пізньому етапі, політика є невіддільною від релігії, Християнства. Той же Іванишин, характеризуючи погляди Донцова, зазначає, що філософ "…у 1948 році писав про справжніх християн - людей "гарячої віри", що можуть ефективно протиставитися "воюючому комунізмові", і водночас застерігаючи від релігійного еклектизму і релятивізму…" [виділення автора; 10, с. 162]. Ґенеза поглядів Дмитра Донцова є досить складною - почавши із ідей соціалізму й матеріалізму, Дмитро Донцов переходить на позиції націоналізму й ідеалізму, а повоєнні його праці вже помітно тяжіють до містицизму. Багато в чому ідеї Донцова суголосні поглядам таких донині популярних мислителів як румунсько-американський філософ Мірча Еліаде, італійський апологет консерватизму Юліус Евола та ідеолог румунського легіонерського руху (українець з походження) Корнеліу Зеля Кодряну.
До супротивників Донцова належать представники лібералізму та соціалізму, зокрема Драгоманов та його послідовники.
Рушієм світу визнається воля. Найвищою є воля Божа, Котра й створила світ. На землі своєрідними репрезентантами цієї волі є "еліта". Тобто Донцов стає на позиції елітаризму й детермінізму. Для нього носіями й виконавцями волі можуть бути лише "кращі люди", а ця кращість є спадковою, залежною від раси. Хоча раса у Донцова не розуміється як суто біологічне поняття, як у представників німецького націонал-соціалізму. Дмитро Донцов виділяє чотири типи раси, наслідуючи поділ на Варни в індуському середовищі. Так він виділяє нордійську, медитеранську (середземноморську), динарську й остійську раси. Інколи він узагальнює їх до двох. Зокрема у своїй фундаментальній праці "Націоналізм" він виводить два архетипи - Дон Кіхота (уособлення людини ідей й чину, козака) та Санчо Пансу (уособлення споглядальництва й пасивного сприйняття світу, т. зв. "свинопаса"). У гносеології, тобто пізнанні світу, Дмитро Донцов обстоює західну парадигму. Тобто не пасивне споглядання, а дію, чин. Дія ця є не модерною, поступовою, а реакційною, консервативною, динамічною. Саме динаміка є притаманною волі: "Воля без її виявлення назовні - є нісенітниця. Так само й національна воля, яка прагне зберегти лише залишену їй діянням ворожих сил область впливу, зрікаючись і духової, і матеріальної експансії" [5, с. 66]. Адже Донцов пропонує збереження традиційного ладу, що базується на кількох засадничих принципах. Зокрема це:
Національний месіанізм. Феномен месіанського мислення у світовій філософській думці є ще недостатньо узагальненим. Саме поняття месіанізму бере свій початок від євреїв, котрі сподіваються приходу Месії. В подальшому термін месіанізм поширився й серед інших народів, переважно імперських, набуваючи різного забарвлення. Надзвичайно сильним він був у Росії, Німеччині, Великій Британії, Японії. Месіанізм полягав у тому, що певний народ має велике історичне призначення у світі, щодо інших народів, не лише сусідніх. Ця ідея тісно переплітається із теологією. Такий месіанізм притаманний не лише великим народам, відомим своєю експансією, але й, наприклад, полякам, апологетом месіанізму котрих був Чешковскький [20, с. 203]. Для піднесення національної активності ідея месіанізму розвинулася і в Україні. І саме Дмитро Донцов вніс великий внесок у розвиток цієї ідеї. Він також знаходив теологічне підґрунтя під ці погляди. Проте його теологія, це відродження войовничого духу християнства епохи Середньовіччя. Україна має стати форпостом у захисті європейської цивілізації від матеріалістичного егалітарного Сходу. І не лише форпостом-оборонцем - Україна має стати певним взірцем і для Заходу, що погруз в матеріалізмі. Виконання ж свого призначення для Нації є неминучим без побудови власної могутньої держави. А відтак потрібна повна сепарація від Росії. І для досягнення цієї мети потрібна лише боротьба, національна революція. Цю боротьбу він розуміє не як зміну одного ладу (нехай навіть гіршого) іншим, а більш глобально й навіть апокаліптично - як боротьбу проти антихристиянських сил диявола [4, с.37]. Слід зауважити, що в питанні українського месіанізму Донцов не був новатором. Він лише розвинув ідеї XVII століття - теорія "києвоцентризму" ("Київ - другий Єрусалим"). Теорія пропагувала "…перетворення (легалізацію доконаного факту) Києва на духовний центр якщо не Європи, то, принаймні, слов''янських народів" [15, с.709]. Тобто - протиставлення московському месіанізму із його ідеєю "Москва - третій Рим".
Традиціоналізм та західництво. Філософ вважав, що відродження українців, виконання їхнього призначення у світі можливе лише у зв''язку із традиціями. Потрібно усвідомити свої початки щоб вміти будувати майбутнє. І усвідомлення насамперед величі старого Києва. Саме тому мислитель нещадно критикував соціалістів, що намагалися нівелювати відмінності між різними прошарками населення, котрі бачили у давнині лише визиск багатими бідних, "класову боротьбу". І також з огляду на відкидання традиції Донцов критикує бездуховність сучасної технократичної цивілізації та її експансію в Східну Європу. Ця теза є наразі досить актуальною серед критиків новітніх процесів світової глобалізації. Хоча цікавим є класифікаційний момент. Якщо раніше Дмитра Донцов зараховували до консервативно-традиціоналістичного напрямку, то нині він займає міцні позиції у таборі антиглобалістів (разом із "лівими" різного штибу). Проте не можна безапеляційно записувати Донцов в ізоляціоністи, прибічників автаркії на кшталт експериментаторів Енвера Ходжи (Албанія) чи Кім Ір Сена (Північна Корея), намагання котрих зводяться до консервації етнічних рис, без огляду на їхню відповідність часові. З донцовської критики європейського матеріалізму випливає лише його неприйняття міщанства, бездуховності та отарної масовості. Донцов обстоює аристократизм, оспівує давній становий, ієрархічний, навіть кастовий, уклад європейського життя. Відтак Велику французьку революцію 18 століття, що зруйнувала підвалини ієрархічного ладу в Європі Донцов різко засуджує. А відтак і процеси та явища породжені нею: слабкість держави, популізм, охлократичні тенденції, лібералізм, індивідуалізм тощо. Тобто орієнтація має бути на стару Європу - "духовність", традиційний суспільний лад, консервативно-романтична культура. Але лад цей має і свої зриви та бунти, хоча "на Заході бунт доцільний і яскравий" [7, с.10]. Під середньовічними європейцями Донцов і розуміє особливу расу людей, "…для якої світ є гра пригод, безнастанне завоювання. Для якої - найвищою цінністю є дія, а світ - спортивною ареною; якою великою тугою - каже Шпенглер - туга за великим призначенням" [7, с. 9]. Прикладів таких особистостей він знаходить зокрема вдосталь у європейській літературі - Дон Кіхот, Фауст, Дон Жуан, Уайльд Гарольд, Валенштайн, Макбет, Жанна д''Арк, герої Бернаноса та Ібаньєса "..- скрізь знайдете ви той дух героїзму, якого найпершою річчю є - змагання ріст і перемога". [7, с. 9].
Тобто український традиціоналізм розуміється мислителем як складова старої європейської культури (культури в широкому значенні). І цей традиціоналізм у поєднанні із європеїзацією є необхідною передумовою здійснення історичного призначення України у світі. Хоча тут Донцов розумів не лише і не стільки зовнішнє засвоєння якихось норм, а глибоке переродження, можна навіть сказати "переображення" свідомості української людини, всього її життя. Тобто революція в усіх сферах людської культури - в політиці, літературі, економіці, музиці тощо. До того ж це має бути не засвоєння гуманних звичаїв, що базуються на антропоцентризмі, а культивування "вольової культури" Заходу, перетворення українців з провінціалів Європи на Націю із сильними бійцівськими рисами провідних європейських націй.
Елітаризм. Одне з провідних місць у творчості Дмитра Донцова посідає проблема співвідношення еліти й мас у розбудові національного організму. Адже Донцов був не кабінетним теоретиком, він бачив зсередини політичне життя, і то не лише українців, а й інших народів. Ця надзвичайно важлива проблема вимагає хірургічної точності у власному розв''язанні, адже невірне її вирішення може призвести або до одноосібної диктатури (що призводить до відриву від народних мас та самознищення еліти), або до влади юрби, що нищить як усі прояви елітаризму, так і саму себе. Відтак врешті решт це призводить до розкладу й анігіляції самої Нації.
Добре відомо, що століття бездержавності, міжусобиць призвели до патологій в етносоціальній структурі українського суспільства. "Полонізація", "русифікація" та інші явища призвели до того, що український народ називали "хлопи й попи", тобто народ без еліти. Пантелеймон Куліш болісно називав наш народ "чудовищем", порівнював його із центавром. Донцов так сподобався цей образ, що він узяв його як заголовок до однієї зі своїх статей. З усіх верств, що трималися українських традицій, можна було спиратися лише на селянство. І ця верства, найчисельніша в першій половині ХХ століття, експлуатувалася усіма ідеологами. Як не дивно (і як не прикро) із однаковою ефективністю. Адже маємо потужний Національно-визвольний рух 1917-1920-го років, лави новітніх козаків та гайдамаків Холодного Яру, інших регіонів України. Але водночас маємо і сильне захоплення комуністичними поглядами. Тому у своїй творчості, незважаючи на усі свої елітаристські погляди, Донцов був змушений виходити із цієї засади.
Проте "рахуватися з чимось", не означає для Донцов змиритися із цим. Селянську масу потрібно не консервувати, її потрібно перетворити на модерну європейську націю. І тут Дмитро Донцов іде шляхом ідеалізації рис селянської вдачі. Він доводив, що вона має багато рис, нехай приспаних, котрі споріднюють її із головними рисами вдачі провідних європейських народів, як то: глибока свідомість своїх інтересів, сильний політичний інстинкт, швидка орієнтація, впертість у переслідуванні своїх цілей, усвідомлення необхідності порядку тощо. На жаль історія не дала селянам вповні реалізувати закладеним в них можливостям. І саме завдяки відсутності (чи слабкості) еліти у відповідальні моменти історії.
Суперечність між реальним селянством та його ідеалом певною мірою усвідомлювався Дмитром Донцовим. Він протиставляє народу такий собі "антинарод" - "плебеїв", "холопів", "рабів", що забули Бога", узагальнено - "…Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря…"[Єдине, с.29]. Критерієм поділу у цій класифікації була національно-державницька ідея, а ворожими визнавалися егалітарні рухи, що підривають єдність національного організму і запроваджують дезорганізацію в суспільстві, роблячи державу легкою здобиччю для зовнішнього ворога. Більше того, Донцов вважає, що Держава є вищим утворенням, а тому якщо якась верства, переслідуючи свої інтереси виступає проти Держави, то це є національною зрадою і каратися має відповідно.
Проте не можна категорично стверджувати, що лише селянству відводилося чільне місце у світогляді Донцова. Прибувши до Львова, він потрапляє в середовище українських військовиків з УВО (Українська військова організація). Це було втілення ідей Дмитра Донцова про український Орден. Народжене всього за кілька років Першої світової війни та Національно-визвольної революції 1917-1920 років, січове стрілецтво було родючим ґрунтом для ідей східноукраїнського філософа. Зусиллями УВО в 1922 році відроджується видання "Літературно-Наукового Вісника", до редакції якого увійшли Дмитро Донцов та Євген Коновалець. Тут таки Донцов знайшов і ще одну верству, спраглу його слова - студентів. Далі навколо Донцова гуртується група його прихильників-"загравістів" (назва від друкованого органу "Заграва"). Завдяки праці представників УВО, а також стараннями Дмитра Донцова, Дмитра Паліїва та Володимира Кузьмовича виникає Українська партія національної роботи (Партія національної революції). Як бачимо, Донцов іде шляхом втілення власних ідей на практиці, тим більше, що обставини цьому сприяли. Проте так тривало недовго, в умовах польської окупації партія не змогла діяти ефективно і скоро зникла, а Донцов з того часу відмовився бути учасником будь-якої політичної партії.
Проте його популярність серед українського національного руху була такою великою, що в Організації українських націоналістів навіть розглядалася "…думка про те, щоб надати йому повноваження Президента України…" [11 , с. 62].
Проти течії Донцов іде у своєму твердженні, що не більшість ("юрба"), а саме активна меншість є творчою силою в суспільстві. Відтак національна ідея (можна сказати ширше - Нація) повинна спершу розвинутися в елітарній частині народу, а потім поширитися серед більшості., зшивши її в цілісний організм.
Сам Донцов плекав ідеал еліти "хреста і меча". Мислитель вважав, що "… само працею будня, самою продукцією мільйонів в верстатах, на ланах не осягнути ідеалу [8, с. 55]. Праобрази її він бачив в українських героях давнини. ЇЇ чеснотами мають бути: героїзм, непримиренність до зла, віра в свою високу місію, своє призначення, відданість справі, честь, відвага аж до смерті тощо. Формою організації такої верстви Донцов вважає навіть не стільки "касти" - замкнені індійські спільноти, а Ордени. Тобто каста - це спільнота закрита, котра, почавши з кращих, поступово наповнюється гіршими представниками, кам''яніє у стагнації. Натомість Орден, зберігаючи свою окремішність "кращих людей", має поповнюватись представниками різних станів суспільства. Життєздатність такої спільноти має підтримуватися, з одного боку, суворим добором нових і таким самим суворим фільтруванням старих членів. Тобто, як бачимо елітаризм Донцов є далеким від расизму націонал-соціалізму Німеччини. Саме остання у своєму відборі "кращих людей" пішла шляхом Індії - орієнтація на створення "касти" есесівців, котрі хоча й набиралися із різних верств, але кінцевою метою мали відокремлення, консервацію всередині самих себе. Донцов же йшов шляхом ефективності, а не ефектності - його цікавили не правильність "арійського" черепу, а вміст його мозку, не колір "нордійських" очей, а запал у них. Навіть у своїх щоденникових записах від 1918 року Донцов зауважує, що "…якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями" [6, с. 58]. Тому, як вважаємо, тавро "расизму" з Донцова можна сміливо зняти.
Якщо казати про предтеч донцовських речників еліти в українській літературі то це, безумовно, хоробрий січовик Кирило Тур з роману Пантелеймона Куліша "Чорна рада". Цікаво, але у часі цей образ навіть випередив надлюдину Ніцше. Мабуть, якби українська література розвивалася у вільній державі, окрім шанованих німецьким філософом типів людей Достоєвського ("Нотатки з Мертвого дому"), ми б зустріли й персонажа "Чорної ради".
Нація Донцовим розуміється як ірраціональна сила, що їй мають підпорядковуватися інтереси індивіда. Нація повинна здійснити свою волю до життя шляхом національної революції. Ця революція не є тільки політичний та соціальний акт, це є початок повного перетворення людини, її етики, моралі, стимулів та прагнень. Внаслідок цієї революції має з''явитися "людина нового типу". Проте ця людина не підноситься над нацією, а злита з нею. Інтереси нації є невіддільними й природними для індивіда. Сукупність цих інтересів складають національну ідею, котра є пануючою.
Як зауважує сучасний донцовознавець Сергій Квіт "Донцов був яскравим представником романтизму" [12, с. 118]. А романтизм неможливий без творення міфів. Один із ранніх дослідників творчості Донцова, Михайло Сосновський, пише таке: " "Романтизм" у розумінні Донцова - це готовність одиниці піднятися понад власне "я", стати до змагань за "власний світ", "за власну. Вічну правду, для якої треба пожертвувати "всім дочасним" Для "романтика" найважливішими є "національна місія", "міцність держави", "імперіалізм" - не мир у світі, "вічні" інтереси нації - не "інтереси даної генерації". Жодна ідея не буде живою й не переможе, якщо не буде "перейнята цим духом романтики" [17, 389]. Цікаво, що міфи, витворені Шевченком та Донцовим 1919 року набули реального втілення - "воскреснули душі Залізняка і Гонти - не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. … Вернули із забуття Палій і Нечай, Сірко й Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко…" [13, с. 30].
Радикалізм поглядів Дмитра Донцова, поєднаний із дуже складним характером, зумовив і велику кількість критики, аж до розриву із українським інтелігентським загалом. Звісно, Донцов йшов на це свідомо. Адже за своїм типом мислення Донцов яскравий представник соціопсихічного типу, що його той самий Ф. Ніцше назвав Freidenker - "вільний мислитель". Тут пригадується інша могутня постать - Григорій Сковорода, а відтак і цілий архетип козака - "вільної людини", уособленої в постаті козака Мамая. Цей тип мислителя характеризується елітарністю, аристократизмом, здатністю висловлювати загалові неприємні істини чи навіть виклики. Хоча цей тип не потрібно змішувати із дешевим крикливим епатажем популіста, що прагне самореклами, але чітко знає межу дозволеного суспільством.
Найближчим із українських мислителів, але водночас і його антиподом був В''ячеслав Липинський. Як зазначає академік Іван Дзюба вони обоє орієнтувалися "…на "лицарський дух" українця войовника, що мав би стати етичною основою і поведінчим стрижнем омріяної національної еліти, та на "орденський" принцип організації політичної сили, яка має очолити боротьбу за незалежність України" [2, с. 34].
Сучасний український філософ Євген Сверстюк зауважує, що розмежування у них проходило в релігійній сфері (можемо зауважити що навіть ширше - в сфері онтологічній). Донцов був яскравим представником мислителів правих поглядів - вони "…цінували релігію як елемент священної традиції, але не допускали, щоб вона заважала їм у побудові волюнтаристичних концепцій" [16, с. 166]. Тобто ставили релігію на другий план. Але далі Євген Сверстюк зауважує, що "релігія на другому пляні - це вже не релігія, це не вища ціль, лише засіб для земних цілей" [16, с. 167]. А від такої настанови вже недалеко й до матеріалізму (чи агностицизму). Липинський же утверджував відродження українського народу через глибоку (не показну) релігійну віру.

РОЗДІЛ 3. ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ДМИТРА ДОНЦОВА
Виступаючи за революційні зміни в українському суспільстві, наголошуючи на створенні нового типу українця, Донцов не міг залишитися осторонь педагогіки, питань виховання і навчання молодого покоління. Вважаємо, що можемо із повним правом назвати його педагогом-практиком, адже він викладав в університеті, а про шалений успіх його лекцій серед львівських студентів ми вже згадували. Педагогічні погляди Донцова містяться у багатьох його творах, проте до власне педагогічних можемо віднести зокрема "Єдине, що є на потребу" та "Слово до молоді". Проте наразі творча педагогічна спадщина Донцова є не актуалізованою. Одразу зауважимо, що педагогічні погляди філософа є радикальними, у чомусь вони перегукуються із ідеями кумирів студентських бунтів 1968 року (Герберт Маркузе та ін.): "…чує молодь не раз: "Шануймо наш запал і посвяту, але - не товчіть шиб і сідайте за книжку!" А дальше - літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія"… Не знаю більш облудної науки!" [4, с.9]. За браком місця зупинимося лише на деяких аспектах педагогічних поглядів українського філософа. Передусім найважливішим у вихованні Донцов вважає виховання характеру.
Складовими характеру є:
" витривалість. Мається на увазі не лише фізична витривалість, але й емоційна. Розчуленість та емоційність, притаманні українцям, мають поступитися місцем рівновазі;
" впевненість у собі. Дана риса має розвиватися у кількох напрямках - це і впевненість у свої фізичних силах, у своїх знаннях, у впевненості власного призначення як індивіда і як представника Нації;
" вірність переконанням. Передбачає наявність таких передумов як самодисципліна і самовиховання. За їх наявності у людини з''являється і вірність своїм переконанням ( у Донцова - вірність Богові й Україні);
" "замилування в пригодах" [4, с.13], тобто прагнення подвигів, сказати по-сучасному - потяг до екстремальних ситуацій. До таких пригод може належати і спорт, і різноманітні випробування в межах самовиховання. Оскільки у Донцова головними підвалинами є Бог і Нація, то захоплення пригодами заради них самих (чи спорт як самоціль) не може схвалюватися. Пригоди - лише засіб;
" культ успіху. Знову бачимо ще одну передумову формування здорової й витривалої особистості. Людина має не просто віднаходити у повсякденному житті іскорки успіху, маленьких перемог, а гіпертрофувати успіх, перетворювати кожен день, кожну справу на змагання;
" почуття честі. Останнє неможливе без усвідомлення своєї відповідальності перед Нацією, як спільнотою "живих, мертвих та ненароджених";
" готовність завжди виконати свій обов''язок. Дане положення особливо високо ставить поняття самодисципліни, глибокого усвідомлення минущості часу, почуття відповідальності;
" ніколи не занепадати від невдачі, дбати за справу, а не за себе. Дане положення перегукується із культом успіху та іншими пунктами. Але є і дещо нове. Тут наноситься важкий удар ідеології індивідуалізму та егоїзму, що особливо поширилися у наш час;
" уміння володіти собою, сприймати життя як гру. (Цікавим є останній пункт. Корелює із популярними працями психолога Еріка Берна щодо ролі ігор в житті людини).
Донцов виступає проти гармонійного розвитку усіх здібностей, але лише тому, що такою є потреба часу. Революційні зміни вимагають виховання особистостей із сильним характером. Тому велику вагу Донцов приділяє розвиткові тіла. Адже "…нове ставлення душі не вичитується лиш з книжок, що аби засвоїти ідеї нового морального гарту, треба ними жити, цілим єством, мати їх в кожнім фібрі тіла, в крові" [виділення автора; 4, с.24]. Тобто йдеться не тільки і не стільки про спорт, скільки про таке фізичне виховання, котре змінює особистість людини, формує у ній характер. На той час найбільш вдалою формою для впровадження своїх поглядів щодо виховання філософ вважав організацію українських скаутів - Пласт. Також до організацій подібного спрямування можна віднести Спілку української молоді (СУМ), певною мірою "Сокіл", "Луг" тощо.
Чи можливе використання педагогічних поглядів Донцова у наш час? З огляду на відсутність фундаментальних досліджень творчої спадщини філософа робити якісь категоричні висновки зарано. Звісно, деякі положення є застарілими, деякі потребують глибокого аналізу. Проте безперечно, що багато з думок мислителя про виховання є актуальним і досі. Так, концепція освіти в Україні базується якраз на тих положеннях, проти яких і було спрямоване вістря критики Донцова. Проте виховання - явище дуже багатогранне і не обмежується шкільною освітою. Родинне виховання, приватні школи, військові навчальні заклади, молодіжні громадські організації (той же Пласт), можуть багато чого взяти із напрацювань великого українського філософа.